Режисер Володимир Бакум: «В Україні страждають не тільки люди, а й природа, яка не може розповісти про свій біль»

Документальний фільм Суспільного «Тиша лиманів» розповідає про чотири пори року в національному природному парку «Тузлівські лимани» під час повномасштабної війни. Він показує, як російські атаки впливають на довкілля, а люди продовжують досліджувати й захищати природу попри небезпеку.

Українська прем’єра «Тиші лиманів» відбулася на 17-му Одеському міжнародному кінофестивалі, який цьогоріч проходив у Києві. У вересні стрічку також показали на 17-му Львівському міжнародному кінофестивалі Wiz-Art. Прем’єрні покази документального фільму на платформах Суспільного відбудуться 17 та 18 жовтня.

У інтерв’ю «Детектору медіа» Володимир Бакум розповів, чому обрав для фільму медитативну форму оповіді, як війна змінює життя людей і природи Тузлівських лиманів і з якими небезпеками знімальна група зіткнулася під час роботи. Також режисер пояснив, чому важливо документувати різні сторони українського досвіду й говорити міжнародній аудиторії про наслідки війни для довкілля.

Під час зйомок документального фільму «Тиша лиманів»

— Володимире, почнімо з задуму. Як виникла ідея фільму «Тиша лиманів» і чому ви вирішили розповісти саме про Тузлівські лимани та про людей, які працюють у національному природному парку під час війни?

— Усі мої авторські режисерські фільми присвячені певним регіонам України, які мені особисто цікаві. Я знімав у Карпатах, на Сумщині, створив фільм про затоплену Бакоту. І згодом подумав: чому б не розповісти про Одещину, зокрема Бессарабію?

Це дуже колоритний регіон. Мені здавалося, що в інформаційному просторі є Одеса і все, що навколо неї, але про південну частину Одещини говорять значно менше. Ще до повномасштабної війни я часто там відпочивав, тому мені хотілося дослідити цей край.

Спочатку ми планували знімати про Затоку: якою вона була до війни і що з нею зробили російські обстріли. Потім виникла ідея фільму про Вилкове — місто на воді. Але під час пошуку героїв і локацій ми натрапили на Тузлівські лимани.

Я почав читати про національний природний парк, знайомитися з людьми, які там працюють, і зрозумів, що саме цю історію варто розповісти. Як виявилося, це один із небагатьох природних куточків українського морського узбережжя, який не перебуває під окупацією. Азовське узбережжя та значна частина чорноморського узбережжя України окуповані.

Мене захопила унікальна природа лиманів. Це місце називають пташиним садочком, адже тут зупиняються перелітні птахи. Я вирішив дослідити цей край і розповісти про нього у фільмі.

Під час зйомок документального фільму «Тиша лиманів»

— «Тиша лиманів» — медитативна документалістика. Чому ви обрали саме таку форму оповіді? Ви задумували її від початку чи це рішення виникло під час зйомок?

— Треба почати з того, що на Суспільному, де документалістика є одним із пріоритетних напрямів, протягом останніх років, було створено велику кількість проєктів різних жанрів і тем. Те, що я мав змогу реалізувати авторський задум, — це великий привілей і велика відповідальність.

Мене давно приваблює медитативна документалістика. Якщо подивитися на мої попередні роботи, у них теж є певна поетичність, яка тягнеться ще з університетських часів. Цей почерк зберігається в кожному фільмі. А тут я, можна сказати, дав собі більше свободи — і радий, що мені дозволили це зробити.

Чому саме медитативна форма? Мене захопила краса цього місця, його звукове середовище і контраст між природою та війною. Росіяни обстрілюють цей регіон, туди долітають дрони й ракети. Це небезпечна територія, адже Росія не відмовилася від своїх намірів щодо Одещини.

Мені здалося, що в моменти, коли немає обстрілів, ти ніби живеш у раю. Але починається атака — і птахи злітають, звичний ритм життя руйнується.

Ми з оператором Аленом Анісімовим ще до початку зйомок обговорювали, як це передати. Вирішили використовувати довгі кадри, спостереження, панорами. Нікуди не поспішати, дати глядачеві можливість вдивлятися в природу. А музика та звуки навколишнього середовища поступово створюють напруження.

Мені здається, саме така форма дає змогу краще зрозуміти, як живуть люди в цьому світі, де краса природи постійно співіснує з небезпекою.

Під час зйомок документального фільму «Тиша лиманів»

— Чим складне спостереження як метод документального кіно?

— У документальному кіно найважче те, що все, що ти плануєш, може піти зовсім не так, як задумав. Але в цьому і є його краса. Ти вихоплюєш із живого матеріалу найважливіші моменти й будуєш із них драматургію. Історія, яку ти уявляв на початку, може суттєво відрізнятися від тієї, що вийде у фіналі.

У цьому є свої плюси й мінуси, особливо коли працюєш на телебаченні. Ти захищаєш певну ідею, від тебе очікують саме її втілення, а зрештою можеш прийти з іншим фільмом. Проте це теж цікаво: ми залишаємося в межах початкової теми, але сама історія змінюється.

Такий метод не дозволяє розслабитися під час зйомок. Ти постійно спостерігаєш за героями: як вони поводяться, з ким спілкуються, як реагують на різні ситуації. З часом починаєш краще їх розуміти й навіть можеш передбачити, що вони зроблять далі.

— Ви працювали над фільмом приблизно рік, охопивши різні пори року. Наскільки змінився початковий задум за цей час?

— Не скажу, що він змінився наполовину, але зміни були суттєвими. Ми від початку планували знімати протягом року, щоб охопити всі пори року. Хотіли показати роботу працівників національного парку: їхні дослідження, спостереження за птахами, моніторинг узбережжя. Через ці професійні завдання шукали історії з їхнього життя, а також намагалися зрозуміти, як на нього впливає війна.

Для мене було важливо знайти драматургію. У фільмі має бути конфлікт, який утримуватиме увагу глядача. Ми намагалися зрозуміти, що є головним протистоянням у цій історії: людина і природа, війна і природа чи війна і людина. Можливо, йдеться також про техногенні загрози або природні процеси.

Під час роботи нас постійно хитало між цими варіантами. У кожному епізоді виникав свій конфлікт, а в різні пори року змінювалися обставини й акценти. Тому ми шукали спільну основу, яка об’єднала б усі ці історії.

Не хочу розкривати подробиць, щоб не псувати глядачам враження від перегляду. Але у фільмі є і загальний конфлікт, і кілька менших, які розгортаються впродовж різних сезонів.

Під час зйомок документального фільму «Тиша лиманів»

— У центрі фільму — люди, які продовжують працювати у заповіднику попри небезпеку. Що у їхньому досвіді вас особливо вразило?

— Коли приїжджаєш шукати локації та героїв, ти фактично проводиш кастинг: придивляєшся до людей і розумієш, хто може найкраще розкрити історію.

Коли ми познайомилися з науковим співробітником Іваном Русєвим і директоркою парку Іриною Вихристюк, зрозуміли, що саме через них можна розповісти цю історію. Вони дуже добре доповнюють одне одного.

Іван — науковець, орнітолог, людина, яка живе своїми дослідженнями. Він зосереджений на природі, говорить про наукові речі, мислить категоріями, які виходять за межі повсякденних турбот.

Ірина натомість захищає працівників парку та їхню роботу. Вони займаються наукою, а вона відстоює їхні інтереси, протистоїть браконьєрам та іншим загрозам. Вона ніби мама серед науковців, яка готова захищати їх, наче вовчиця.

Мене дуже зацікавило це поєднання: сильна, рішуча жінка й науковці, зосереджені на своїй справі. Між ними є особлива рівновага, і я зрозумів, що це може стати цікавою історією.

Ми значною мірою вибудовували драматургію на їхніх стосунках. З одного боку, Ірина піклується про працівників, як мама про дітей, а з іншого — контролює їх, дає вказівки, може бути суворою. Це створює живу взаємодію, за якою цікаво спостерігати.

Ірина Вихристюк усе життя прожила в Татарбунарах. Це її край, вона добре знає його й говорить українською. Насправді Одещина значно різноманітніша, ніж іноді здається, і в регіоні є багато україномовних громад. Ірина також розповідала про своє козацьке коріння. Такі історії допомагають краще зрозуміти людей, які живуть у цьому регіоні, та їхній зв’язок із місцем, яке вони захищають.

 Під час зйомок документального фільму «Тиша лиманів»

— Ви тривалий час працювали на Тузлівських лиманах. Які наслідки війни для природи стали для вас найпомітнішими?

— Насамперед війна завдає величезної шкоди морю та його мешканцям, зокрема дельфінам. Спочатку ми навіть хотіли знімати окрему історію про них, але згодом зосередилися на інших темах.

Військова діяльність Росії в Чорному морі, зокрема використання сонарів, створює серйозні загрози для морських ссавців. Звукові хвилі можуть порушувати їхню орієнтацію та комунікацію. Є оцінки, які свідчать про масштабну загибель дельфінів у Чорному морі через війну, хоча точну кількість таких втрат визначити складно.

Інша проблема — вплив війни на птахів. Тузлівські лимани є важливим місцем для перелітних птахів. Вони зупиняються тут, щоб відпочити й набратися сил перед подальшою міграцією. Деякі види гніздяться тут і виводять потомство.

Одного разу я став свідком того, як після російського обстрілу птахи залишили гнізда. У них були яйця, які через це могли загинути. Йдеться про велику кількість гнізд.

Це має значення не лише для України. Природа циклічна, а міграційні маршрути пов’язують різні частини світу. Якщо порушується один етап цього циклу, наслідки можуть відчуватися далеко за межами конкретного регіону. Руйнування екосистеми лиманів впливає на цілу мережу природних зв’язків.

— Чи доводилося вам припиняти зйомки або змінювати плани через безпекову ситуацію?

— Так. Під час роботи над фільмом два готелі, у яких ми зупинялися, були зруйновані. Один — у Вилковому, інший — у місті Татарбунари. У ті дати ми планували зйомки, але, на щастя, нас там не було. Водночас внаслідок ударів загинули люди.

Ще один небезпечний епізод стався минулого грудня, коли Одещину масовано обстрілювали. Тоді було пошкоджено міст у Маяках, який має важливе значення для сполучення з Бессарабією. Через руйнування мосту в Затоці цей маршрут став особливо важливим.

Керівництво каналу наказало нам терміново повертатися до Києва, оскільки перебувати в регіоні було небезпечно.

Ми їхали через Маяки й опинилися в черзі приблизно за 100 метрів від мосту, коли знову оголосили повітряну тривогу. Рух зупинився, і в цей момент стався балістичний удар. Це, мабуть, був один із найстрашніших моментів за весь час зйомок.

Міст зазнав руйнувань, люди дістали поранення. Нам знову пощастило врятуватися, хоча автомобілі, які перебували ближче до місця удару, сильно пошкодило.

Під час зйомок документального фільму «Тиша лиманів»

— Назва «Тиша лиманів» звучить дуже метафорично. Як вона виникла?

— Вона пов’язана з тим, як побудований сам фільм. Ти дивишся на красу природи, слухаєш музику, занурюєшся в певний медитативний стан. У стрічці багато таких моментів.

А потім раптом у цей стан вриваються звуки війни. Вони вибивають тебе з рівноваги, і це повторюється впродовж фільму.

Ми хотіли створити саме такий досвід: глядач входить в історію, починає відчувати її спокій, але війна постійно порушує цю тишу. У цьому й полягає одна з головних ідей нашої роботи зі звуком.

— Ви вже показували фрагмент фільму за кордоном. Як його сприйняла іноземна аудиторія?

— У травні цього року ми їздили на фестиваль Beldocs Film Festival, де в програмі Work in Progress показували незавершений фільм, зокрема трейлер і епізоди фільму.

Я побачив і позитивні, і негативні моменти. З одного боку, глядачів справді непокоїть руйнування природи, вони співпереживають. З іншого — відчувається, що війна в Україні для них залишається чимось далеким, адже вона не відбувається на їхніх вулицях і в їхній країні.

Вони можуть сказати, що це страшно, але я не завжди відчував, що побачене викликає в них глибоку тривогу. Можливо, це природно, адже вони не живуть у нашій реальності. Але робити остаточні висновки поки рано: повноцінних публічних показів завершеного фільму за кордоном у нас ще не було.

Коли відбудеться прем’єра і ми покажемо стрічку міжнародній аудиторії, можна буде краще зрозуміти її вплив.

— А як реагували українські глядачі під час показу фільму на Одеському міжнародному кінофестивалі?

— Реакція була іншою. Глядачам дуже сподобався фільм. І цікаво, що в обговореннях ішлося не лише про війну, а й про те, скільки нового вони дізналися про Одещину та Бессарабію.

Це теж було нашим початковим завданням — познайомити людей із цим регіоном, показати його красу й особливість. І я радий, що фільм працює в цьому напрямку.

— Чи є для вас міжнародні покази способом говорити з іноземною аудиторією про війну в Україні?

— Так. Один із головних меседжів фільму — в Україні страждають не тільки люди, а й природа. Вона не може розповісти про свій біль. Птах, рослина чи інша жива істота не можуть пояснити, що з ними відбувається.

Показ фільму за кордоном — це можливість нагадати, що війна руйнує не лише людські життя, а й природне середовище. А природа взаємопов’язана: те, що відбувається в одному місці, може вплинути на екосистеми в інших країнах.

Під час зйомок документального фільму «Тиша лиманів»

— Ваші попередні фільми і «Тиша лиманів» об’єднані увагою до природи та різних регіонів України. Чи можна говорити про формування вашого авторського методу документального спостереження?

— Так, у цих фільмах є мій авторський почерк. Вони схожі за подачею та певними тематичними рішеннями. Але я не знаю, чи залишатимуся в цьому напрямку все життя. Думаю, це певний період мого творчого шляху, після якого я переключуся на інші теми.

Документальне кіно не було моєю початковим напрямом: я навчався на режисера ігрового кіно. Але з початком повномасштабної війни перейшов до документалістики й уже досить довго в ній розвиваюся. Мені це подобається.

У мене є фільми й на соціальні теми, де йдеться про людські, сімейні чи суспільні проблеми. Наприклад, для Суспільного мовлення я знімав «Домівку на спині» про вимушену еміграцію під час війни.

Водночас останні кілька моїх робіт справді були присвячені екологічним темам. Зараз я працюю над новим проєктом для Суспільного, який стосується зовсім іншої теми.

Мені здається, режисерські теми часто народжуються з того, що особисто тебе хвилює. Мене завжди цікавила Україна, її різноманітні регіони, їхня історія та колорит. Можливо, саме тому я й обираю такі теми: хочу, щоб через мої фільми люди відкривали для себе різні частини країни й захоплювалися нею.

Під час зйомок документального фільму «Тиша лиманів»

— Як ви вважаєте, яку роль сьогодні відіграє документалістика під час війни? Адже її завдання — не лише зафіксувати події, а й зберегти пам’ять про те, що може бути втрачено назавжди.

— Мені здається, документальне кіно зараз так активно розвивається насамперед тому, що ми живемо в такі часи. Війну потрібно фіксувати.

Документалістика буває різною: є фільми-спостереження, репортажне кіно, стрічки про фронт, про життя в тилу, про посттравматичний досвід, окупацію чи еміграцію. Усі вони відображають певний пласт часу. Сьогодні цей пласт — війна.

Що більше таких фільмів ми створимо, то краще. Вони зафіксують різні сторони нашого досвіду, які згодом стануть важливими для розуміння того, що відбувалося з українським суспільством.

Це схоже на особисте життя. Якщо щось сильно вразило або налякало тебе в дитинстві, ти пам’ятатимеш про це все життя. Так само й із війною. Неможливо жити окремо від того, що відбувається навколо. Війна нагадує про себе щодня.

Думаю, тема війни та її наслідків ще дуже довго залишатиметься в українському кіно. Ми будемо повертатися до пережитого, осмислювати його, говорити про травми й те, як вони впливають на людей.

Нещодавно я читав допис Ірини Цілик про розмови з європейськими колегами. Вона писала про відчуття, що деякі європейські режисери зараз опиняються в стані, який українські кінематографісти переживали напередодні повномасштабного вторгнення, у 2021 році, коли у фільмах уже відчувалося передчуття війни.

Документальне кіно дуже чутливе до того, що переживає суспільство. Воно фіксує не лише самі події, а й атмосферу часу, страхи, очікування та зміни, які відбуваються з людьми. Ігнорувати це неможливо, адже ми самі є частиною цієї реальності.

Фото надані Суспільним