Картонкове дежавю: навіщо дорослі знову виводять дітей на майдан?

«Революція, як Сатурн, пожирає власних дітей»
П’єр Верньо

17 жовтня 2026 року під будівлею КМДА кілька сотень людей вимагали відставки Віталія Кличка. Відчуття дежавю не полишає: ми щойно пережили «картонкові майдани» молоді з вимогою відставки Сирського та повернення Федорова, і ось знову. Ті самі картонки, ті самі юні обличчя, той самий сценарій, навіть лідер той самий. Змінилося лише прізвище в гаслах.

Чому знову так? І чому кожен дисбаланс у столиці виливається в бажання змінити все не законним шляхом, а тиском вулиці?

Закон – для всіх, навіть для тих, хто не подобається…

Мера Києва обрали на виборах. Його можна не любити, критикувати, вимагати звітів – це нормальна демократія. Але якщо людина, обрана законно, не влаштовує, знімати її теж треба законно: через суд, якщо є факти порушень, через депутатів Київради, через петиції на ім’я Президента, щоб привернути увагу до проблеми.

Натомість знову збір. Хтось прийшов за ідею, хтось випадково, а хтось, як заявляли прихильники мера просто біля КМДА, нібито за гроші. І знову в перших рядах молодь.

Покоління, яке хоче змінити світ…

Молодь – найвпливовіша за силою думки й емоцій частина суспільства. Це вік, коли найбільше прагнеш змінити світ, ще не змінивши вимог до самого себе. Її принцип – жити сьогодні, щодня, не думаючи про наслідки вчинків: ні спільних, ні особистих. Але це зрозуміло, це молодість. Ми всі такими були.

Питання в іншому: навіщо дехто цим користується?

Наші діти сьогодні не замислюються, як Київ підготовлений до зими. Їм байдуже, буде вдома холодно чи тепло, буде світло чи ні. Головне, щоб працював телефон і був інтернет. Чи розуміють вони, проти чого протестують? Не впевнений. Чи розуміють, який ефект матиме виконання їхніх вимог? Думаю, ні. Чи знають, навіщо це зняття і які будуть наслідки? Теж думаю, ні. Це нове покоління з новим баченням світу, але воно знову стає інструментом для реалізації чужих політичних цілей.

Що написано на картонках і хто їх тримає…

Подивімося на фото з акції.

Дівчина років 16–18 тримає плакат про скляні зупинки, які не захищають від ракет і дронів. Імовірно, сама вона такого удару зблизька не бачила. Тож хто підказав текст?

Інша дівчина робить селфі з ще молодшою, років до 17, у якої в руках плакат «Русня б’є – ви добиваєте» . Чи це її власна думка? Слово «русня» – не з лексикону покоління 14–18-річних, це мова людей 25–35 років. А кого саме дитина має на увазі під «ви» , вона, найпевніше, і сама не пояснить.

Далі: «Київ не готовий навіть до осені. Де укриття? Де робота над енергостійкістю?» Знову в руках юної дівчини, яка відвертається від камери.

І ще один плакат: «Ні транспортним колапсам, ні незаконним забудовам» . Запитайте 15–18-річну дівчину, що таке «транспортний колапс» … Чи знає вона, скільки в Києві незаконних забудов і що це взагалі таке? Що таке корупція з погляду людини, яка ще не закінчила університет і не почала працювати?

Це не докір дітям. Це запитання до тих, хто вкладає їм у руки слова.

Ті, хто керує, не знають тих, ким керують, бо в них немає досвіду…

Ті, хто стоїть на цих акціях, переважно діти людей 40–55 років. Батьки знають своїх дітей. А от ті, хто організовує такі акції, судячи з лексики гасел, значно молодші: їхні власні діти ще малі, якщо вони взагалі є. Вони намагаються керувати старшими підлітками, яких не розуміють.

Ці дорослі здобували освіту без війни, без повітряних тривог і без дистанційки. Тому не повною мірою уявляють, що знає сучасний школяр чи студент, який роками вчиться онлайн. Ніхто не скаже, що діти в цьому віці сьогодні не знають, що таке «енергостійкість» . Але знають вони це зовсім інакше, ніж їм приписують плакати.

Окреме спірне питання – чи справді на акцію зібралися корінні кияни? Сучасну київську молодь важко витягнути з дому від комп’ютера й телефону: віртуальний світ для неї часто реальніший за міський. Можливо, значна частина учасників – студенти з гуртожитків, яким бракує грошей або хочеться просто потусити, бо вони не кияни і домівка їх далеко. Умови, в яких живуть студенти, давно мали б бути кращими, але грошей на це, як завжди, немає. Саме це й штовхає молодих на будь-який “двіж”.

Межа, яку не можна переходити…

Триває екзистенційна війна. Вона вимагає переймати досвід, не керуватися емоціями і не використовувати молодь для власних цілей. Кожна картинка з «молодіжним бунтом» у Києві – готовий сюжет для ворожої пропаганди про “розкол” і «нелегітимність» . Не треба створювати ці картинки для ворога і йти за його наративами.

І ще одне – про вибори, яких дехто вимагає. Законно провести вибори мера Києва під час воєнного стану неможливо: Конституція України, Закон «Про правовий режим воєнного стану» та Постанова Верховної Ради № 14031 прямо забороняють будь-які вибори до завершення війни. Обраний киянами міський голова продовжує виконувати повноваження, щоб забезпечити безперервність влади.

Водночас закон не залишає місто без запобіжників. Повноваження мера можуть бути припинені достроково й під час війни. Перший шлях – суд: вирок за кримінальне, зокрема корупційне, правопорушення або усунення з посади за бездіяльність чи неналежне виконання обов’язків, наприклад у сфері цивільного захисту та облаштування укриттів. Такі прецеденти за час повномасштабної війни вже були в Чернігові, Полтаві та Сумах. Другий – недовіра Київради, якщо за неї проголосують щонайменше дві третини депутатів від загального складу ради за наявності правових підстав. Третій – добровільна відставка.

Але навіть тоді нового мера кияни не оберуть. Повноваження міського голови тимчасово перейдуть до секретаря Київради, а повнота виконавчої влади фактично – до КМВА або призначеного Президентом голови КМДА. Тобто вулиця, яка скандує «Відставка!» , насправді вимагає не нових виборів, а передачі міста в руки призначенців. Чи пояснив це хтось дітям із картонками?

У Верховній Раді нині обговорюють законопроєкти № 13618 і № 14405 про нові правила відкликання голів громад і депутатів місцевих рад, але остаточних рішень щодо керівництва столиці парламент не ухвалював. А якщо вибори під час війни почнуться на одному рівні, вони неминуче почнуться і на всіх інших… Наслідки виборів без перемир’я або зупинки війни невідомі нікому…

Де вибори вже працюють: школа демократії в аудиторіях…

Чи означає це, що демократія в Україні поставлена на паузу? Ні. Є середовище, де вибори – звична і законна основа життя: заклади освіти та науки. Тут обирають керівників, вчені ради, органи студентського самоврядування. І саме тут вибори забезпечують те, що колективи працюють із фахівцями – науковцями, освітянами, людьми з досвідом, які знають проблеми і стиль життя своїх колективів, так би мовити, знизу. Ось тут саме тут, в цих сферах, треба дати молоді та освітнім і науковим колективам обрати того, кого вони бачуть своїм професійним керівником замість призначених зверху для виконання обов’язків. Ось тут і саме тут, повинні бути у керівництва цих закладів та установ законно обрані люди із середовища освітніх і наукових колективів. І це законно і можливо в умовах війни…

Саме студентське самоврядування – найкращий майданчик, де молодь вчиться формулювати власні вимоги, відстоювати їх аргументами, відповідати за рішення і бачити їхні наслідки. Не на картонці під КМДА, а в аудиторії, у вченій раді, на зустрічі з адміністрацією – поруч із тими, хто вчить і знає. І вимоги про гуртожитки, стипендії та умови навчання прозвучать там доречніше й результативніше, ніж чужі гасла про транспортний колапс.

Такий шлях дозволяє уникнути непрофесійного впливу на наше майбутнє – наших дітей, і формує розумну, виважену та міцну опору України.

Висновки…

Боротьба за справедливість – це добре. Коли молодь виступає проти несправедливості, вона чинить правильно. Але вона має сама бути генератором власних ідей і вимог, а не інструментом у руках старших, які розв’язують свої проблеми чужими руками.

Хочете змінити мера – є суд, Київрада, петиції, а після війни – вибори. Вулиця з дітьми в перших рядах – не аргумент, а маніпуляція.

Найкритичніше в цій історії те, що на майдан виводять навіть не молодь, а дітей. І відповідати за наслідки мають не ті, хто тримав картонки, а ті, хто їх роздавав.

Вулиця, як Сатурн з епіграфа, рано чи пізно пожирає тих, кого на неї вивели. Наше спільне завдання – не віддати їй наших дітей, а дати їм школу, де вибори вчать відповідальності…