Патріотизм коштом країни: Львівська облрада відкрила новий фронт у відносинах із Польщею

Не кожна обласна рада здатна одним голосуванням забезпечити роботою дипломатів двох держав. Львівська змогла. Депутати вирішили нагадати про власне існування сусідній Польщі, українському Міністерству закордонних справ і, мабуть, усім, кому останнім часом бракувало політичних проблем. Момент для чергової україно-польської сварки обрано ідеально. Росія продовжує нищити українську енергетику, Дональд Трамп наполегливо шукає способу завершити війну коштом України, а Володимиру Зеленському доводиться переконувати партнерів, що Україна має право вирішувати власну долю. І в цій ситуації львівські депутати вирішили зробити свій внесок у міжнародну політику.

20 жовтня Львівська обласна рада трьома рішеннями проголосила 2027-й роком УПА, Романа Шухевича та Олега Ольжича. Рішення приурочили до відповідних історичних ювілеїв. Звичайно, прагнення вшанувати борців за українську незалежність не потребує виправдань, але в політиці треба думати не лише про зміст власного жесту, а й про його наслідки.

А вони з’явилися швидше, ніж встигли скласти програму урочистостей. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск сказав, що такі кроки ускладнюють роботу прихильникам України, а опозиційна нині партія «Право і справедливість» знову висунула тезу, що з культом Бандери Україні не місце в Євросоюзі. Автору проєктів рішень Святославу Шереметі на п’ять років заборонили в’їзд до Шенгенської зони, а очільники Кракова та Перемишля заговорили про призупинення партнерства зі Львовом. Тобто голосувала обласна рада, а під загрозою опинилася співпраця міст. Українське МЗС засудило це рішення і наголосило, що його не узгоджували з дипломатами та центральною владою. Водночас польська сторона заявила про отримання запевнень Києва, що ухвал не реалізують.

Ця історія тим дивніша, що ми її вже проходили. Лише в червні президент Польщі Кароль Навроцький оголосив про позбавлення Зеленського ордена Білого Орла через надання українському військовому підрозділу імені «Героїв УПА». Отже, львівські депутати мали всі підстави передбачити реакцію. Однак я б не поспішав пояснювати все дурістю. Можливо, вони усвідомлювали ризик, просто вважали його прийнятним. Місцевий політик може здобути підтримку виборців, проголосувавши за «патріотичну» ухвалу, а за переговори з Варшавою, постачання зброї чи європейську інтеграцію відповідатиме хтось інший. І така відсутність відповідальності тільки заохочує.

Однак погляньмо на цю ситуацію із ширшої перспективи. Для багатьох українців УПА залишається символом боротьби за незалежність і опір радянській владі. Для поляків вона пов’язана з масовими вбивствами польського цивільного населення на Волині та у Східній Галичині. Це пам’ять про реальні людські трагедії. Україна має право на власне прочитання визвольного руху, але це право не звільняє від необхідності говорити про злочини його учасників. Польща має право вимагати пам’яті про своїх загиблих, але не може визначати за українців усієї історії їхньої боротьби. І є велика різниця між збереженням власної пам’яті та демонстративним ухваленням рішень, наслідки яких виходять далеко за межі історичної дискусії.

Причому конфлікт загострився тоді, коли у важливій сфері почався поступ. Польські та українські фахівці проводять пошукові та ексгумаційні роботи, повертають гідні поховання загиблим. У польському Ласкові щойно виявили останки понад сорока людей, і в роботах брав участь очолюваний Шереметою центр «Доля». Тепер невідомо, чи стане співпраця простішою після персональних заборон.

Можна, звичайно, казати, що відповідь польської сторони не є автоматично виправданою і що заборона в’їзду Шереметі або погрози припинити співпрацю міст навряд чи самі по собі наблизять історичне порозуміння. Та й використання військової допомоги як засобу тиску через рішення місцевих депутатів шкодило б і польським безпековим інтересам. Однак в українських дискусіях чомусь складається враження, що добрі відносини з Польщею є чимось на зразок дипломатичної ввічливості, якою можна пожертвувати заради демонстрації власної принциповості. Проте насправді Польща потрібна Україні не для схвалення наших підручників історії. Через її територію проходять найважливіші маршрути західної військової допомоги, а логістичний вузол поблизу Жешува забезпечує доставлення озброєння від багатьох союзників, а не лише від самої Польщі. Варшава регулярно передавала нам зброю та продовжує допомагати навчати військових.

Не менш важливе європейське майбутнє України. Польща має власний голос у рішеннях ЄС, а вступ нашої держави потребуватиме згоди всіх його членів. Тому нам потрібна Варшава, яка переконуватиме інших у необхідності українського членства, а не Варшава, яка шукатиме нових умов для його підтримки. Незалежна Україна потрібна й самій Польщі, адже наша армія стримує російську експансію. І, дійсно, Варшава підтримує Київ не з благодійності. Проте спільний стратегічний інтерес не скасовує політичних суперечностей.

Власне географія не голосує в Сеймі. Там голосують політики, які залежать від суспільних настроїв, партійної конкуренції та власних виборчих перспектив. І коли підтримка України стає приводом звинувачувати владу в неповазі до польських жертв, уряд Туска опиняється в невигідному становищі. Йому доводиться одночасно пояснювати необхідність допомоги Києву та доводити, що він жорстко захищає польські інтереси.

У цій суперечці польські праві та радикали отримують зручний матеріал для мобілізації виборців. Лідер «Конфедерації» Кшиштоф Босак уже закинув попереднім урядам, що вони привчили Київ до безумовної підтримки, і закликав використовувати інструменти тиску. Якщо коаліція Туска програє вибори, а партія Качинського сформує більшість із «Конфедерацією» та депутатами Брауна, ці вимоги визначатимуть ціну її парламентського виживання. Попередні уряди ПіС активно підтримували Україну, проте залежність нової більшості від радикальніших партнерів створить можливість пов’язувати підтримку уряду із жорсткішими вимогами до України. Для Києва це означатиме складніші переговори з Варшавою та необхідність витрачати більше політичних зусиль на збереження її підтримки. Саме тому відлуння львівського голосування може виявитися значно гучнішим за нинішні заяви та заборону на в’їзд.

Польське Міноборони заперечило інформацію про призупинений пакет військової допомоги, але польське видання Onet повідомило, що Варшава поставила на паузу переговори про наступну фінансову підтримку України. Якщо ця інформація підтвердиться, це означатиме, що рішення локальної влади вже ускладнило переговори про конкретну підтримку України. Причому все це робить підтримку України політично дорожчою і точно не допомагає тим, хто обстоює її необхідність.

Угорський досвід показує, скільки часу та зусиль коштує одне вето. Жовтневий компроміс із Будапештом дав змогу відкрити два переговорні кластери, а вже через кілька днів з’явилися повідомлення про блокування двох інших. Навіть таке хитке порозуміння дається дорого. Тому отримати ще й польський бар’єр означає витрачати сили на подолання перешкод, які ми самі допомогли створити.

Тим часом російська загроза давно вийшла за межі України. Кремль застосовує диверсії, кібератаки та провокації проти європейських держав. Польщі та країнам Балтії потрібні український досвід і сильна українська армія, а нам потрібні їхня підтримка та вплив усередині ЄС і НАТО. Кожен такий конфлікт, який послаблює цю співпрацю, полегшує завдання Москві. Непередбачуваність політики Трампа збільшує значення цих зв’язків, і міцна європейська підтримка розширює можливості Києва відхиляти неприйнятні умови завершення війни. Втрата надійного партнерства з Польщею звузить цей простір тоді, коли його потрібно розширювати, і в суперечці про минуле ми поставимо під удар здатність захищати власне майбутнє.

Патріотизм за чужий рахунок зручний тим, що політичні дивіденди отримують депутати, а рахунок оплачуватимуть дипломати, військові та суспільство. Вшановуючи борців за незалежність, варто передусім думати про тих, хто бореться за неї сьогодні. І не ставити під загрозу виживання держави незваженими рішеннями депутатів облради.