Справи, які досі не закрито

Приблизно рік тому, під час одного зі спільних заходів команди продакшену «Сектор Правди» із представниками УІНПу (Українського інституту національної пам’яті) в розмові випадково сплила інформація про те, що на базі Інституту працює Національна комісія з реабілітації, яка регулярно збирається, розглядає карні справи та архівні документи радянських часів і приймає рішення про присвоєння людині статусу реабілітованого або потерпілого від репресій.

«Реабілітованого? Потерпілого від репресій? В наш час?» Це ж давно було зроблено ще в дев’яності, хіба лишилося, кого реабілітувати?», - була перша реакція на почуте.

Так ми потрапили на засідання робочої групи Національної комісії з реабілітації і дізналися, що роботи її учасникам не бракує і не бракуватиме ще довго.

Ідея створити на дану тему документальний фільм «Незакрита справа» прийшла прямо під час засідання, і ми почали вивчати інформацію як про самі репресії, так і про те, як в сучасній Україні працюють із пам’яттю їх жертв.

На початках здавалося, що робота з історичними джерелами не забере багато часу, адже над темою репресій працює чимало авторитетних фахівців, написані монографії, відкриті архівні матеріали. Але кожна наступна розмова, кожна книжка, кожна карна справа та персональна історія відкривали перед нами все нові і нові ракурси проблеми, героїв, експертів, підтеми, важливі нюанси.

Радянські репресії – це не лише тридцяті роки 20 століття.

Потерпілі від репресій – не лише українці.

Радянська влада застосовувала каральні заходи навіть до немовлят.

Після відбуття тюремного терміну чи повернення із заслання людина не могла повноцінно повернутися до життя.

Що робити із компенсацією за конфісковане майно?

Яку форму мали репресії в шістдесятих?

А наприкінці вісімдесятих?

Чому деякі борці за волу України в 90-х отримували відмову в реабілітації?

Як проходить реабілітація жертв комуністичних репресій в інших пост-радянських країнах?

Серед дуже багатьох висновків і ще більшої кількості питань ключовим стало усвідомлення того факту, що репресії не були побічним ефектом існування в Україні радянської влади. Це був головний інструмент і доказ утримання України в орбіті радянського союзу та упокорення нашого та інших народів. Беззаперечне свідчення окупаційного характеру радянської влади протягом всього періоду її поширення на нашу територію. Розстріли еліти, виселення тисяч родин до Сибіру й Казахстану та асиміляція їх із місцевими, вилучення майна і перерозподіл його між лояльними, примусове лікування, цькування за громадянську позицію супроводжувалися переписуванням історії, знищенням архівів і тавром ворогів на тих, хто чинив опір.

Те саме зараз відбувається на окупованих територіях України. І тому вкрай важливо зробити наш фільм, щоб у наступних поколіннях країна-варвар знову не спотворила історію.

Масштаб радянських репресій і кількість жертв вражають. Для прикладу, у 1937-38 роках у Києві не було жодної ночі, коли нікого не розстріляли. 19 травня 1938 року київський НКВС розстріляв 563 людини.

Підвал, де це відбувалося, зберігся. Це будівля на вулиці Липській, 16. Колись у ній розміщувався НКВС, потім гестапо, потім знову НКВС, а згодом КДБ. Сьогодні тут працює Український інститут національної пам'яті і проводить засідання Національна комісія з реабілітації. Символічно.

Національна комісія з реабілітації була створена після оновлення українського законодавства і працює з 2019 року. За цей час вона реабілітувала понад 2000 людей, з них близько 800 лише за 2025 рік. Скільки справ ще чекає розгляду, невідомо. За різними оцінками, від 10 до 100 тисяч, і здебільшого це люди, яких уже немає серед живих. Орган, до якого входять авторитетні історики, правники, громадські діячі працює на громадських засадах.

«У нас немає більше проблем, крім як гортати сторінки старих справ і реабілітовувати тих, хто давно  помер?», - обурюється суспільство.

Радянська влада, а за нею і росія десятиліттями називала українських героїв злочинцями та ворогами народу й судила їх за кримінальними статтями. Незнання власної історії стає ґрунтом, на якому проростає російська пропаганда. Тому реабілітація, навіть посмертна, потрібна не лише родинам. Вона потрібна всій країні, яка має врешті визнати період радянської влади в Україні радянською окупацією.

Ми хочемо, щоб наш фільм «Незакрита справа» також сприяв цьому. Ми хочемо розповісти історії людей: політв'язнів і малолітніх політв'язнів, представників різних націй, істориків і правозахисників.

Уявити, яким буде фільм, допоможе тизер:

Над фільмом працюють продюсер Володимир Ханас, дослідник Ігор Войцехівський та історик Федір Полянський.

Про роботу над стрічкою команда проєкту розповіла у своєму зверненні:

Команда перебуває на етапі пошуку фінансування виробництва стрічки.

Наше завдання зробити так, щоб незакритих справ в Україні не залишилося.

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Мистецтво в кадрі»