Якщо Росія переможе: майбутнє Європи, про яке її лідери говорять надто мало

Експерти з безпекових та політичних питань застерігають, що Росія веде проти Європи «тіньову війну». Вони ж наголошують, що Україна має ключове значення для європейської безпеки. Однак на виборах зміцнюють свої позиції партії, що подають ситуацію в іншому світлі.

Чому?

Багато противників підтримки України зосередилися на ключовому аргументі. У його основі — те, що видається благонаміреною турботою про власні інтереси. «Наша країна витрачає надмірно багато зусиль на цю підтримку, — так звучить цей аргумент. — Десятки мільярдів не зупинили війни. Натомість наші обмежені ресурси слід витрачати на власних громадян. До того ж ми недостатньо сильні, щоб протистояти Росії. Гуманітарна допомога — так, сильніша армія для нас самих — так, але в цю війну не варто втручатися. Якщо Україна зрештою опиниться в російській сфері впливу, це, може, й прикро. Зате ми принаймні не наражаємо на небезпеку себе! Навіщо нам розорятися й жертвувати власною безпекою заради них?».

Як цьому протидіяти?

Замість того, щоб пояснювати це лише російською дезінформацією, страхом політиків перед наступними виборами, незбагненним відчуттям безпеки на Заході чи союзом правих і лівих популістів із Кремлем, я вважаю корисним також критично поглянути на самих себе. Так ми, можливо, знайдемо аргументи для великої кількості тих, хто ще вагається.

Об’єктивно кажучи, Росія — не єдина екзистенційна загроза для Європи. Інші ризики також потребують нагальних дій (залежно від політичних поглядів, серед них можна назвати борги, екстремізм, неконтрольовану міграцію, зміну клімату, ШІ, прірву між багатими й бідними, зловживання соціальними виплатами)! Не всі вважають, що саме Україна — найнагальніше питання.

Адже факти можна тлумачити по-різному.

Не для всіх очевидно, що Росія давно має намір напасти на Європу. Можливо, атаки на європейську інфраструктуру мають на меті лише відбити в Європи бажання підтримувати Україну, і не більше?

Не всі вірять, що посилена підтримка Києва змусить Москву відступити. Російські заяви («Київ за три дні!») не справдилися — але хіба не так само помилилися союзники України, прогнозуючи, що в РФ ось-ось закінчаться ракети чи гроші або що Україні для перемоги бракує лише тієї чи іншої системи озброєння?

Не для всіх одразу очевидно, що безпека України — передумова для подолання інших великих загроз. Адже зараз підтримка Києва потребує ресурсів, які необхідні деінде.

Як цьому протидіяти?

Ні в кого немає монополії на об’єктивну істину. Як наголошує соціолог Єнс Беккерт, уявлене майбутнє не може бути істинним чи хибним, бо воно ще не настало. Воно може бути лише переконливим чи непереконливим. Існують конкурентні образи можливого майбутнього. На думку Беккерта, щоб переконати, що уявлене майбутнє настане з достатньо високою ймовірністю, потрібні:

• історія, яка логічно послідовна, спирається на факти, риторично відточена й залишає реципієнтам простір для власних уявлень;
• «оповідачі» (storytellers), які заслуговують на довіру реципієнтів — слухачів (storytakers) — завдяки своїй експертизі, становищу й впливу, манері подачі чи вчинкам. Особливо переконливі оповідачі з того самого середовища, що й слухачі.

Тож яким є наше логічно послідовне і засноване на фактах уявлене майбутнє? І хто наші переконливі оповідачі?

Серед експертів з безпеки та політиків усталився такий негативний сценарій майбутнього: посилення російських гібридних атак, дезінформація, чвари всередині ЄС, біженці, можливо, локальний напад на країни Балтії.

По-перше, не всі громадяни одразу вірять у це лише тому, що так каже їхній уряд. По-друге, чи всі вони сприймають це як екзистенційну загрозу?

Ті, хто ухвалює рішення в Європі, рідко говорять про найгірші сценарії. Можливо, вони не хочуть провокувати Росію, видатися алармістами чи посіяти паніку. А можливо, вони й самі не вірять, що майбутнє може виявитися ще загрозливішим. Один із піонерів у сфері штучного інтелекту Мустафа Сулейман пише, що в «пастку уникнення песимізму» потрапляють саме ті, хто давно стоїть біля керма. Вони вміють давати раду змінам, але не здатні визнати можливість докорінної дестабілізації звичного світу, бо це може паралізувати.

Утім, сценарії з новими російськими «уколами», дронами над аеропортом Лейпцига чи «гегемоністськими амбіціями» не змушують кожного громадянина Німеччини та Європи вкриватися потом і реагувати за схемою «бий або тікай». Як зауважив в іншому контексті історик Ніл Фергюсон, людям, які перебувають у фізичній безпеці, важко здійснити «стрибок уяви» до усвідомлення, що вони можуть опинитися в реальній небезпеці. «Ми тривожимося й близько не так, як слід». Тим, хто бачить екзистенційний ризик для Німеччини та Європи в тому, що Україна не вистоїть проти Росії, варто чіткіше про це говорити й знаходити переконливі аргументи.

І навпаки: який позитивний сценарій майбутнього ми вважаємо достатньо ймовірним, якщо продовжимо чи навіть посилимо підтримку України? Як ми завершимо війну? І на чому ґрунтується наша впевненість, що після цього Росія відступить і стане менш небезпечною для нас?

Політики рідко вдаються до конкретики. Їхнє небажання брати на себе зобов’язання зрозуміле. Однак хіба не зрозуміло й те, що громадяни хочуть плану, який витримає критичну перевірку? Особливо після того, як деякі оптимістичні прогнози не справдилися? І з огляду на те, що підтримка обходиться Європі дедалі дорожче?

Як і негативний, позитивний сценарій теж потребує оновлення, підкріпленого фактами й обґрунтованими оцінками та переглянутого з урахуванням нинішніх реалій.

Прихильники України тут у невигідному становищі. Вони не можуть прямо сказати, який результат переговорів вважають реалістичним. Остерігаючись, щоб їхні слова не сприйняли як зраду українців, вони тримаються усталеної формули: Україна сама вирішить, на які умови погоджуватися, а ми будемо поруч стільки, скільки знадобиться.

Експерти ж натомість таки обговорюють рішення за «корейським» сценарієм на зразок поділу на Північ і Південь чи стратегію «сталевого дикобраза». Інші закликають до членства в НАТО або розбудови безпекової складової ЄС. Однак хто з них здатен реалізувати те, про що говорить?

Конкретне рішення може переконувати, коли його обстоює той, кому до снаги діяти. (Беккерт наводить приклад Маріо Драгі: очолюючи Європейський центральний банк, той заявив про готовність урятувати євро й запевнив: «Повірте, цього буде достатньо». Така заява, пише Беккерт, посилаючись на Джона Мейнарда Кейнса, здатна пробудити «тваринні інстинкти», що спонукають інвесторів вкладати кошти в майбутнє, змальоване підприємцем, попри невизначеність.)

Нині свій рецепт чітко проговорюють передусім противники підтримки України. Вони прямо кажуть, чим не готові ризикувати, — і люди їм вірять. Тому багатьом їхня позиція здається «реалістичнішою», хоча насправді вони заманюють у фінансову піраміду.

Щоб настав «момент Драгі», лідери «коаліції охочих» мають єдиним голосом заявити, на що готові піти: яких конкретних заходів вони готові вжити уже зараз, а не після завершення війни. Поки що такої заяви не пролунало. Хотілося б, щоб вони нарешті на це наважилися, але без додаткового поштовху це навряд чи станеться.

Водночас лише Україна може запропонувати конкретну перспективу, яка дала б змогу вийти з дилеми «підтримки стільки, скільки знадобиться». Однак вона цього уникає, щоб не послабити своєї переговорної позиції.

Доки така ситуація зберігається, єдиний спосіб переконати більше людей у потребі підтримувати Україну — це чітко окреслити конкретний негативний сценарій, у який віриш і на користь якого маєш вагомі аргументи. Можливе майбутнє загрозливіше за десятки мільярдів для України без зримої перспективи завершення війни.

Досліджувати це майбутнє варто по-різному, спираючись на факти. Наприклад, за допомогою антиутопічних сценаріїв, які похитнуть наше відчуття безпеки. Яким буде продовження книжки Карло Масали «Якщо Росія переможе»? Який вигляд має це можливе майбутнє для Німеччини?

Також варто залучити до поширення цієї звістки більше різноманітних голосів і значно активніше боротися за кожного виборця, звертаючись до нього з власними аргументами. Володимир Зеленський — абсолютно винятковий оповідач. Однак якщо прагнеш достукатися до тих, хто не належить до кола прихильників України, він не може сам-один переконливо донести кожен аспект цієї історії до кожної цільової аудиторії.

Та й, правду кажучи, навіть канцлер Німеччини чи очільник Федеральної розвідувальної служби — не ті оповідачі, яким більшість громадян повірить з першого слова.

Сьогодні тон в інтернеті задають «Альтернатива для Німеччини» і «Ліві»: їхні гасла скроєні саме під онлайн-формат, а російські боти ще й безкоштовно додають їм охоплення.

Потрібна комунікація — передусім у мережі — з таким самим напором, інтенсивністю й розмахом, які нині мають лише противники Європи.

Ідеться не лише про оповідачів із німецького та інших європейських суспільств. Українці — вебдизайнери, виховательки дитсадків, далекобійники — нині рятуються від російських ракет і дронів. Водночас українські військові звільняють більше території, ніж Росія здатна окупувати. Ці дві реальності цілком можуть стати і європейським майбутнім. І саме ці люди можуть розповісти європейцям, що, можливо, на них чекає: «Я — вісник із вашого можливого майбутнього!»

Така звістка й такі вісники могли б спонукати Європу докласти ще більше зусиль в Україні, щоб відвернути таке майбутнє, перш ніж воно докотиться до неї самої.