Пом’якшення TRQ як сигнал для України

Без доступу до ринку ЄС втрачається стимул для запуску сталевих заводів, що простоюють. У вересні в Україні було вироблено 130 тис. тонн сталі, що на 79% нижче рік до року. У жовтні випуск може становити близько нуля, з огляду на те, що всі заводи зупинили операційну діяльність. Дуже боляче порівнювати це з індикаторами 2013-го, коли щомісяця випускали 2,7 млн тонн сталі в середньому. Окрім війни, причиною цього є і торговельні обмеження, які повільно знищували вітчизняну галузь, пише GMK Center.

Ринок ЄС металурги умовно називали «домашнім» — ланцюжки поставок, що склалися, відносини з клієнтами. Він завжди був ключовим і до липня 2026 року забезпечував до 50% обсягів випуску.

Але CBAM і TRQ завдали українській металургії серйозного удару. Ми це могли спостерігати у липні, коли випуск сталі в Україні обвалився на 35% м./м. Це був вплив TRQ як головного чинника, оскільки морська блокада проявилася лише наприкінці липня. Такий обвал випуску сам собою поставив би під питання продовження операцій на всіх заводах. Інакше кажучи, частину металургійних потужностей було б зупинено з економічних причин і без російських обстрілів.

Тобто, відновлення роботи металургійних заводів України залежить не лише від деескалації і забезпечення безпечних умов роботи, а й від пом’якшення умов СВАМ та TRQ.

Діалог української сторони з Єврокомісією з питань СВАМ і TRQ триває, адже українські заводи простоюють через поєднання чинників. Питання безпеки й енергетики є предметом багатосторонніх переговорів. TRQ і СВАМ повністю залежать від ЄС, і це єдиний фактор, який можна усунути одним рішенням.

Країнові квоти України на імпорт стали у Євросоюзі у ІІІ кварталі 2026-го було використано слабо. Європейські чиновники у переговорах можуть заперечити: навіщо вам підвищення квот, якщо заводи стоять? Але це питання не про «сьогодні», це питання майбутнього. Інвестор чи кредитор не вкладаються в ремонт і перезапуск доменної печі чи EAF, якщо не бачать ринок збуту на 12–24 місяці наперед. Пом’якшення TRQ для України — це сигнал, що українська металургія має майбутнє.

Перезапуск може бути економічно недоцільним, якщо немає достатніх ринків збуту. Наприклад, постачання українських заводів на місцевий ринок становило лише 1,1 млн тонн за 6 місяців 2026 р. Інакше кажучи, місцевий ринок може забезпечити лише близько 25% завантаження потужностей металургійним заводам за загальної номінальної сталеплавильної потужності у 8 млн тонн, згідно з даними OECD.

Працювати з таким низьким завантаженням інтегрований сталевий завод постійно не зможе через завищені юніт-витрати. Можливо, якийсь час — так, розраховуючи на покращення ситуації. Але це не той кейс. Потрібно розуміти, що металургійне виробництво — не надто гнучкий процес, який не можна масштабувати вниз. Є нижній рівень завантаження, нижче від якого випуск економічно недоцільний.

Тут потрібно врахувати важливий момент: український ринок в останні кілька років працює здебільшого коштом державних проєктів, тобто неритмічно. Якщо спиратися лише на внутрішній ринок, то з яким завантаженням працюватимуть заводи в періоди провалу попиту чи міжсезоння у серпні чи грудні? Але доменна піч, коксова батарея та конвертер не діють у режимі «трішки». Вони мають технологічний мінімум завантаження, нижче від якого собівартість тонни помітно зростає. Тому робота з опорою на внутрішній ринок є вкрай ризикованою.

Місцевий ринок дасть імпульс лише після завершення бойових дій. А доти сталевий сектор має вижити у робочому стані, а не в стані консервації. Кожен день простою української металургії наближає точку неповернення: витрати зупинення нелінійні, тож після певного порогу консервація перетворюється на втрату галузі, а не на паузу. Другий фактор — персонал. Люди не можуть дозволити собі сидіти пів року чи рік без роботи. Так, втративши роботу сьогодні, металургійні заводи втратять кадри, тисячі людей, яких у майбутньому замінити буде неможливо.

Так, програми відновлення інфраструктури України вимагатимуть багато сталі, та сьогодні ми не можемо навіть уявити точний обсяг. Можемо лише гіпотетично припускати, що колись очікуватиметься попит. Але це майбутній попит, а не поточний. Щоб отримати вигоду від цього, заводам потрібно дочекатися моменту підвищеного попиту, якого нині немає, а є лише постійні витрати, інвестиції в підтримку й ремонт, заробітні плати та податки, витрати на обслуговування боргу.

Також слід звернути увагу на фінансове питання. Низьке завантаження не дасть змоги українським заводам стійко працювати, оскільки заводи не матимуть можливості інвестувати навіть у проєкти підтримки. Український металургійний сектор інвестував $700 млн у 2025 році, за 7,4 млн тонн випуску сталі. Втричі менший обсяг випуску вимагатиме втричі вищої прибутковості для забезпечення цього ж рівня інвестицій. Але, як ви розумієте, ситуація із прибутковістю прямо протилежна, бо заводи у збитках. Запустилися — гаразд, але як працювати далі?

Інший важливий момент — обслуговування боргів. Українські компанії довели високу відданість своїм фінансовим зобов’язанням і вчасно обслуговували борги протягом 4,5 року бойових дій. Однак, працюючи з низьким рівнем завантаження, погіршується не тільки можливість повернення поточної заборгованості, а й залучення нових кредитів. Декарбонізація в таких умовах здається надскладним завданням, тоді як вимоги до вуглецевої інтенсивності підвищуються як у ЄС, так і в Україні, з огляду на курс на європейську інтеграцію. Тому тут же постає інше болісне питання — звільнення України від СВАМ.

Крім того, внутрішній ринок не забезпечить Україні експортний виторг. 2025-го експорт чавуну і сталі становив $3,7 млрд. У 2027 році є висока ймовірність того, що цей обсяг буде втрачено. І якщо заводи не запустяться, то негативний вплив на платіжний баланс становитиме до $5,2 млрд, з урахуванням необхідності імпорту сталевої продукції для заміщення втраченого місцевого постачання.

ЄС став основним ринком для української сталі не за вибором, а за потребою — через недоступність інших ринків, що є основним наслідком війни. Коло потенційних ринків звузилося через високу ціну морської логістики в Чорному морі, високі ціни на електроенергію й тарифи інших природних монополій в Україні після руйнування інфраструктури.

Коли війна в Україні закінчиться, важливість європейського ринку для вітчизняних заводів не буде такою критичною, оскільки відкриються інші можливості. Але сьогодні доступ на ринок ЄС дуже важливий для роботи сектору.

Ми чудово розуміємо прагнення влади Євросоюзу захистити свою сталеву галузь. Вони чудово розуміють її важливість для економіки, зайнятості у регіонах, обороноздатності. Ринок Британії також закривається, але Україна не підпадає під дію місцевих тарифних квот.

Не варто розділяти інтереси української та європейської металургії. У нас є загальні ланцюжки створення вартості, спільні проблеми: імпорт, високі ціни енергії, потреба в декарбонізації. Україна потребує особливого підходу, як це й зафіксовано у регуляції: як країна-кандидат на членство і як країна, яка зазнає збитків від війни. Економічні умови для роботи промисловості в Україні та інших країнах неможливо порівняти. Недоцільно застосовувати ті самі підходи для країни, в якій люди, заводи й інфраструктура живуть щодня під обстрілами, і для всіх інших країн.