Бахмут: історія Свата

З першого дня повномасштабного вторгнення Сват долучився до ЗСУ. За ці неповних пять років він пройшов через танкові бої на Київщині, засідки вагнерівців у Бахмуті, піхоту під Соледаром, а нині продовжує вести дронові бої на Донеччині. Знайшовши трохи часу між виїздами на позиції та візитами у лікарні, Сват закурив, взяв кружку кави, і фірмово розпочавши розмову з жарту про те, що сигарета без кави, як секс без партнера, пригадав пару незабутніх історій зі своїх фронтових буднів.

Коли я 24 лютого 2022 року прийшов в армію, то серед нас була атмосфера найщирішого братерства. Ти тільки діставав цигарку з кишені, як у тебе пере носом уже запалював вогонь хтось, хто випадково проходив повз. В піхоту мене тоді не взяли. Сьогодні це звучить незрозуміло, адже в піхоту пилососять усіх поспіль. Та тоді ще був відбір. Тож тільки після того, як я почав обурюватися, то мене закинули в протитанкісти. Командиром у нас був колоритний дядька з прізвищем Панфілов, а підрозділ у нас складався з 28 бійців. Ми ще шуткували про 28 панфіловців.

Моя війна почалася з Київської області. Там, вздовж Житомирської траси все тоді сплуталось і було важко розібратися: де наші, а де орки. Був у мене такий один бойовий вихід, після якого я повернувся з побратимами і побачив, що у командирів лежить на столі стопка документів на кожного з нас із позначками «зник безвісті».

Проте не все було настільки драматично. Наприклад, одного дня ми з побратимом заносили на позицію боєприпаси. І по ходу нас накрила артилерія. Ми миттєво пірнули в якісь ямки. Лежимо, а обстріл триває. І мій побратим в цей момент дістає цигарку, закурює, дивиться у небокрай і видає: «Хіба би тут, де ми лежимо, не було насрано». От, виявляється, про що думає людина, коли по ній залпом працює стволка.

Та найскладніші бої були вже на Донеччині. Мене часто закидали до піхоти, в якій завжди не вистачає людей. Один із моїх виходів у першій половині 2023 року був у промзону Бахмута. Нас послали зачистити засідку вагнерівців, що контролювали одне перехрестя. А через нього мали пройти наші танки. Нас було троє. Мені тоді пощастило опинитися разом із досвідченими пацанами, які класно вели бій. Ми тихенько просувалися по тій промзоні, аж поки не наблизилися настільки близько, що нас засікли. По нам працювали з двох стволів. Проте ми стрімкими перебіжками змогли наблизитися до засідки і по черзі вели безперервний вогонь. Поки один стріляв зліва, то другий справа — перезаряджався, а третій — вже готувався підмінити першого. І так по колу. Тож в результаті ми помітили, що вогонь з тієї засідки затих. Там виявилося два трупа. Хто саме з нас їх застрелив — не зрозуміло.

Це була засідка «вагнерівців». Обличчя у них були східні, а форма — не типова «рясочка» армії рф, а якась випадкова. На зап“ястях у них були стрічки то жовтого, то червоного кольорів. Потім я дізнався, що таким чином відмічали тих, хто мав СНІД, а хто — гепатит.

Ні в кого з них не було документів. А в аптечках був якийсь мінімальний набір засобів і все це нагадувало таку галіму автомобільну аптечку. Пораненого такими засобами точно не врятуєш. Наприклад, у них там лежав не турнікет, а банальний жгут. З цінного — у них була рація. Після того, як вона потрапила до нас, ми ще трохи чули переговори орків. Та невдовзі вони зрозуміли, що ця їхня позиція знищена і рація замовкла. Також там на позиції ми знайшли немало наркоти орків. І в пігулках, і в уколах (щось схоже на героїн).

Ми протримались на цій позиції близько п“яти годин і в темряві чули, як на перехресті, яке ми тримали, проїхав наш танк, що тягнув на буксирі іншу техніку. Після цього поступила команда лишати точку і висуватися назад. Дорогою ми зустрічали тіла й інших «вагнерівців». З них я зняв шеврони з написом «Груз 200», які згодом передав у музей. Всі ці орки мало таку саму хрінову амуніцію, як і перші двоє. Єдиний мертвий орк, у якого я бачив хорошу спорягу — це був їхній медик. У нього був повний рюкзак медикаментів, який він так і не доніс іншим «вагнерам». Та й добре.

Пацани, з якими я тоді відбивав засідку біля перехрестя, на жаль, уже немає з нами. Сьогодні такого братерства, яке було напочатку повномасштабного вторгнення, майже не зустрінеш. Знайти спільну мову і пройти через усе це допомагає гумор. Яка б драматична не траплялась на фронті ситуація — доречний жарт виринає якось сам собою просто на рівному місці. Це і додає життєвих сил.