Валентин Васянович: Знімати про те, що бачиш і що відбувається з тобою, - найпростіший рецепт

Фільми Валентина Васяновича - це окремий український всесвіт: інтимні, камерні, реалістичні, болючі й чесні, де кожен міліметр кадру має значення. Як каже режисер, не треба нічого вигадувати - треба знімати про те, що бачиш навколо, про те, що відбувається з тобою та твоїми друзями.

Такою є і нова стрічка Васяновича "За Перемогу!", яка виходить у прокат з 22 жовтня. Події у фільмі розгортаються в Україні після завершення війни. Кінорежисер Валік знову мріє знімати кіно, але коштів на це немає. Його дружина з донькою хочуть залишитись в Австрії, і все йде до розлучення. У друзів Валіка схожа ситуація: дружини з дітьми не хочуть повертатися в Україну після перемоги.

Валентин Васянович та його друзі - художник-постановник Владлен Одуденко, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський і продюсер Володимир Яценко - зіграли у фільмі самих себе, намагаючись дати собі раду та зрозуміти, як жити далі.

В інтерв’ю Коротко про Валентин Васянович розповів, як вони знімали стрічку "За Перемогу!", яку роль у ній зіграла його донька Ніка, чому говорити про майбутнє - це вищий рівень свободи та що його приваблює в людях, яких він знімає.

Я бачив, як розвалюються сім'ї моїх друзів, і це було боляче спостерігати

- Валентине, поки чекала на наше інтерв’ю, в голові постійно крутилося запитання: ви легко уявляєте Україну після закінчення війни? Ви вмієте говорити про майбутнє - згадати хоча б "Атлантиду" чи "Відблиск". Бо я, наприклад, якоюсь мірою застрягла в сьогоденні: думаєш лише про те, як вижити зараз і як не зійти з глузду. Ти наче й розумієш, що на нас чекає, але відтворити цю картину важко.

- Ні, мені дуже нелегко це дається. Особливо коли слухаю демографів, котрі професійно займаються цією сферою, і те, про що вони розповідають, звучить дуже песимістично. Я сподіваюся на якесь диво, котре з нами відбудеться, бо з математичними прогнозами все погано.

- З кінематографічного погляду в майбутньому вам комфортніше працювати? Легше малювати, яким воно буде?

- Звісно, з кінематографічного погляду легше. Це набагато вищий рівень свободи, бо ти не обтяжений якимись реальними історіями, що відбуваються тут і зараз і примушують тебе певним чином рефлексувати, відчуваючи постійний суспільний тиск. А в майбутньому цього всього немає, ти його позбуваєшся і працюєш більше з узагальненнями та тенденціями. Більше творчої свободи.

- Можна навіть більше пофантазувати. Як у тій же "Атлантиді", де Донбас говорить українською мовою. Тобто ви робите майбутнє кращим у своєму кіно?

- Так. А що тут поганого? Я вірю в це. Ну, слово "вірю", може, й не зовсім підходить - скоріше, сподіваюся, що так буде рано чи пізно.

- А як народилася ідея фільму "За Перемогу!"? Чому саме тема роз’єднаних сімей? Чи це спроба показати, як може бути в майбутньому, якщо з цим зараз нічого не робити?

- Вона народилася дуже органічно. Моя сім'я виїжджала за кордон - дружина, донька, бабуся. Я бачив, на превеликий жаль, як розвалюються сім'ї моїх друзів. Це було досить боляче спостерігати. І коли я думав над темою фільму, то зрозумів, що нічого вигадувати не треба. Треба знімати про те, що ти бачиш навколо, про те, що відбувається з тобою та твоїми друзями. Все дуже просто.

- Чому у вашому фільмі дружини після закінчення війни не повертаються додому? Ви це якось виправдовуєте?

- Так історія склалася, так підказала. У реальному житті моя дружина повернулася, все окей. Але мені здалося, що для такої історії це більш типова ситуація. Наші жінки, які перебувають там, теж дивляться вперед і бачать, що в Україні буде важке життя: виникнуть проблеми з економікою, з роботою. Діти вже звикли ходити там до школи, хочуть вступати до університетів. Забагато, скажімо так, позитивних моментів їхнього теперішнього життя за кордоном. І виникає питання: на що вони це все поміняють, повернувшись сюди?

Просто у мене, можливо, нетипова історія, бо моя сім'я повернулася. Але, дивлячись на інші родини, я бачу, як діти за кордоном чудово влаштовуються, як жінки більш-менш виживають. Мені здалося, що такий фінал буде доречнішим. І я це обіграв у самій драматургії, у сценах. Треба просто подивитися кіно, мені немає сенсу переказувати всю історію, бо вона непроста, у ній дуже сильно перемішані реальність і кінематографічна вигадка.

Донька погодилася грати без зайвих питань

- Головних героїв грають ваші колеги і друзі. У фільмі знялися ви, художник-постановник Владлен Одуденко, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський та продюсер Володимир Яценко. Довелося їх вмовляти стати перед камерою? Адже поза камерою вони всі професіонали, а грати в кадрі - це зовсім інше! Хтось же міг соромитися чи боятися.

- Я сам ніколи перед камерою не стояв і все життя соромився. Був упевнений, що це взагалі не моє і нічого не вийде, поки не спробував. А виявилося, що не все так страшно й складно. Тому в мене не було потреби когось довго переконувати зіграти самих себе. Правда!

Сергій Степанський уже мав великий досвід, Владлен Одуденко теж знімався в епізодах багатьох фільмів. А от для мене, Міші Любарського та Юри Огнєвого це був дебют. Але все відбулося дуже органічно. Ми друзі, давно знаємо один одного, на майданчику не було кого соромитися. І це дуже важливо!

- Тобто ви фактично жили своїм життям у кадрі.

- Так. Бо кого мені соромитися? Людей, яких я знаю років 25, з якими ми разом працюємо - який у цьому сенс? Усі швидко відчули, що нічого надскладного немає. А потім з'являється звичка, і тобі стає взагалі комфортно.

- У цій стрічці грає і ваша донька Ніка Мислицька?

- Так. Вона грає мою доньку, яка живе з моєю дружиною в Австрії. А мого сина грає Гриша Наумов.

- Ніка - професійна акторка? Чи вам просто пощастило як татові?

- Це їй не пощастило, що тато примусив її грати (сміється). Ну як примушував… Я запрошував її до попереднього фільму "Відблиск", вона вже має досвід і розуміє, що це таке. Тому погодилася без зайвих запитань. Сказала: "Що скажеш, те й зроблю". Акторської освіти в неї немає.

- То це все результат вашого виховання? Напевно, вона не раз бувала на майданчику і бачила, як працює тато.

- Та немає кого виховувати. Просто у неї була можливість - і вона нею скористалася. Вона виросла в цьому середовищі, бачила, як усе відбувається з іншими акторами, тому їй не важко. Головне - не лякати, бо страх завжди паралізує людину, вона стає "дерев'яною" і погано виглядає в кадрі. Якщо страху немає, то все буде окей.

- Їй самій це цікаво?

- Вона вже звикла. Пройшла навіть період певного відторгнення кіно після зйомок у "Відблиску". Казала тоді: "Більше ніколи не хочу зніматися в кіно. Це важко, травматично, ти надто глибоко переживаєш стани героя, мені це не подобається. Я хочу, як усі діти, радіти, бути щасливою і отримувати лише позитивні емоції".

Потім вона подорослішала, змінилася… Зараз узагалі вчиться на режисурі, її також затягнуло в цю історію.

- Кажуть: "Яблуко від яблуні недалеко падає" - це про вас.

- Щось таке (сміється). Побачимо, чим усе закінчиться. Зараз вона, здається, отримує задоволення від навчання.

- Ви показуєте чоловічий світ - крихкий, уразливий, якому в нашому кіно зазвичай приділяють мало уваги (адже частіше в центрі історій жінка). Чому саме чоловіки?

- Я ж нічого не вигадував спеціально, а знімав кіно про себе і про своїх друзів. Я не ставив перед собою мети обов'язково знімати лише чоловіків - просто йшов за історією і робив її такою, якою вона є. Можливо, це дійсно нетипово для зображення чоловічих ролей, бо в них немає показового героїзму. Це прості люди зі своїми слабкостями, вразливі й головне - живі. Мені було так комфортно.

- У цьому й полягає чесність. Адже будь-який чоловік, яким би героєм він не здавався, має свої слабкості, може плакати чи стикатися з проблемами.

- Так. Але чомусь у кіно та мистецтві чоловік обов'язково мусить бути героєм. А у нас цього немає.

У нас же є вразливі люди та іронічне ставлення до багатьох речей. І саме це мене приваблює в людях.

Часом навмисне намагався стерти межу між реальним світом і світом кіно

- Читала у відгуках, що на глядачів чекає величезна жанрова суміш. Будемо плакати чи сміятися?

- Будемо і плакати, і сміятися. І слава Богу! Сама по собі ситуація драматична: сім'ї дійсно руйнуються, триває депопуляція України. І гіпотетично, якщо брати до уваги цифри, українська нація може зникнути. Це звучить трагічно.

Але те, як люди намагаються вижити, прожити цей складний час, залишатися людьми і при цьому потрапляють у комічні та мелодраматичні ситуації - це все весело. Вийшла справжня жанрова суміш, така метадрама. Тобто дія відбувається і в реальному житті, і в самому фільмі. Часом я навмисне намагався стерти межу між реальним світом і світом кіно. Інколи це не одразу вдається розрізнити, що, як на мене, додає історії специфічного вайбу.

- Ви підіймаєте болючі теми. У вас немає заїжджених обов’язкових хепі-ендів, але фільми завжди просочені надією.

- Це проговорюється і у фільмі "За Перемогу!". Надія дійсно є, попри те, що сім'я фактично розпадається. Герой продовжує займатися справою свого життя, у нього налагоджуються стосунки із сином, і це ж добре!

Чому у цьому фільмі немає звичного хепі-енду? Ближче до фіналу відбувається діалог під час остаточного розлучення. Я уявляв цю сцену як розмову сценариста-режисера зі скрипт-доктором, де дружина виступає в ролі такого редактора: критикує його, його життя, історію, яку він знімає, і каже: "У нашій історії не може бути хепі-енду. Ти ж розумний, раніше знімав нормальне кіно! Чого ти зараз тягнеш хепі-енд у наше життя? Ми мусимо розлучитися". Я й тут досить іронічно ставлюся до всього, намагаючись поєднати драматургійні канони та реальне життя.

- Що у цій історії узято з вашого власного досвіду?

- Усе, що ви там побачите, - правда. Я ж документаліст: бачу, фіксую історії, які мають кінематографічний потенціал, запитую себе, чи можна це використати. Усе відкладається, а потім із цього конструюються сцени. Коли будете дивитися фільм, зверніть увагу на розмови з сином - це дуже схоже на реальні події. Історія, коли син падає з колеса, ламає ногу, а я його тягну до травмпункту, дійсно траплялася в житті. Більшість сцен не вигадані, а просто трансформовані.

- Добре, що розлучення у фільмі - це не ваша реальна історія.

- Так, у мене все окей, тут моєї біографії немає. Але те, що відбувається з моїми друзями, на жаль, склалося інакше.

- Ви любите імпровізувати в кіно: вибудовуєте історію пазл за пазлом, міняєте, переставляєте, якщо щось не клеїться, переписуєте. Як усе це втримати в голові?

- Не треба нічого тримати. Звісно, щоб почати рух, потрібен сценарій. Потім ти береш якусь сцену, яку можеш зняти зараз, знімаєш її - і вже від неї відштовхуєшся. Коли ти маєш лише літературну основу, з нею дуже складно працювати і щось змінювати. А коли з'являється візуальний матеріал і його накопичується відсотків на 30-40, він сам починає підказувати, що робити далі, що змінити, де потрібна трансформація, а яка написана сцена виявилася зайвою. Тобто матеріал допомагає рухатися вперед. Тут було так само.

- Але ж усе одно це треба скласти докупи.

- Я намагаюся вимикати зайву аналітику і сприймати історію більш емоційно, інтуїтивно рухатися в процесі. Це питання не супераналітичних здібностей, а скоріше практики та постійного руху.

- Цікаво, бо чи не головна біда нашого кіно - погані сценарії та штамповані діалоги. Навіть непогана картинка іноді не рятує ситуацію.

- Так і є. Уникнути фальшивих чи неорганічних діалогів у цьому фільмі мені допомагали репетиції з друзями. Ми дуже багато імпровізували. Оскільки ми не професійні актори, нікому не хотілося вчити текст (сміється). Ми йшли за темою й тезами. За два-три передзнімальні дні наімпровізували купу розмов, а потім я вкладав усе це в контекст нашої історії. Завдяки таким репетиціям нам вдалося повністю оминути фальш.

Ідея, яка тебе захопить, з'являється не одразу

- "За Перемогу!" - це кіно про режисера, який хоче зняти фільм, але не знає, про що. А у вас бувало таке, що є бажання працювати, але історія ніяк не складається?

- Та воно завжди так відбувається. Ти мусиш вичекати. Ідея, яка тебе захопить, з'являється не одразу - вона народжується через зусилля і рух.

Наприклад, ти настільки віддаєшся фільму, який знімаєш зараз, що думаєш: це твоє останнє кіно і далі взагалі незрозуміло, про що розповідати. Але проходить пів року, рік, ти накопичуєш емоційну енергію, і щось знову починає штовхати тебе до роботи. Рецепт простий: треба знімати про те, що тебе найбільше турбує. Знайти ту сцену чи тему, з якою ти зможеш жити рік чи два. Так це щоразу й працює.

- Скільки часу ви створювали фільм "За Перемогу!"?

- Близько трьох років. Робив це не поспіхом, дуже невимушено.

- Раніше ви розповідали, що ваша наступна робота буде присвячена доньці Ніці, яка у 16 років ухвалила складне рішення і повернулася з Австрії до вас, доки дружина ще залишалася за кордоном. Це підліткова історія про дорослішання під час війни. Ця ідея жива?

- Так, ми рухаємося вперед, усе гаразд. Підготовка потроху триває, можливо, з наступного року почнемо зйомки.

- Ніка знову гратиме головну роль?

- Так. А їй нічого й не доведеться грати - вона це все прожила на власному досвіді, тому їй буде не важко. Тим паче, вона вже студентка-режисерка, добре розуміє всі плюси та мінуси професії і готова знову пережити той травматичний досвід, через який проходить її героїня.

- Як вам, як татові, було проживати цей дворічний досвід розлуки й дорослішання доньки?

- Дуже емоційно й травматично. Завжди хочеться допомогти, бо тобі болить, коли болить твоїй дитині. Але без цього болю, на жаль, не обійтися, особливо в підлітковому віці. Ти все бачиш, розумієш і щиро співчуваєш, але водночас усвідомлюєш: зайве втручання лише зашкодить, людина просто закриється від тебе. Я намагався просто підтримувати її, а в результаті написав цю історію.

- Гадаю, за цей час ви стали ще ближчими.

- У нас завжди були хороші стосунки, але цей період дійсно додав нових фарб. Мабуть, так, стали ближчими.

- Ви знімали "За Перемогу!" три роки - це кропітка робота. Де брали гроші на фільм?

- Цей проєкт підтримали виключно європейські фонди. Тут доводилося все витрачати дуже економно, ми досі за них звітуємо. Європейські кошти - це дуже повільні гроші, і їх не завжди зручно використовувати в Україні, бо певну частину потрібно витратити в ЄС. Але без цієї підтримки фільму просто не було б.

- Свої заощадження теж довелося вкладати?

- З цього зазвичай усе й починається. Витрачаєш усе своє, залишаєшся без нічого і думаєш: "А що далі?".

- Ми вже знаємо, про що буде наступний фільм. А що ще "болить" вам як режисеру?

- Як і всім українцям - болить війна, болять смерті. Режисер - така ж людина, просто у нього є своя візія та історії, якими він хоче поділитися. Звісно, болить і тоді, коли щось не виходить, зривається чи отримує відмови. Але це життя, тут нічого не вдієш.

- Але, попри все, у вас залишається світлий і позитивний погляд у майбутнє.

- А це набагато вигідніше! Якщо дивитися на все негативно, події все одно розвиватимуться так, як мають розвинутися. І що тоді? Ти просто марно проживеш свій час у постійному негативі.