Світ Джуліана Барнза у дев’яти з половиною книгах

Із 10 до 13 вересня у Львові проходив 33-й Львівський міжнародний BookForum, літературний фестиваль, який відбувся попри всі небезпеки та складнощі війни. На трьох десятках його локацій провели три сотні заходів, про що інформували численні запрошені медіа. Головною темою форуму логічно став порятунок вітчизняної книжкової галузі, яка цього року зазнала жорстокого удару від російського агресора, втративши у полум’ї пожеж мільйони надрукованих книжок.

Що ж до заходів, то, безумовно, вагомою подією BookForum’y можна назвати онлайн-дискусію за участю живого класика англійської літератури, лауреата Букерівської премії Джуліана Барнза. Майже годину славетний постмодерніст спілкувався з українською аудиторією, відповідаючи на запитання письменника та культуролога Олександра Михеда.

Значну частину дискусії присвятили обговоренню в обох значеннях останнього роману Барнза: 80-річний письменник заявив, що своїм твором «Departure(s)» завершує багаторічну літературну діяльність. У своєму авторському іронічному стилі він пояснив, що вже все сказав, і більше йому писати немає про що.

Приємно зазначити, що Джуліан Барнз (1946 р.н., місто Лестер) належить до письменників, яких українські видавці увагою не обходять. Точніше, один конкретний видавець — київська «Темпора», яка з 2013 року видала вісім творів письменника, починаючи з «Відчуття закінчення» і аж до цьогорічного «Папуги Флобера» (це приблизно третина від його творчої спадщини). При цьому називаючи автора виключно Джуліаном Барнзом, що може трохи заплутати пошуки, адже і українська Вікіпедія, і академічні джерела називають письменника Барнсом. Тоді як єдиною книжкою, де автор фігурує як Барнс, є видана у 2019-му «Клубом сімейного дозвілля» його «Історія світу в 10 1/2 розділах» (переклад Ганни Яновської). Саме з цієї книжки, певно, й варто починати знайомитися із «англійським письменником, есеїстом, літературним критиком, одним із провідних представників літератури постмодернізму» та його творами. Прочитавши згодом другу, третю, п’яту, розумієш, що автор вирізняється різноманітністю стилів та підходів, і одна його книжка геть не схожа на іншу.

Написана ще у 1989 році, «Історія світу в 10 1/2 розділах» є збіркою цілковито різних, зокрема й за стилем, новел від стилізованого протоколу середньовічного суду, де як відповідач виступають деревні черв’яки, до листів до коханої від актора, залученого у важких та небезпечних зйомках фільму у джунглях Венесуели). Усі 10 з половиною розділів так чи інакше пов’язані між собою історією Великого Потопу та Ноєвого ковчега.

Зокрема у першому розділі, від імені засуджених згодом хробаків, що без запрошення Ноя пробралися на його корабель (чим врятувалися самі і прирекли деревину на вічне підточування), розповідається справжня історія тої експедиції порятунку, під час якої з восьми суден (а зовсім не канонічного одного) уціліло тільки те відоме, що пришвартувалося на схилі Арарату. А разом із утраченими в різний спосіб іншими човнами назавжди зникли такі тварини, як єдиноріг, вогняна саламандра, сфінкс, грифон, василіск…

Два розділи розповідають про пошуки ковчега. Спочатку це робить Аманда Фергюсон (реальний персонаж, друга в історії США жінка-губернаторка), а потім вигаданий автором космонавт Спайк Тіґґлер, учасник польоту на Місяць, який почув там наказ самого Бога — «Знайди Ноїв ковчег» (історія, втім, має прямий натяк на справжнього астронавта, восьму людину на Місяці Джеймса Ірвіна, який начебто побачив рештки ковчега з космосу і у 1980-х роках здійснив кілька експедицій на Арарат, намагаючись знайти його). 10-й розділ роману описує Рай, що вигідно відрізняється від біблійних уявлень про нього…

Якщо «Історія світу в 10 1/2 розділах» сподобається, то далі знайомство з Барнзом можна продовжувати у довільному порядку, зважаючи, втім, що кожен його роман — це річ у собі і вони сильно відрізняються один від одного. Приміром, свіжовиданий цього року «Папуга Флобера» (написаний ще 1984 року) у перекладі Ярослави Стріхи — це ґрунтовне дослідження життя французького письменника, базоване на розв’язанні дивної загадки. Герой роману, літній британський лікар та палкий дослідник життя й творчості Флобера, намагається визначити, опудало якого з двох папуг, яких два сусідні музеї видають за «того самого, що стояв на столі письменника», справжнє? Того самого зеленого папуги, що описаний у флоберівській новелі «Проста душа», до речі. Насичений деталями та відсиланнями, роман не лише розкриває вже мало кому відомі сторінки з життя Флобера, а й слугує путівником історією Франції та Англії XIX століття.

Не менш цікавий і виданий у 2016-му «Шум часу» (переклад Віри Кузнєцової). Можна сказати, роману пощастило, що його взагалі видали українською. Адже присвячений він російському композитору Дмітрію Шостаковичу , з якого сталінська влада намагалась — та безуспішно — зробити Червоного Бетховена. Певно, композитор недарма ухилявся, як міг, від цієї ролі. Адже його першого покровителя, «Червоного Наполеона» Тухачевського, та влада не пощадила — а Шостаковичу пощастило вижити, хоч і чекав він людей з «чорного воронка» кілька років напоготові, лягаючи спати одягненим або сидячи біля ліфта з валізкою зібраних речей…

Знавець російської та радянської історії, Барнз у «Шумі часу» чудово розкриває стосунки між Митцем та Владою, і, якщо мати схильність до порівнянь, у них можна знайти аналогії не лише з минулим, а й із сьогоденням, і зовсім не лише з тим, що «за поребриком». Влада може бути кровожерливою, а може й вегетаріанською: «…хоча для вбивства не обов’язково вдаватися до традиційних способів м’ясоїдних часів — достатньо забити людині горлянку овочами»…

Добряча третина онлайн-дискусії з Джуліаном Барнзом на львівському форумі була присвячена незручному для письменника питанню. На відміну від багатьох авторів, він не відмовився публікуватися в Російській Федерації, про що його й спитав ведучий Олександр Михед. Риторика Барнза тут була, якщо коротко, така: він, звісно, засуджує російську агресію проти України і цілком на нашому боці, але хіба винні в ній російські читачі, які не підтримують війну, але хочуть читати його книжки? Тому він навіть не обіцяв, що його анонсований останній роман не буде виданий у РФ.

І тут постає питання: що на це скажуть українські видавці? Вирішать, що в такому разі автора варто «відмінити» і таким чином позбавити читання його твору вже українського читача? Неважко вгадати, що тоді виграють або контрабандисти, які примудряються провозити книжки з-за ворожого кордону (вочевидь, обхідним шляхом), або пірати, які давно навчилися робити копії російських книжок, маркуючи їх як «Видано в Україні» без решти вихідних даних, або видавці третіх країн на кшталт Латвії чи Молдови, що роблять приблизно так само, заповнюючи передруками російських книжок тіньові ніші українського книжкового ринку.

Вочевидь, в умовах і так скрутного становища у видавничому бізнесі карати тут самих себе буде не найрозумнішим виходом. Тож питання наразі відкрите — чи стане «Departure(s)» повноцінною десятою перекладеною на українську книжкою, чи ми побачимо її в кострубатій нелегальній «половинці»?