"Просто жесть": українка вийшла заміж в Індії, але щось пішло не так

Сандра виїхала до Польщі ще до повномасштабного вторгнення, вивчилася на лікаря, але за фахом не працювала: стала блогеркою (@dra.sandraaa) та UGC-творцем. Практикуючи англійську, дівчина познайомилася з індусом, який згодом став її чоловіком. Після чотирьох років стосунків коханий освідчився Сандрі, і пара поїхала до Індії на весілля. Там дівчина прожила цілий рік, але згодом зрозуміла, що це не її шлях.

Сьогодні вона живе в медитаціях у гірському селищі Східниця, звідки й розповідає Фокусу, чому не змогла прийняти Індію як свій дім.

Як ви опинилися в Індії?

– Ще до війни я виїхала навчатися до Польщі – у медичний університет. Проте за професією не працювала, а почала розвиватися як блогерка й творець контенту. Знайшла компанію, де потрібна була англійська, а я тоді вчила польську. Щоб не втратити навички, шукала людей, з якими можна розмовляти англійською. Так і знайшла свого колишнього чоловіка. Він з Індії. Спочатку просто почали спілкуватися, а потім закрутилися стосунки. У нас були однакові погляди на бізнес і роботу. Допомагали одне одному: у нього був свій бізнес, а я робила для нього контент. Склалася така робоча синергія. Якось дуже швидко минули чотири роки. Тоді постало питання: "Що далі?". Він освідчився, і ми поїхали в Індію на весілля.

Це був культурний шок?

– Колись давно я вже була в Індії, у Гоа. Однак Гоа – це туристичний курорт, а справжня Індія – зовсім інше. Тоді мені сподобалися і погода, і температура, тому в мене не виникало питання: "Навіщо в Індію? Там жахливо".

Було відчуття, що життя мене до цього готувало. Я не чинила внутрішнього опору. Стало просто цікаво, що таке індійське весілля… Звісно, заміж я виходила не з цікавості до весілля. Ми справді цінували одне одного. Підходили одне одному як люди. Складнощі почалися потім.

Індія не сподобалася?

– Капітально різні ментальності, капітально різні краєвиди. Я постійно була в шоці. Ця країна змушує ставити багато запитань: "Чому так брудно?", "Чому діти ходять вулицями?", "Чому корови, які священні тварини, просто стоять на вулиці й їдять сміття?". З кожною відповіддю ти ніби більше розумієш Індію й починаєш приймати реальність такою, якою вона є.

Найбільше мені подобається, що Індія вчить не засуджувати, а питати й намагатися зрозуміти. Вона навчила мене приймати речі такими, які вони є, і не намагатися змінити те, що не можеш. Там справді відбувається якась духовна трансформація. Ти починаєш цінувати своє життя, свою країну, дитинство, батьків за те, що вони доклали всіх зусиль, аби ти не опинився на вулиці. А опинитися там, спати на вулиці – дуже реально. Розумієш, що в тебе непогане життя.

Що вам дав цей досвід?

– Індія дуже яскрава: вона може запропонувати багато їжі, традицій, історії. Але це так, якщо ти подорожуєш десять днів. Я дуже вдячна життю, всесвіту й колишньому чоловікові за досвід прожити там цілий рік. Його має не кожен.

Мене дуже затягнуло. Коли усвідомила, що вже рік там, була в шоці: час минув дуже швидко, а країна була настільки яскравою. У мене було достатньо часу, щоб по-справжньому зрозуміти, що таке Індія і хто такий мій чоловік. Бо в міжнародних стосунках не можна зрозуміти людину, якщо ви живете на нейтральній території. Це ілюзія. Треба їхати й перевіряти, дивитися, хто ця людина насправді.

Завдяки цьому року я зрозуміла ДНК Індії, її культуру й менталітет. Так з'явилися речі, з якими я, будучи українкою, категорично не змогла змиритися.

Про що саме йдеться?

– По-перше, побут. В Україні ми живемо окремо, в Індії всі живуть разом. Уявіть: людина, яка виїхала з рідного дому у 17 років, у 25 мусить повернутися до батьків. Для мене це було дуже дивно. Як би сильно мене не просили, я не змогла цього прийняти – таке просто не вкладалося в голові. Хоча я щиро намагалася зрозуміти, що в цьому немає нічого поганого.

По-друге, їжа.

Це справді так критично?

– Я ніколи не думала, що коли в людини забирають базову потребу, це так відчувається. Шість місяців ти не їси свою їжу. У традиційних сім'ях удома не можна готувати м'ясо, а в нас, давайте згадаємо, майже всі страви м'ясні. Не можеш приготувати сама, не можеш замовити, і ти дивишся на це й думаєш: "Ну, ось".

Я розкажу, як це відчувається, коли не можеш їсти те, до чого звик. Починається сильне роздратування, майже істерика, усередині все ніби перевертається – нормально функціонувати вже не виходить. А єдине, що є на вибір: щось дуже гостре, нове й напхане приправами. Наш шлунок до такої кількості спецій узагалі не готовий. До речі, отруєння там часто трапляються не через антисанітарію, а саме через спеції.

А ресторани? Невже не було альтернативи?

– Європейські страви в Індії однаково виходять гострими: що б ти не замовив і звідки б воно не було, вийде як індійське. Я навіть у своєму блозі сварилася, робила огляди: "Якщо ви робите Pad Thai, то вивчіть, як його робити. Він має бути солодкуватим, трохи соєвим, лагідним". А вони однаково напихають усюди свої спеції. Часто сперечалася в ресторанах, просила переробити, пояснювала, яким має бути смак. Це, чесно кажучи, неприємно.

Індійська їжа в Європі – це вже європеїзована індійська, зовсім інша історія. Одна річ – зранку з'їсти авокадо-тост із яйцем, а ввечері – індійську страву. Інша – коли ти їси її постійно: голова йде обертом, не кажучи вже про отруєння й проблеми зі шлунком, які в мене були постійно. Фізично я не змогла "витягнути" Індію. Наприкінці року організм дедалі більше адаптувався, я могла толерувати гостре, але задоволення від цієї їжі в мене не було. А їжа, я вважаю, – єдина справжня людська любов. Коли задоволення немає, це дуже впливає: ти стаєш роздратованою, незадоволеною людиною.

Як до вас ставилася родина чоловіка?

– По-людськи, добре. Ніхто не робив нічого поганого, і в цьому парадокс. Просто сама система, сама ситуація була стресовою. Ми не могли розмовляти, бо рідні не говорять англійською. Не могли просто піти кудись разом – це стресовіше за звичайну прогулянку. Не могли залишитися наодинці з мамою, наприклад, побалакати. Усі ці перекладачі й застосунки, чесно кажучи, не працюють.

І я розуміла, що стресово не лише мені, а всім. Заради Індії я вивчила англійську, а в мене питають: "Ну що, коли ти хінді вивчиш?". І хочеться відповісти: "А може, ви англійську вивчите?". Але ніхто не вчитиме заради тебе англійську. Це треба розуміти. Ніхто не вчитиме заради тебе однієї твою культуру. Це ти одна приїхала й хочеш дізнатися більше про це життя.

А що у питаннях релігії?

– Я казала: "Давайте поважати одне одного. Я поважаю вашу культуру, а ви поважайте мою. Мені не можна вклонятися богам. Вибачте, я християнка. У мене один Бог".

У момент, коли вибудовуєш кордони, це відчувається дуже важко, наче ти ображаєш людей, кажеш "ні" речам, які для них дуже важливі. І це нормально. Хтось із цим справляється, хтось "просідає". Так, в Індії дуже хочуть нав'язати свою культуру, але я нагадувала, що таке індуїзм: ти можеш вірити в будь-якого Бога чи взагалі не вірити – тобі достатньо бути собою. Ти маєш право вірити або не вірити. Цим аргументом я постійно й вибудовувала свої "закони".

Ви приготували для індусів український борщ. Як це було?

– Це просто жесть. Вісім літрів вегетаріанського борщу, на нервах і в паніці: я роками не варила навіть літра, бо постійно в подорожах, замовляю скрізь. А тут ще й веганський… Але якби я цього не зробила, вони б навіть не запитали, які в мене страви. Ти приїжджаєш і сам розповідаєш про свою культуру, несеш її.

Не певна, що вони відчули смак: вони їли борщ із зеленим чилі. Я дивилася на це – пампушка, чилі, борщ – і думала: "Є**ть". Але, здається, їм сподобалося. Мені навіть гроші дали за борщ. Вони дуже зраділи, що я змогла об'єднати всю родину – 17 людей, які були вільні в той момент. Для них об'єднання – найважливіше: якщо вони разом, вони щасливі.

Що індійці знають про Україну?

– Загалом нічого. Освіченіша каста знає, бо багато індійців їдуть до нас навчатися в медичних університетах – біля Богомольця в Києві їх особливо багато…У нас, якщо є один індієць, усі перейдуть на англійську, принаймні спробують. В Індії не так. Усім, чесно кажучи, байдуже. Поки ти сам не розповіси про свою культуру, ніхто нею не цікавиться. Ніхто не питає: "А що у вас, як у вас?". Було відчутно, що вони майже нічого не знали про Україну й не прагнули дізнатися. Через те, що я розповідала, вони щось дізнавалися.

Чому ви вирішили, що час завершувати цю історію?

– У нас були плани повертатися: ми подорожували, їздили на Балі, планували жити в Європі. Але я зрозуміла, куди приїхала. Це індійська культура, і раз на рік на два-три місяці ми маємо бути в Індії. Сказала прямо: "Я так не можу". Навіть на три місяці. Тиждень-два я можу, а два-три місяці – ні. До того ж на два тижні їхати в Індію немає сенсу: це далеко.

Додавалися й документи. У мене є три місяці в Шенгені, а в нього такого доступу немає, тож ми постійно думали, де нам можна бути разом. Індія – одна з країн, де ми могли жити легально, це Україна. Та в Україні війна, і він не захотів тут жити, хоча я дуже хотіла, щоб він пожив у моїй країні приблизно рік.

А головне – я зрозуміла, що ця родина потребує жінки, яка підтримуватиме їхню екосистему, служитиме їй, а я приїхала й трохи розхитала її новими фарбами. Усі були в шоці. Всім було стресово. Усі намагалися адаптуватися, але не вийшло. Це було видно. Я не хотіла змінювати себе, ламати свою інтуїцію й внутрішні відчуття, щоб бути в цій сім'ї. Бо родина – це те, куди хочеться повертатися щовечора.

Коли чесно можеш визнати, що ця історія просто не твоя, – це було цікаво й класно. Ми всі зробили максимум, але час прощатися. Ти чітко розумієш, коли історія має закінчитися.

Ви згадували і про майбутніх дітей. Це теж вплинуло?

Так. Коли я прожила цей рік і подивилася на все збоку, то зрозуміла: якщо думати про майбутніх дітей, у них буде ДНК цієї країни. Я зрозуміла, що не хочу цього. Це звучить дуже грубо. Я розумію, але так є.

Де ви зараз і що далі?

– Я живу в горах, у Східниці. Тут у мене є орендований будиночок. Сиджу, медитую.

Нагадаємо, раніше Фокус писав, що:

• Анастасія Колісник, медсестра, яка наразі живе й працює в Німеччині, розповіла про особливості роботи в тамтешніх реаліях. Зокрема, вона поділилася, що медичний персонал там забезпечують усім необхідним – від планшетів Apple до ноутбуків.
• Учасниця українського шоу "Супермама" відверто розповіла, в яких умовах насправді проживають українські біженці. Жінка не стримувала емоцій перед камерою, згадуючи пережите.

Ще одна українка, яка після початку повномасштабного вторгнення переїхала з Харкова до Маґдебурґа, зізналася, що життя в сучасній Україні стало для неї "тотальним кошмаром", і докладно пояснила, чому не готова повертатися додому.