Хто заповнив порожнечу. Чому європейці більше не довіряють традиційним партіям

Ще десять років тому європейські партійні системи мали впізнавані обриси. У Німеччині конкурували християнські й соціальні демократи, у Франції — соціалісти і республіканці, а в Іспанії — соціалісти і Народна партія. Здавалося, що вони й надалі визначатимуть політичне життя. Деякі з них і сьогодні керують державами, але дедалі гірше утримують виборців, а старі лояльності поступаються новим рухам. Звісно, десять років тому Європа вже не була островом стабільності. У Греції правила СІРІЗА, в Іспанії набирала сили Podemos, а французький Національний фронт мав мільйони прихильників. Проте 2016 рік із його Brexit став межею, коли давня криза стала очевидною. Відтоді змінюється також спосіб, яким європейці знаходять своїх політичних представників.

За даними оновленої The PopuList, 2016 року радикальна і крайня правиця здобувала близько 11% голосів у досліджуваних європейських країнах, нині цей показник уже становить 23%. А за популістські партії різних напрямів голосує майже кожен третій. Варто підкреслити, що популізм і радикалізм не тотожні. Перший протиставляє «народ» «елітам», а другий передбачає глибший перегляд усталеного порядку. Проте в багатьох сучасних правих силах ці риси поєднуються. Тому, щоб зрозуміти їхній успіх, варто почати не з них. А з того, чому колись великі партії втрачають власних виборців.

Як з’явилась порожнеча

Ірландський політолог Пітер Мейр поставив це питання задовго до нинішнього піднесення правиці. У книжці Ruling the Void («Управління порожнечею»), виданій 2013 року, він описав взаємне віддалення громадян і партій. Вибори відбувалися, політичні суперники змінювали один одного, але зв’язок між суспільством і владою слабшав. Щоб зрозуміти, що зникало, згадаймо європейські партії кілька десятиліть тому. Робітник міг належати до профспілки, читати партійну газету і роками підтримувати соціал-демократів. Християнські демократи спиралися на релігійні громади й місцеві товариства. Тобто політика існувала не лише в день виборів. Люди зустрічалися, сперечалися, висували вимоги й через ці середовища впливали на партії. Однак цей соціальний світ поступово розпадався. Скорочувалася традиційна промисловість, слабшали профспілки й релігійні середовища, молодші покоління рідше успадковували партійні симпатії батьків. І тому соціал-демократи вже не могли автоматично розраховувати на робітників, а християнські демократи — на релігійних виборців. Змінювалися теж самі питання, через які люди оцінювали політику. До суперечок про зарплати, податки й соціальні гарантії додалися міграція, ідентичність, довкілля і ставлення до ЄС. Вони не вкладалися в колишнє протистояння лівих і правих. Людина могла підтримувати щедру соціальну державу і водночас вимагати суворішого контролю кордонів. Виборці однієї партії в столиці й промисловому містечку могли по-різному бачити майбутнє. І дедалі важче було переконати їх, що всі вони мають один політичний дім.

Тому що велика партія завжди мусила домовлятися. Підприємець хоче доступної робочої сили, працівник побоюється конкуренції; власник квартири прагне зберегти її вартість, а молодий орендар чекає дешевшого житла. Колись це вміння робило партії впливовими. Тепер виборець міг сприймати компроміс як доказ, що його проблему знову проігнорували. Змінювалися теж самі партії, коли з ослабленням місцевих організацій більше їхнього життя переносилося до парламентів і урядових кабінетів. Колишні суперники тепер формували коаліції, домовлялися про бюджети й міжнародні зобов’язання. Без цього в сучасній державі не обійтися. Але з погляду виборця це видавалося лицемірним, адже перед виборами партії сперечалися про зміни, а після виборів разом пояснювали, чому обіцяне майже неможливо здійснити.

Консерватори й соціал-демократи, звісно, не стали однаковими. Проте дослідження Джей-Джей Спун і Гайке Клювер 2019 року пов’язало зближення їхніх програм із переходом симпатій частини виборців до інших сил. Тут, власне, і з’являється парадокс, описаний Мейром. Партії навчилися вправніше керувати державами, але дедалі гірше переконували людей, що роблять це саме в їхніх інтересах. Громадянин чекав, що його почують, а натомість чув, чому влада не виконає його вимог. Представник суспільства починав видаватися представником системи перед суспільством. Тобто партії залишалися, вибори відбувалися, уряди змінювалися, але з політичного життя зникало найважливіше. Людина ще могла голосувати за соціал-демократів чи консерваторів, однак дедалі рідше відчувала, що це її партія. Власне так і виникала порожнеча. А потім прийшло десятиліття, яке зробило її особливо помітною.

Десятиліття потрясінь

Пандемія, інфляція, енергетичні потрясіння та наслідки повномасштабної війни Росії проти України посилили невпевненість. Соціальні мережі дали змогу політикам звертатися до мільйонів без партійних осередків і преси. Гостра суперечка поширювалася швидше, ніж пояснення складного рішення. Власне, з’явився спосіб будувати нову політичну спільноту там, де стара партійна мережа втратила вплив. Але найбільше змінилося відчуття майбутнього. За опитуванням Pew 2024 року, медіанно 70% респондентів у десяти європейських країнах вважали, що їхні діти житимуть фінансово гірше за їхніх батьків. І не обов’язково йдеться про саму бідність. Можна непогано заробляти, але не мати змоги купити квартиру, бачити занепад міста чи відчувати, що професія вже не дає колишнього статусу. Непокоїв їх і розрив між реальним життям і тим, на яке людина розраховувала. До економічної непевності додавалася культурна. Когось хвилювала міграція через навантаження на школи й житло, когось — через зміну середовища або відчуття втрати контролю над кордонами. Для частини людей важливішим ставало переконання, що їхніх проблем уже ніхто не хоче чути. За даними Pew 2023 року, медіанно 72% опитаних у десяти європейських країнах вважали, що політикам байдуже до думки таких людей, як вони.

Тобто людина може й далі підтримувати демократію, вибори чи європейську інтеграцію, але не знаходити серед звичних партій бажаного рішення. Власне, на це популісти відповідають: проблема не у вас, а в елітах, які вас не слухають. І тому незадоволені виборці почуваються частиною нового політичного «ми». Популістська пропозиція також приваблює обіцянкою повернути політиці дієвість. Справді, жорсткіший контроль кордонів, обмеження оренди чи захист промисловості можуть бути реальними рішеннями, але кожне має свою ціну. Однак популісти залишають її за кадром, запевняючи, що перешкода не в суперечності інтересів, а у відсутності політичної волі. І після років виправдань така впевненість здається привабливішою за обережність.

Утім, порожнеча відкривала шлях різним силам. Після боргової кризи невдоволення економічною політикою піднесло СІРІЗА у Греції й Podemos в Іспанії. У Франції 2017 року ослаблення соціалістів і республіканців допомогло і правиці Марін Ле Пен, і лівим Жана-Люка Меланшона, і центристу Еммануелю Макрону. Старі лояльності руйнувалися, але на їхньому місці не обов’язково виникав популізм. Найстійкіше за десятиліття зростала радикальна правиця. Частково тому, що змінювалася важливість питань, навколо яких люди робили вибір. Політологи Джеймс Деннісон і Ганспетер Крізі, дослідивши 28 країн, показали зв’язок між посиленням уваги до міграції і зростанням підтримки радикальної правиці. Коли міграція виходила на перший план, вигравали ті, хто давно на ній наголошував. Праві радикали навчилися поєднувати захист соціальних виплат, обмеження міграції, критику еліт і обіцянку національного контролю. Це давало змогу звертатися до людей із різним достатком, об’єднуючи їх навколо питань ідентичності й суверенітету. Ліві популісти теж знаходили прихильників, але їхні успіхи були менш рівномірними. Показова Греція, де СІРІЗА обіцяла покласти край жорсткій економії, а при владі погодилася на нові умови міжнародних кредиторів.

Популісти, до речі, не просто зайняли місце, яке звільнили старі партії. Вони почали змінювати саму політичну суперечку. Якщо радикальна сила переконала людей, що головна проблема полягає в міграції, її суперникам доводиться говорити саме про міграцію. Вони можуть заперечувати чи переймати гасла, але змушені відповідати на чуже питання. Так можна впливати на політику навіть поза урядом. І вересневі вибори 2026 року в Німеччині це підтвердили. У Саксонії-Ангальт «Альтернатива для Німеччини» здобула 43,8%, а Християнсько-демократичний союз — 17,2%. За два тижні у Берліні перемогла Die Linke з 25,7%. Це не дзеркальні різновиди популізму й не однакові настрої виборців, але в обох випадках колишня партійна перевага перестала бути незаперечною.

Утім, не всі розчаровані стають популістами. Частина підтримує зелених, регіональні чи нові помірковані сили, а частина перестає голосувати. Та й популіст при владі стикається з тими самими бюджетами, законами й суперечливими інтересами, які раніше легко відкидав. Тому зміна політичної вивіски ще не усуває порожнечі. І, мабуть, найважливіший висновок — що європейці не перестали потребувати представництва. Але вони рідше знаходять його у звичних партіях. Старі партії можуть зберігати назви, депутатів і урядові посади, але цього недостатньо, щоб люди бачили в них свої інтереси. Тому нинішня боротьба в Європі точиться не лише між старими партіями та популістами, вона йде за здатність пов’язати суспільні очікування з реальною політикою. Бо описана Мейром порожнеча не зникне від самої зміни переможця виборів.