Межа війни. Де взяти сили продовжувати боротьбу

Мости в тилу під вогнем перестають бути опорою під ногами. Фронт тримається, але за його спиною дедалі помітніше просідає те, що повинна утримувати влада. Багатомільярдна діра в бюджеті зяє бідністю. Довжини шляху не розрахував ніхто. Як і запасів їжі та води. Причому не тільки в нашому рюкзаку, а й у рюкзаку партнерів, які у будь-який момент можуть зрадити.

Найбільш «відважні» вже розмахують «планом миру» і кричать, що це останній вцілілий проліт і краще зупинитися просто зараз. Домовитися з тим, хто вирішив, що контролює Небо. Але ми не знаємо такого «бога»!

Як же тоді мають виглядати наша перемога та майбутній мир? Цього ми теж не знаємо. Тому що президент, який закатав у асфальт усю конкуренцію й вимірює стан суспільства не градусами, а пунктами рейтингу, боїться говорити правду. А ми не запитуємо. Десятки тисяч сімей уже втратили своїх дітей і батьків на фронті. Тил теж зазнає втрат. Лише за перші вісім місяців 2026 року, за підтвердженими даними ООН, в Україні загинули 2222 мирні жителі, понад 13 тисяч отримали поранення. Але значна частина суспільства досі живе ілюзією, що не доведеться віддавати війні найдорожче. Мовляв, мене і моїх близьких якось омине. При цьому більшість впевнена: війну треба закінчувати точно не так, як хоче Путін. Як навесні 2022-го, так і зараз.

Проте реактивні дрони разом із балістикою можуть у найближчі місяці вимкнути економіку та інфраструктуру великих міст, насамперед столиці, а отже, і всієї країни. Поки ЗСУ успішно діють на землі, Путін щодня руйнує наш тил із повітря — без окупації та тактичного ядерного удару. Більшості реактивних дронів ми не дістаємо через їхню швидкість і висоту польоту. (Днями один із «гостей» залетів на висоті 12 600 м.) А коли дістанемо, можливо, нові реактивні зразки полетять вище й швидше, керовані вже російськими «старлінками».

Це реальність. Але ми досі дивимося на неї як на фільм-катастрофу, досі не прийнявши, що це відбувається саме з нами. Тому що прийняти реальність — означає почати жити й діяти з огляду на неї, назавжди відмовившись від багато чого звичного. Змінюється сама війна. На нові способи ворога руйнувати нашу здатність опиратися не можна відповідати по-старому — ні на фронті, ні в тилу.

Що далі? Де наша межа? Чи чесно ми розібралися з тим, які можливості вже вичерпано, а яких ще навіть не використано? Що необхідно змінити в управлінні країною, щоб продовжувати боротьбу? І чи встигнемо ми це зробити, перш ніж накопичені провали визначать нашу поразку?

Не здаватися — означає чесно й публічно ставити ці запитання собі, владі та політичним елітам. А не занурюватися у «срачі про зраду» у ФБ, аби лиш не торкатися відкритої рани. Виключення Олексія Гончаренка з «Європейської солідарності» за неузгоджений «план миру» та засудження миротворчих ініціатив народних депутатів Данила Гетманцева та Анни Скороход, мера Харкова Ігоря Терехова дають змогу виплеснути гнів, але не заповнюють порожнечі. Ці політики спираються на реальні загрози, але пропонують домовлятися з тим, хто домовлятися не хоче. Їхню відповідь можна відкинути. Але де наша? (Чи це й є план влади, озвучений довіреними особами? Правда, Давиде Георгійовичу?)

Люди, час турнікета минув! Так, коли ми всі навалилися й тримали, він врятував Україну. Але ремінь давно слід було послабити й розпочати операцію. Ще місяць тому нам здавалося, що час на політичне перегрупування команди хірургів є. Тепер його немає: вибір за нас зробив Путін. Пацієнт ще живий, але його потрібно оперувати просто зараз. Силами тих, хто має необхідні інструменти й уже стоїть біля столу: ЗСУ, президента, парламенту, уряду, суспільства. Не покладаючись лише на Європу та Трамп, який останніми днями намагається нав’язати Україні своє бачення миру.

Інакше нас просто не стане. Як держави. Як народу.

Армія. Не діамант у короні, а високоточна зброя

Перше завдання, яке президент поставив перед новим Головкомом Михайлом Драпатим, — утримати ситуацію на фронті. Експерти зазначають, що на землі Драпатий не тільки стійкий, а й напористий. За операцією «Вівальді» (її Андрій Білецький і Драпатий розробляли ще у квітні, до своїх нових призначень) будуть інші. Йдеться про активне використання дронів і наземних роботів для штурму та мінування, а також про єдину систему управління військами, стійку до ворожої РЕБ.

Однак фронт перестав бути єдиним центром війни: до повітряної стратегії Путіна ми виявилися не готові. За оцінкою експертів, до кінця грудня близько 50% російських безпілотників можуть становити реактивні «Герані», а вже наступного року в Росії може з’явитися альтернатива Starlink. Але нова війна потребує не лише нових технологій. Вона потребує іншої системи управління армією. І тут у ЗСУ є кілька внутрішніх резервів.

По-перше, зміна принципу кадрового відбору командного складу ЗСУ. Від «своїх» — до компетентних. Якщо застій на фронті може бути успіхом для того, хто обороняється, то стагнація в Генштабі — це інша історія. Особиста лояльність поступово витіснила професійний відбір, а Сирський зосередив у Генштабі всі важелі управління військами. У підсумку генерали, які давно не воювали, та їхні підлеглі керували фронтом, а нелояльних командирів, за словами наших джерел, перекидали на найважчі ділянки, позбавляли ресурсів і відправляли у відставку або в резерв за невиконання завдань. Спочатку «свої» — у кабінети, потім решта — ближче до лінії бойових дій. Для мотивованих командирів, які служать країні, а не короні, проблема не в перебуванні на «передку», а в тих, хто віддає їм накази й вирішує долю країни.

Винятки — там, де мотивовані комбриги та командири корпусів вибудували власну систему, зокрема щодо кадрового відбору. Ці живі осередки нової армії можуть стати опорою її перебудови на марші. Драпатий поступово чистить Генштаб. Але погонів, які приросли до стільців, занадто багато, а прибрати всіх, кого головком вважає за потрібне, за словами наших співрозмовників, йому не дадуть. Тому Драпатий шукає варіанти.

По-друге, зміна структури управління війною. Якщо Драпатому вдасться реалізувати свій план, то Генштаб стане мозковим центром: доктрина, планування операцій, підготовка, комплектування, аналіз. Кінетичну енергію війни — безпосереднє управління військами — візьме на себе Командування об’єднаних сил (КОС), а забезпечення ЗСУ всіма необхідними ресурсами — «головний офіс», Міністерство оборони. І головне: усе це має бути компетентна команда, члени якої дивляться в одному напрямку й працюють на результат, а не плетуть інтриги.

Один приклад — реактивні дрони. Ще наприкінці 2023 року ГУР на міжвідомчій нараді, де головував прем’єр-міністр Шмигаль, доповідало про розвиток російських реактивних технологій. 8 січня 2024 року перший реактивний дрон прилетів до України. 2025-го Сергій «Флеш» попереджав про «Шахеди-238»: швидкість 500–600 км/год робить їх практично недосяжними для мобільних вогневих груп із кулеметами. Сьогодні вони вже завдають ударів по країні.

Чотири роки. Чотири міністри оборони. І що? За словами наших джерел, до приходу команди Драпатого у ЗСУ не було єдиного відповідального за ППО: за окремі напрямки відповідали Повітряні та Сухопутні сили, ГУР, СБУ та інші. Мар’яна Безугла публічно заявляла, що в МО не було й департаменту, який збирав би й аналізував би інформацію, а також розробляв би стратегію захисту неба.

По-третє, злагодженість у трикутнику Зеленський — Драпатий — Хмара. За словами джерела з Генштабу, Драпатий щодня спілкується з президентом, шукає баланс і виявляє терпіння, зберігаючи свою позицію. Але для виконання поставлених завдань «Головнокомандувач ЗСУ має бути більш вільним як у кадрових, так і у воєнних рішеннях, ніж є зараз». Контакт — це ще не автономія. Чи розуміє Верховний головнокомандувач, що потрібно відпустити віжки?

За перші місяці роботи Драпатий домігся призначення Юрія Погребного очільником Сил логістики та Сергія Собка — заступником начальника Генштабу, а також призначення Святослава Заїця командувачем Сухопутних військ. Щоправда, вже другий місяць Собко залишається тимчасовим виконувачем обов’язків, що в кулуарах пов’язують зі складнощами узгодження. Досі не вирішено й питання щодо командування Повітряних сил.

Головнокомандувач ЗСУ активно шукає нестандартні рішення для штурмових підрозділів. Після особистого виїзду на місце він передав полк «Скеля» під крило 1-го корпусу НГУ «Азов» Дениса Прокопенка («Редіса»). Зараз штурмові полки та новостворені армійські структури виконують усі поставлені перед ними завдання. Драпатий навмисно висуває ефективних бойових командирів, які (як Андрій Білецький, Ігор Скибюк, Еміль Ішкулов і Валерій Скред) не належать до паркетно-кадрової вертикалі, але дають результат на полі бою.

У Драпатого встановилися робочі стосунки з міністром оборони Євгенієм Хмарою. Їхню якість, як і стратегію творця «Альфи» СБУ, наразі оцінити складно. Збереження майже всієї команди Федорова свідчить лише про те, що «спецназ» не став рубати з плеча. Що буде з ключовими проєктами ексміністра оборони: контрактами, які не злетіли, приватною ППО з дорожезними вишками та діркою в бюджеті від перерозподілу грошей із зарплат, ремонту та палива на безпілотники й наземних роботів? (Що донині відгукується Одесі та Києву.) Чи буде Хмара ламати тендерну «мафію» МО, яку не дали зламати Федорову? Питання відкриті.

По-четверте, мобілізація. Цей незакритий гештальт на п’ятому році гарячої фази війни говорить про нас як про державу багато чого. Поганого. А всього лише треба повернути процес у рамки закону, за яким ТЦК — це координаційне ядро, а не єдиний крайній. Де місцева влада, яка за законом зобов’язана організовувати призов та оповіщення громадян? Де поліція, яка зобов’язана затримувати порушників військового обліку та забезпечувати правопорядок під час роботи ТЦК? Де президент — гарант Конституції, який зобов’язаний оперативно ініціювати необхідні зміни, а не перекидати їх, як гарячу картоплину, уникаючи особистої відповідальності?

Однак хоч би скільки додавали людей, грошей і зброї, дірява система й надалі пожиратиме їх. Армія — не діамант у президентській короні. Вона має працювати як єдиний злагоджений організм, у якому Верховний головнокомандувач, Головком, Генштаб, Міноборони та КОС мають свої ролі та спільну мету — результат. Високоточною зброєю має стати сама система. У цьому — один із ресурсів для продовження боротьби.

Влада. Час змінювати спосіб управління

За всіх описаних проблем армія та фронт тримаються. Але тил валиться. На тлі постійних ударів ворога по всіх системах життєзабезпечення — енергетиці, мостах, зв’язку, логістиці, залізниці, складах із продуктами та медикаментами, школах і дитячих садках — ми маємо дірку в держбюджеті у 27 млрд євро. При цьому партнери чітко дали зрозуміти: Європа більше не робить нам авансів. Тепер, щоб залатати дірку, президенту потрібно не просто приобійняти Урсулу фон дер Ляєн і попросити кошти Ukraine Facility на 2026–2027 роки, а й забезпечити ухвалення парламентом законів, необхідних для європейської допомоги та просування до членства в ЄС.

Йдеться не про екзотичні вимоги Брюсселя. Під загрозою затримки — понад 5 млрд євро за програмою Ukraine Facility через невиконані зобов’язання. Європа очікує від нас антикорупційних реформ, прозорого відбору керівників прокуратури, змін у держслужбі, незалежності наглядових рад держпідприємств та енергетичного регулятора, лібералізації енергоринків та інших рішень. Тобто законів, які потрібні насамперед нам самим, щоб держава менше залежала від кумівства, ручного управління та корупції.

І що? «Втомлений» парламент іде на канікули і депутати роз’їжджаються: хто на полювання, хто в Танзанію на семінар. 26 днів із дірою в бюджеті та передбаченим, але не підготовленим Кабміном до голосування пакетом із 32 законопроєктів!

Паралельно в країні розгортається своє життя. Кабмін минулого тижня перекрив платежі місцевій владі, зокрема й фінансування підготовки до зими. Не зумівши достукатися до виконавчої влади, Асоціація міст заявляє: таких ударів по місцевому самоврядуванню не завдавав навіть агресор. Голова Кабміну пояснює рішення браком грошей на виплати військовим і пенсіонерам. Коли розблокують рахунки, ніхто не знає. А депутати? «А ми на морі».

Прем'єр Корецький наважився і попросив депутатів повернутися з канікул хоча б на день раніше. Чому не негайно? Тому що голосувати наразі немає за що: його Кабінет не встиг підготувати цей пакет до голосування. А як же інвентаризація першочергових законопроєктів для наповнення бюджету після вступу на посаду? Проблема не в суперечках щодо податку на посилки чи ПЕПів, а в некомпетентності. Випадково всістися в крісло голови виконавчої влади з командою, якої тобі не дозволили обрати, — виклик. Але погодитися на такі рабські умови було його рішенням.

Та річ не лише в неготовності Кабміну. Банкова не організувала процесу підготовки та ухвалення необхідних законів. Причому в парламенті вже є законопроєкти, внесені антикорупційним комітетом та опозиційними фракціями, які розв’язують частину проблем, окреслених Євросоюзом. Їх можна було б голосувати. Але — ні!

А якби президент увімкнув свої звичні інструменти — комерційну чарівність Арахамії, руку силовиків, інтереси голів груп-сателітів, репутаційний чинник опозиційних фракцій, — канікули б узагалі не почалися. Чому почалися? Та тому що не всі реформи, які вимагає Європа, Зеленському потрібні. Перезавантаження ДБР, конкурс на генпрокурора (деполітизувати цю посаду у нас не вийде), незалежна експертиза для антикорупційних органів підірвуть ручних силовиків, на яких спирається президент, утримуючи владу та відбиваючи своїх від НАБУ.

Що маємо? Парламент чекає команди з Банкової, уряд — узгодження, а відповідальність розчиняється між формальними повноваженнями та неформальним центром рішень. Така система утримує ілюзію контролю, але не відповідає на виклики війни. Її межа — не межа України: ми ще не знаємо, скільки ресурсів країна могла б вивільнити, якби влада перестала витрачати їх на підтримку самої себе.

Поки що президент дав суспільству лише червоні сигнали. За нашою інформацією, після відходу Руслана Кравченка в Офісі генпрокурора мало що змінилося. Формальний в.о. — Антон Ковальський (протеже колишнього заступника генпрокурора Мустеци та Іллі Павлюка). Але, за словами джерел, реальні важелі залишилися в заступника Максима Крима (читай — Олега Татарова). Зібравши представників відомств, Крим уже дав зрозуміти: схеми й домовленості ті самі, хто сіпнеться — покараємо. Дах — Банкова.

У Податковій теж усе гаразд. Прізвище нового в.о. Юрія Конюшенка змінило вивіску на тій самій лавці. Арахамія, Гетманцев, Абрамович мають бути дуже задоволені цим призначенням. Цікаво, до речі, чи зберіг віденський втікач свою частку в бек-офісі? Чи її благополучно розподілили ті, хто вижив у сутичці з НАБУ? За словами наших джерел, бізнес, як і раніше, вирішує питання через «монакський» бек-офіс, технічну роботу якого забезпечує колишній заступник голови Нацполіції Ігор Купранець.

Пронін залишається у Фінмоні та вигадує нові схеми, ставлячи палиці в колеса НАБУ й САП. Незмінний Умєров виконує не стільки переговорні завдання, скільки особисті доручення Зеленського. Поклад тримає у рукаві зрадника Христенка для «вбивства репутації» голови САП Олександра Клименка та нейтралізує успіхи військового крила СБУ: близькі до Служби ТГ-канали активно розганяють заклики Гончаренка, Гетманцева та К^о. (Не замислювалися, чому?)

Звісно, публічно можна щосили «боротися за країну», але, залишаючи такий спосіб управління державою (зсередини його зчитують та приймають як правило і чиновники, і силовики, і бізнес), головний хірург сам відрізає їй здорові кінцівки. Щоб потім героїчно шукати гроші у партнерів на високоточні протези. Сумно. Чи все-таки почуєте, пане президенте?

Суспільство. Відповідальність не можна делегувати

Тема мобілізації — табу для президента й страшний сон для місцевої влади. Голови громад, які багато що тягнуть у цій війні на собі, не хочуть ставати посередниками між цивільним населенням та армією. Вони ходять тими самими вулицями, що й матері та батьки загиблих. А ще їм важко відповісти потенційному мобілізованому на запитання: «А чому я маю йти, якщо діти чиновників за кордоном, а найбільшими корупціонерами виявилися найближчі друзі президента?» Причому мерам тут точно червоніти не хочеться не тільки за президента, а й за себе. Як і поліцейським. Тому простіше все тихо, під мовчанку гаранта, спихнути на військових. Але, панове, так не працює і не запрацює!

А що суспільство? За жовтневими даними КМІС (до речі, ще одне спостереження: опитування з’явилось якраз у розпал миротворчої кампанії Гончаренка та ТГ-каналів), 62% українців готові терпіти війну стільки, скільки знадобиться. При цьому 69% готові підтримати певний сценарій припинення вогню за умови збереження незалежності, невизнання окупації та наявності гарантій безпеки. Готовність чинити опір уживається з бажанням закінчити війну. І не означає згоди на будь-які умови миру.

Проте чи готові українці не лише терпіти війну, а й особисто брати участь у її продовженні? КМІС не ставить такого запитання респондентам. Ми ставили. У нашому дослідженні, яке Центр Разумкова провів на замовлення ZN.UA у 2024 році, 51% респондентів називали повернення до кордонів 1991 року мінімальною умовою миру. І водночас 46% не вважали ганебним ухилення від військової служби. Це не означає, що вони самі ухилялися або не були готові воювати. Проте показує суперечність між очікуваннями від війни та ставленням до особистої відповідальності за її результат.

Минуло понад два роки. Зіставного виміру в нас немає. Але конфлікти навколо ТЦК та реакція на мобілізацію змушують повернутися до питання: наскільки суспільство готове особисто забезпечувати опір? І що зробила держава, щоб організувати цю готовність? Продовжує відловлювати людей на вулицях і тримати за ґратами в підвалах ТЦК, перетворюючи початок військової служби, який має бути честю, на приниження, на відчуття, що ти худоба?

Щоб вижити, нам доведеться заново домовитися про спільний план, обов’язки, відповідальність та ціну, яку кожен готовий заплатити за спільний порятунок. Почати розмову повинна влада. Суспільство має право вимагати від неї прозорого плану, законних і справедливих правил, виконання зобов’язань та відповідальності за рішення. Без виборів прозорість і підзвітність влади критично необхідні. Але й держава має право вимагати від громадян участі в захисті країни та виконання обов’язків згідно з цими правилами.

Можна скільки завгодно вимагати продовження опору, але якщо воювати мають інші, то йдеться про продовження війни чужими руками та життями.

США та Європа. Нова ціна спільної безпеки

Росія намагається змусити Україну капітулювати. Нас — виснажити фронтом та ударами по енергетиці. США — втягнути в дипломатичний та економічний торг, де маленька Україна ризикує стати частиною угоди великих. Європу — залякати гібридним тиском, ядерними погрозами та диверсіями. Наша здатність чинити опір багато в чому залежить і від того, як на цей тиск реагують США та Європа.

Напередодні чергового раунду переговорів Марко Рубіо визнав дипломатичний глухий кут: Росія вимагає весь Донбас, Україна відмовляється його віддавати. Але.

Як повідомляв Axios, Білому дому, як і раніше, необхідний дипломатичний прорив перед проміжними виборами. Віткофф і Кушнер представили Трампу нову пропозицію. Йдеться насамперед про часткове припинення вогню в енергетиці та зерновому секторі і, можливо, як стверджують джерела, про новий погляд на питання територій.

За інформацією наших джерел, ще 6 жовтня Банкова отримала цей план американців. Чи був це справді план Білого дому, чи американці лише формально поставили під ним свій електронний підпис, ми не знаємо. Нагадаємо лише, що минулого разу основу плану з 28 пунктів, коли його подавали нам як американський, до Вашингтона привіз Дмитрієв.

Наше джерело передало думку американців: Путін і так отримає в результаті цієї війни все, що хоче. Але витратить на це великі гроші, багато життів і дуже багато часу. Новий план, за цією логікою, нібито пропонує Путіну отримати майже все й за один день. Без тривалих витрат і зусиль.

За нашою інформацією, Зеленський не прийняв зльоту ці умови. І 8 жовтня українська делегація вирушила до Вашингтона, щоб спробувати лобзиком допиляти їх до прийнятних. Після чого, у разі затвердження плану Зеленським, його передбачалося відправити до Москви.

Як випливає з даних The New York Times, під час вересневого візиту до Москви Віткофф і Кушнер пропонували російській стороні розблокування мільярдів доларів заморожених російських активів, угоду щодо закордонного бізнесу «Лукойла» та відновлення експорту білоруського калію — в обмін на часткове припинення вогню в енергетиці чи на морі. Причому розблокування активів розглядалося як попередній стимул, а не винагорода за виконання домовленостей. Українська сторона, не відкидаючи пропозиції відразу, наполягала на зустрічних умовах: зіставних виплатах Україні із заморожених активів або гарантіях додаткової військової допомоги в разі порушення перемир’я Росією.

«Заява Рубіо насправді менш категорична, ніж її сприйняли у нас. Якщо ми можемо спробувати щось зробити — треба намагатися. Подивимося, що нового підготували американці, і ще один раунд, вочевидь, уже назрів», — коментує візит для ZN.UA радник президента Дмитро Литвин.

Паралельно, за даними Reuters, Вашингтон і Москва обговорюють можливість участі американських інвесторів у відновленні «Північного потоку» та інші спільні економічні проєкти. На порядку денному також перспективи пом’якшення санкцій. І підтвердження того, що триває великий торг, не змусило на себе довго чекати.

9 жовтня Трамп заявив, що домовився з Путіним про постачання 4,8 млн тонн російського дизеля на американський та інші світові ринки. Мінфін США вже видав ліцензію, що дозволяє відповідні операції. Водночас, за інформацією Axios, Віткофф і Кушнер вимагали від української делегації — увага! — припинити удари по російських НПЗ. Як зазначає видання, український високопосадовець стверджує, що американці погрожували позбавити нас розвідданих. Американська сторона заперечує погрозу, але визнає: удари по російських НПЗ шкодять американським споживачам.

Але загроза позбавити Україну розвідданих — це лише верхівка айсберга. За наявними оцінками, близько половини озброєнь, які Європа постачає Україні, або містять американські комплектуючі, або закуповуються безпосередньо у США. Є ще Starlink, від якого критично залежать зв’язок та управління на фронті. І ми не знаємо, як далеко готовий зайти Трамп, якщо Україна продовжить знищувати російські НПЗ, позбавляючи Росію доходів на війну. Що буде, коли Вашингтон вирішить задіяти й ці важелі? (До речі, використовувати можливості супутників, щоб завдавати ударів углиб Росії, Америка нам не дозволяє).

Масштаб можливих наслідків поки що неможливо оцінити. Але вже очевидно, що йдеться не лише про розвіддані, а й про потенційну загрозу всій системі зовнішнього забезпечення української оборони.

Виходить, що Вашингтон допомагає Україні захищатися й водночас відкриває Росії можливість отримувати додаткові доходи від експорту нафтопродуктів. Доходи, які поповнять російський бюджет, що фінансує виробництво зброї для війни проти нас. То чи є Америка нашим партнером у цій війні, якщо, по суті, інвестує в нашого ворога?

А Європа? Якщо Трамп вирішить викручувати нам руки, хто з європейських лідерів наважиться стати між ним і Україною?

Для багатьох європейців російська загроза залишається абстракцією. Пригадую російське вторгнення в Грузію 2008-го: воно ж теж не відірвало нас від повсякденних справ. Психіка блокує те, що далеко. Тому між тим, що розуміють політики, і тим, що відчувають їхні виборці, зберігається небезпечний розрив.

Але європейці рахують гроші. Підтримка України вимагає витрат, а з самої України надходять новини про корупцію, неефективне управління та невиконані зобов’язання. Цим користуються противники допомоги, зокрема ті праві сили, які Росія саджала, поливала, підживлювала та зрощувала. Україна стає внутрішньополітичним ризиком для європейських політиків, які її підтримують.

Зеленський завжди вважав, що Європа, яка висуває умови, все одно відмовиться від них, бо вона нам винна — ми ж за вас теж проливаємо кров. Тому він успішно ігнорував прохання партнерів. Але зараз для партнерів ідеться не лише про російську загрозу, а й про цілком реальну небезпеку для кожної з владних команд утратити владу.

Тим часом Росія підвищує ставки, розраховуючи на те, що Європа не витримає багаторазово збільшених витрат на допомогу нам і свою безпеку, включно з пошуком технологічної протиотрути від реактивної зброї. Чи готові громадяни ЄС стати біднішими заради власної безпеки? Вважати цю готовність гарантованою ми не можемо.

Де взяти сили

По-перше, межа політичної готовності партнерів — це ще не межа їхніх можливостей. Так, Росія зазнає дедалі більших втрат і витрат, але зберігає здатність воювати. Європа боїться ціни власної безпеки, Трамп спить і бачить угоду з Москвою, а українська корупція та неефективне управління послаблюють тих, хто нас підтримує. Але згадаймо лютий 2022 року, коли на другий день війни Зеленському від партнерів надійшла пропозиція покинути країну. А скільки потім ми домагалися зброї, яку нам спочатку відмовлялися надавати? Наша сила й стійкість здатні змінювати межу їхньої готовності. І це ресурс.

По-друге, межа можливостей влади — це не межа можливостей країни. Частину її ресурсів, як і раніше, поглинають неефективне управління, корупція та небажання змінювати звичні правила.

При цьому не можна лінійно розглядати ані продовження опору, ані наявність ресурсів, ані вихід із війни. Ми не знаємо, який фактор виявиться вирішальним: успіхи ЗСУ, рішучість Європи, домовленості США й Росії чи нова війна десь у Тихому океані. Перед нами — калейдоскоп варіантів. Їх потрібно враховувати, але на них не можна покладатися.

Тому ніхто не зробить нашу роботу за нас. Нам потрібен новий суспільний договір — спільний план, розподіл обов’язків і відповідальності. І суспільство, і президент мають визнати реальність і на її основі ухвалювати рішення як щодо продовження війни, так і щодо умов миру. Мир має стати усвідомленим вибором народу, котрий розуміє реальні можливості своєї країни, а не наслідком того, що чинна влада вичерпала можливості керувати нею.

По-третє, головне питання — чи здатен Зеленський вивільнити ці ресурси, змінивши систему, яку сам побудував? Ще два роки тому ми говорили і про уряд національної довіри, і про необхідність змінити спосіб управління країною. Але він цього не зробив. Можливо, тому що так і не вийшов із теплої ванни, яку йому влаштував спочатку Єрмак, а тепер Арахамія та К^о. І ми не маємо підстав вважати, що він раптом вирішить діяти інакше. Однак ми точно знаємо, що сьогоднішня відмова від змін веде країну до поразки.

І найнебезпечніше — якщо оточення президента це вже розуміє. Розуміє, що Зеленський не змінюватиме систему, у зміні якої воно саме не зацікавлене. Бо від цього залежать влада цих людей, їхній вплив і кишеня. Ті, хто отримав контроль над призначеннями, силовими структурами та фінансовими потоками, ніколи не відмовляться від правил, які позбавлять їх цього контролю.

А що, коли вони вже шукають варіанти свого майбутнього в рамках угоди американців із росіянами, де ми будемо розмінною монетою? Формально українські переговірники діють у рамках позиції, узгодженої із Зеленським. Але чи виключає це другий шар — якщо люди з його найближчого оточення, беручи участь у переговорах, водночас прораховують своє політичне майбутнє вже без нього? За інформацією наших джерел, саме Арахамія організував вкидання тез про необхідність зупинити війну, які потім публічно озвучили Гончаренко, Терехов і Гетманцев. Чи не стає зрозуміліше, навіщо це знадобилося? Зупинити війну, зберегти вплив, пережити Зеленського і повернутися до влади вже під іншими політичними вивісками. Тобто забезпечити своє майбутнє за рахунок майбутнього країни та чинного президента.

Чи розуміє це сам президент, який власноруч видав індульгенцію на годування країною єрмакам, проніним, кравченкам, міндічам, арахаміям та іншим?

Чи розуміє він, що, зосередивши всю владу в своїх руках, він ризикує самотужки відповідати за вибір між продовженням війни, ціна якої дедалі зростає, та неприйнятним миром? Його система управління не залишає самостійних інститутів, здатних стати опорою та розділити відповідальність. Лише корисливе оточення, яке постійно дрейфує, зважаючи на власні інтереси.

Зовнішній тиск на Зеленського посилюється. 10 жовтня, після того як Зеленський назвав домовленість Трампа з Путіним щодо закупівлі російського дизельного палива проявом слабкості, президент США вже відкрито запропонував українцям обрати нового президента, який зможе укласти угоду. Його одразу ж підтримав власник Starlink Ілон Маск. Трамп прямо звинувачує Зеленського в небажанні закінчувати війну і вимагає припинити удари по російських нафтових об’єктах.

У відповідь Зеленський демократично заявив, що Україна проведе вибори, якщо Путін погодиться на 60-денне перемир’я. Але Путін навряд чи дасть йому ці 60 днів. Навіщо йому усувати Зеленського, якщо той, не змінивши способу управління країною, продовжить вести Україну до поразки? Хоча й звідси може прилетіти «чорний лебідь». Трамп уже оголосив про початок енергетичного перемир’я, на яке, за його словами, погодилися обидві сторони. Щоправда, сам Зеленський про перемир’я дізнався із заяви Трампа. Потужно. Особливо якщо врахувати, що всю цю круговерть із переговорами, перемир’ями та виборами закрутили за три тижні до проміжних виборів до Конгресу, на яких республіканці ризикують втратити більшість. А що, якщо Путін погодиться на триваліше перемир’я, а американці висунуть Зеленському такі умови, від яких лідери, що не втримали корупцію у вузді, вже не мають можливості відмовитися?

У Зеленського залишається останній шанс. Зробити вибір на користь країни, змінити спосіб управління, повернути парламенту, уряду та іншим інститутам їхні реальні повноваження та відповідальність, вивільнити ресурси, про які ми говорили в цій статті, щоб Україна могла не тільки продовжувати чинити опір Росії, а й протистояти тиску США, які нав’язують їй неприйнятні умови миру. І разом із суспільством вирішувати, коли настане час перемир’я та миру. Або захлинутися в теплій ванні свого оточення, яке, можливо, вже шукає вихід для себе.

Тому повертаємося до операційної. Час турнікета минув. Операція триває. Хтось контролює дихання, хтось оперує, хтось подає інструменти, хтось тримає бинти. Ніхто з нас не може просто вийти, вирішивши, що його робота закінчена. Можна лише виставити за двері тих, хто заважає.