Правосуддя на продаж: Роберт Паттінсон про темний бік американського телебачення

Уявіть собі Америку 2006 року. Епоха до масового поширення смартфонів, коли інтернет здавався Диким Заходом, а небезпека чатувала в кожній чат-кімнаті. Дорослий чоловік із хтивими намірами заходить у типовий приміський будинок, очікуючи зустріти там дитину. Однак замість легкої жертви на нього чекають сліпучі софіти, приховані камери й дівчина, що грає роль підлітки. Зірка телебачення в бездоганному костюмі виринає немовби нізвідки й холоднокровно вимовляє: «Чому б вам не присісти он там?»

Колись журналіст Кріс Гансен висвітлював трагедію 11 вересня та Колумбайн, а тепер він — головний архітектор найгучнішого телевізійного цирку США. Його програма «Спіймати хижака» (To Catch a Predator) починалася як важлива соціальна місія та попередження для батьків, але під шаленим тиском індустрії розваг швидко перетворилася на конвеєр публічного покарання. Правосуддя стало видовищем.

Цю реальність нульових досліджує новий психологічний трилер студії A24 «Праймтайм» (Primetime). У трактуванні авторів фільму сам Гансен стає заручником власного телевізійного образу й мусить щоразу підвищувати ставки, аби втримати аудиторію.

У головній ролі — Роберт Паттінсон, який не лише перевтілився в скандального ведучого, а й виступив одним із продюсерів стрічки. Фільм режисера Ленса Оппенгайма препарує природу медіа: як щире прагнення справедливості розчиняється в гонитві за цифрами, а мисливець непомітно для себе стає частиною шоу-бізнесу.

Напередодні української прем'єри «Праймтайму» Роберт Паттінсон відповів на запитання ZN.UA про те, як опинився в цьому проєкті та чому первісний людський страх залишається таким потужним паливом для телевізійних рейтингів.

«Тут мусиш ти покинуть страх усякий…»

— Роберте, вітаємо з неймовірно продуктивним роком. Він почався з фільму «Драма», тепер ми маємо «Праймтайм», і, наскільки відомо, ви також паралельно знімаєтеся в новому «Бетмені», а в грудні виходить «Дюна: Частина третя». Зазвичай між вашими проєктами минає чимало часу. Наскільки легко вам перемикатися між такими різними персонажами, і скільки саме досліджень та підготовки вимагала роль Кріса Гансена?

— Щодо «Праймтайму», я дуже довго розробляв цей проєкт саме як продюсер, і насправді досить пізно остаточно вирішив, що гратиму в ньому. Я ухвалив це рішення рівно того самого дня, коли погодився на участь у стрічці «Драма», а це означало, що мені довелося суттєво перекроїти свій графік, щоб усе взагалі спрацювало. Тож я зробив значну частину підготовчої роботи заздалегідь, але спочатку це була підготовка до створення персонажа для якогось іншого актора — просто так склалося, що він зрештою став моїм.

Щодо перемикання між ролями, я не певен, що це було якось особливо складно. Я знав, що маю виконати всі ці зобов'язання, адже мій робочий час був повністю розписаний на два роки наперед. Тому я думав про всі фільми одночасно, даючи змогу дрібним елементам одного персонажа поступово просочуватися в іншого. Увесь цей час я майже щодня розробляв концепцію разом із режисером Ленсом Оппенгаймом — проєкт пройшов через безліч різних конфігурацій. Навіть після початку знімального процесу я, мабуть, переглянув близько вісімдесяти варіантів монтажу. Це був напрочуд органічний та природний процес.

«Там лицемірство вбралося в плащі…»

— Фільм надзвичайно ефективно тримає баланс між благими намірами творців шоу та їхніми маніпулятивними методами. Як вам — і як продюсеру, і як актору — вдалося зберегти фокус на самому механізмі телебачення, що керував мотивацією персонажів, незалежно від того, наскільки праведними були їхні початкові цілі?

— Переглянувши величезну кількість годин цього шоу, я можу зробити певні висновки. Перший епізод програми був лише невеликим сегментом у загальному новинному випуску Dateline. Він розповідав про речі, які на той час здавалися абсолютно новими: наскільки незвіданим був інтернет, якими незрозумілими та небезпечними були чат-кімнати. Це було схоже на публічну соціальну рекламу, важливе попередження для батьків, і це було цілком виправдано. Однак мене заворожила саме хронологія подій. Від першого епізоду до моменту, коли шоу безповоротно стало частиною мейнстримної попкультури, минуло зовсім мало часу. Люди надзвичайно швидко нормалізували це: почали знімати комедійні пародії, робити імітації, розбирати репліки на цитати.

Я не думаю, що люди, які безпосередньо створювали шоу, коли-небудь планували зробити з нього такий розважальний хіт. Однак індустрія розваг невблаганно диктує свої правила. Якщо подивитися на рейтинги тих перших випусків, вони величезні — удвічі вищі, ніж тоді мав культовий серіал «Офіс» (The Office). У розважальній індустрії настає певний момент, коли через кількість глядачів або зароблені гроші тема проєкту більше не має значення. Ви просто стаєте хітом і мусите функціонувати винятково як хіт.

Саме це найбільше приваблює мене в персонажах, які опиняються між молотом і ковадлом. Тобі доводиться рекламувати програму про викриття педофілів на пізньому вечірньому ток-шоу так само, як ти б просував розважальний серіал. Аудиторія хоче розважатися, а ти хочеш, щоб люди тебе дивилися. Це етична ситуація, в якій майже неможливо зорієнтуватися, — і саме це робить її ідеальним матеріалом для драматичної інтерпретації.

«Він сіє жах у темряві нічній…»

— Ми знаємо, що реальний Кріс Гансен публічно розкритикував ваш фільм і відверто ним незадоволений. Що б ви хотіли йому відповісти? І як ви ставитеся до того, що багато хто сьогодні вважає: нам знову критично потрібне подібне радикальне шоу, щоб ловити злочинців?

— Є цілком зрозуміла причина, чому оригінальне шоу було таким величезним хітом і чому зараз з'являється нова хвиля людей, які роблять подібні формати на YouTube. Це зачіпає очевидний, дуже глибокий та тваринний страх. Особливо якщо ви батьки: ідея невидимого, підступного ворога, який намагається нишком проникнути у ваш будинок, щоб нашкодити дітям, — це один із найсильніших страхів, які взагалі можуть існувати. Ви не знаєте, як від цього захиститися, тому виникає закономірна логіка: треба робити будь-що. Ви вважаєте, що потрібно жорстоко карати та публічно принижувати тих, хто намагається це зробити, щоб створити хоч якийсь стримувальний фактор.

Щодо Кріса Гансена, я щиро сподіваюся, що йому все ж сподобається фільм — я не думаю, що він уже його бачив. Я ніколи не ставив за мету зняти фільм безпосередньо про Кріса Гансена як історичну постать. Що більше ви заглиблюєтеся в контекст, у якому він тоді опинився — зародження реаліті-шоу, ці ранні дискусії на тему «це серйозні новини чи дешева розвага?», — то більше його присутність на екрані заворожує сама по собі. Існували й інші шоу на подібну болісну тематику, але жодне з них не мало свого Кріса Гансена — людини, яка справила такий масштабний вплив на попкультуру і здобула це дивне друге життя в інтернеті.

«Поглянь і йди, не варто про них казати…»

— За словами самого Гансена, творці фільму свідомо не консультувалися з ним під час виробництва, бо вам нібито «байдуже до реальної історії». Чи справді ви навмисно вирішили ігнорувати його, працюючи над роллю?

— Сподіваюся, коли він нарешті подивиться фільм, у нього складеться зовсім інше розуміння нашої роботи. Я вже грав реальних людей, і багато в чому ти завжди граєш саме написаний сценарій. У нас уже був повністю сформований текст, і у відкритому доступі була величезна кількість матеріалів — я прослухав сотні годин інтерв'ю та подкастів. Однак ми шукали дуже конкретний кут зору на цього персонажа. Це просто нетрадиційний байопік. Наш фільм досліджує передусім той соціальний вплив, який мало саме шоу, а не намагається показати, «якою ця людина є за лаштунками».

Більша частина стрічки фокусується на тих моментах, коли він перебуває перед об'єктивами телекамер. Мене цікавило, що саме було в Крісі Гансені в кадрі такого, що залишило настільки глибокий культурний слід. Фільм «Праймтайм» — це історія про естетику та перформанс.

Спроба врахувати абсолютно всі інші біографічні аспекти, зважаючи на той величезний обсяг інформації, з яким я і так уже працював, лише заплутала б суть картини. Я вважаю, що того матеріалу, який ми використали, було цілком достатньо.

P.S.

Уже після цієї розмови Кріс Гансен подивився «Праймтайм» на показі в Нью-Йорку й назвав фільм «абсолютно вигаданим зображенням» себе, колег і самого шоу. За його словами, «98% — чиста вигадка», а гру Паттінсона він оцінив на «D» — низьку оцінку за американською шкалою.

Однак реальна історія «Спіймати хижака» має й трагічні сторінки. У листопаді 2006 року Луїс Конрадт, помічник окружного прокурора в Техасі, опинився серед фігурантів телевізійної операції. На відміну від інших підозрюваних, він не прийшов до спеціально облаштованого будинку. Коли поліція прибула до його помешкання з ордерами на обшук та арешт, а знімальна група NBC документувала операцію, Конрадт наклав на себе руки. Згодом його сестра подала проти телеканалу позов, звинувативши NBC у втручанні в роботу правоохоронців. 2008 року сторони уклали мирову угоду. Цей випадок порушив питання про те, де проходить межа між журналістським розслідуванням і небезпечним телевізійним видовищем.

В Україні телебачення теж не раз перетворювало викриття на видовище. У проєкті «Аферисти в сітях» Олена-Крістіна Лебідь під виглядом потенційної жертви викривала онлайн-шахраїв, а журналісти «Таємного агента» працювали під прикриттям і знімали прихованою камерою. Теми й масштаби інші, але запитання те саме: де закінчується суспільно важливе розслідування й починається шоу?