Рахунок за майбутнє: що війна забрала в України — і як це можна виміряти

Світовий банк порахував, що війна зруйнувала. Але ніхто досі не порахував майбутнього, якого Україна позбулася через війну: дітей, які не народилися; наукові відкриття, яких не зробили; підприємства, які не з'явилися; людей, які поїхали й не повернуться.

За п'ятою спільною оцінкою збитків і потреб (RDNA5), оприлюдненою в лютому 2026 року, прямі збитки від війни сягнули 195 млрд дол., а потреби у відновленні — 588 млрд. За розрахунками Інституту системних статистичних досліджень (ІССД), з урахуванням подій 2026 року вони вже наближаються до 680 млрд дол. Але це рахунок лише за те, що знищено. Втраченого майбутнього ці оцінки не враховують, бо методології його вимірювання досі не існує. Без такого рахунку відбудова ризикує стати ремонтом минулого.

Історія Олени

Назвемо її Оленою. Це узагальнений образ із десятків історій моїх колег. У лютому 2022-го Олені 32 роки, вона кандидатка біологічних наук і працює в харківському інституті над темою, яка могла б стати основою нового препарату. Навесні корпус пошкоджено обстрілом. Олена з дитиною виїжджає до Польщі, згодом стає постдоком у Німеччині. Через три роки в неї контракт, публікації й колектив. Її тема продовжується, але вже не в Україні.

Чи загинула Олена? Ні. Чи втратила її Україна? Значною мірою так: немає препарату, аспірантів, патентів, наукової школи. Ось це і є «втрачене майбутнє»: не те, що зруйновано, а те, що вже ніколи не відбудеться. Але знання Олени не зникли, тож частину втрати можна компенсувати: спільною лабораторією, дистанційним керівництвом аспірантами в Україні, умовами, за яких повернення стає раціональним вибором, а не жертвою.

Рахунок, який уже можна скласти

Найтяжча частина рахунку — демографічна. Сукупні демографічні втрати України академік Елла Лібанова оцінює приблизно в 10 мільйонів людей і називає «демографічною прірвою». Розрахунки ІССД, який оперує лише інтервальними оцінками, дають від 9,5 до 11,3 мільйона. За кордоном перебувають від 6 до 7,2 мільйона українців. Народжуваність упала приблизно до 0,7 дитини на жінку за потреби 2,15 для простого відтворення поколінь. До 2050 року населення підконтрольної території може скоротитися до 24–26,5 мільйона.

Україні конче потрібна власна статистична система, яка використовує всі доступні джерела, включно з OSINT. Бо рахувати наші втрати охоче беруться інші. Російська офіційна статистика стверджує, що з 2022 року до Росії в'їхало понад 5 мільйонів українців, зараховуючи кожен перетин кордону, включно з транзитом до Європи, Центральної Азії, Грузії. УВКБ ООН, виключивши транзит, фіксує близько 1,3 мільйона українських біженців у Росії і Білорусі. Роздута цифра має переконати світ, ніби українці добровільно «обирають Росію». Хто не рахує власних втрат сам, тому їх порахує ворог, і порахує на свою користь.

Що втрачено назавжди, а що ні

Втрати війни бувають двох порядків. Перший — безповоротні: загиблих не повернути, ненароджені діти не народяться заднім числом. Їх можна лише полічити й ушанувати, але не «компенсувати». Обіцяти інше означало б підміняти правду гаслом.

Другий порядок — втрати через бездіяльність, які виникають уже після першого удару. Відставання дітей, яке не надолужили. Фахівець, якого не покликали назад. Підприємство, відбудоване на тому самому технологічному укладі, що й 1985 року. Ці втрати не фатальні. Їх можна статистично оцінити, програмно визначити напрями й обсяги компенсації, а отже, зменшити. Щодо них держава має не моральне, а цілком управлінське зобов'язання: рахувати й реагувати.

Скорочення трудового потенціалу через загибель, поранення й еміграцію можна частково компенсувати підвищенням продуктивності, автоматизацією, поверненням частини емігрантів і залученням людей, котрі нині поза ринком праці. Тому перехід від трудомісткої до фондомісткої трудозберігаючої моделі розвитку для повоєнної України — не ідеологічний вибір, а вимушена відповідь на нові умови.

Як виміряти втрачене майбутнє

Щоб «втрачене майбутнє» стало інструментом політики, а не метафорою, треба визначити, що саме втрачено, оцінити масштаб, зрозуміти, що можна компенсувати, і ситуаційно змоделювати наслідки різних варіантів відбудови ще на етапі розроблення державних програм. Для цього пропоную чотири ключові показники результативності (KPI) (див. табл.).

Таблиця. Система показників компенсації втраченого майбутнього

Підсумковий показник найважливіший. Працівників у країні стане менше, і найближчими десятиліттями цього не змінити. Отже, економіка зможе не лише повернутися на довоєнний рівень, а й перевищити його тільки тоді, коли кожен зайнятий створюватиме більше, ніж до війни. Перевищення довоєнного рівня продуктивності праці і стане свідченням того, що компенсація втраченого перестала бути гаслом.

Ці показники не охоплюють усіх втрат війни. Вони вимірюють лише ту частину, яку держава спроможна компенсувати, вдосконалюючи інституційний та організаційно-економічний механізм управління. І зводяться до одного запитання: яку частину таких втрат державі вдалося компенсувати за рік? Акцент зміщується з питання «скільки витрачено» на суспільно значно важливіше: «скільки вдалося повернути майбутньому».

Відновити старе чи збудувати нове

Уявімо машинобудівний завод у прифронтовому місті. До війни на ньому працювали дві тисячі людей на обладнанні 1980-х років. Завод зруйновано наполовину, частина працівників загинула або виїхала.

Перше питання: чи потрібна продукція цього заводу в новій моделі розвитку? Припустимо, що так. Тоді є два варіанти. Перший: відновити цехи такими, якими вони були. Але двох тисяч працівників потрібної кваліфікації в місті вже немає, тож завод або простоюватиме, або переманюватиме людей в інших. Другий: за ті самі гроші збудувати сучасне автоматизоване виробництво, якому потрібно, скажімо, 400 працівників вищої кваліфікації, а решту людей перенавчити для обслуговування, логістики й суміжних виробництв.

У звітах про витрачені ресурси обидва варіанти виглядають однаково: той самий мільярд, той самий об'єкт. З погляду втраченого майбутнього це принципово різні траєкторії розвитку на десятиліття вперед. Різницю між ними можна і треба оцінити до того, як витратять гроші: ситуаційно змоделювати обидва варіанти й визначити віддачу на кожну гривню витрат. Перший варіант відновлює минуле. Другий будує майбутнє.

Ідеться саме про виробництво. Житло, школи й лікарні відбудовують у будь-якому разі, бо це питання гідності, а не ефективності.

Другий варіант, помножений на тисячі рішень по всій країні, і є траєкторією стрибка. Її двигун — технології, керовані даними: автоматизовані виробництва, аналітика й штучний інтелект, які дають змогу меншій кількості людей створювати більше. Це економіка Data-Driven Civilization, і для України вона не мода, а єдиний спосіб компенсувати брак робочих рук.

Звідки взяти людей

Ставка на технології не означає, що людей можна замінити машинами. Технології заміщують ту частину праці, яку неможливо відновити. Ту, яку відновити можна, держава мусить відновлювати, причому не механічно, а за якісно новим підходом. Джерел чотири.

Ветерани. Сотні тисяч людей повернуться до цивільного життя з досвідом роботи з безпілотними системами, даними розвідки, зв'язком і радіоелектронною боротьбою. Якщо не перевести цього досвіду в цивільні кваліфікації, держава втратить готових фахівців саме там, де решта світу лише вчиться.

Ті, хто виїхав. Закликами їх не повернути. Потрібні умови, за яких повернення або робота на українські проєкти з-за кордону стає вигідною.

Діти, які народжуються зараз. Ефект проявиться за двадцять років, але вони мають з першого класу вчитися в освітній системі, побудованій на якісно нових принципах.

Безперервна освіта для людей будь-якого віку. Це наскрізне джерело для трьох попередніх: і ветеран, і людина, яка повернулася, і дитина потребують постійного доступу до навчання роботі з даними й сучасними технологіями.

Контрольні точки

Для кожного KPI потрібні контрольні точки: базовий рівень на старті масштабної відбудови, проміжна перевірка через п'ять років і підсумкова через десять. До проміжної перевірки освітнє відставання має почати скорочуватися, відплив фахівців зупинитися, а технологічний розрив припинити зростання. До підсумкової — учні прифронтових громад мають наздогнати однолітків, Україна — вийти на середній рівень регіону за цифровізацією, а продуктивність праці перевищити довоєнну. Якщо динаміку значень KPI визнають незадовільною, це сигнал не для пошуку винних, а для перегляду рішень.

Хто ухвалює рішення

Нових органів для цього не потрібно. Потрібно вбудувати питання «що це дає майбутньому» в процедури, які вже існують. Уряд, подаючи до Верховної Ради бюджет або програму відновлення, пояснює до кожного розділу, як та чи інша програма вплине на досягнення цільових значень KPI. Профільні міністерства щороку звітують про досягнення запланованих значень: фіксують успіхи й пояснюють, де і чому результату не досягнуто. Верховна Рада раз на рік проводить слухання не щодо витрачених коштів, а щодо досягнутого результату. Відповідальність персоніфікована: за кожен KPI відповідає конкретне міністерство, а за реакцію на нього — уряд перед парламентом.

Що вже пробували інші

План Маршалла включав програму підвищення продуктивності: європейських менеджерів відправляли на американські підприємства вчитися організації виробництва. Дослідження на прикладі Італії показало, що найдовший ефект давало поєднання технологій і навчання людей.

Естонія 1996 року запустила програму «Стрибок тигра», комп'ютеризувавши всі школи, і через покоління стала одним зі світових лідерів цифрової держави.

Ізраїль у 1990-х прийняв з колишнього СРСР близько мільйона репатріантів, серед яких було багато інженерів, і через фонд «Йозма» дав їм змогу застосувати знання в технологічних стартапах.

Сінгапур із 2015 року дає кожному дорослому громадянину кредит на навчання, зробивши безперервну освіту масовою.

Але жодна з цих країн не відновлювалася під час або одразу після війни такого масштабу. Тому йдеться не про запозичення готових рішень, а про розроблення принципово нових.

Скільки коштує і хто платить

Вимірювання коштує небагато: усі показники розраховуються на основі даних, які державні органи вже збирають. Компенсація коштує дорого, але йдеться не про нові гроші, а про якісно новий спосіб витрачати сотні мільярдів доларів, які й так будуть спрямовані на відбудову. Правило просте: кожен великий проєкт відбудови передбачає частку коштів на підготовку людей. Паралельно з будівництвом заводу готують кадри: конкретну, заздалегідь відібрану людину для конкретного робочого місця.

Платять партнери, бюджет і бізнес. Для партнерів це інвестиція з поверненням: підготовлена людина створює продукт і сплачує податки. Для бізнесу це гарантований приплив кваліфікованих працівників. Для бюджету це розширення податкової бази замість зростання соціальних виплат.

Чи здатна держава на таке? Відповідь уже дали під час війни. Виробництво безпілотників за кілька років пройшло шлях від волонтерських майстерень до галузі, на яку зважають партнери. Держава гарантувала попит, виробники конкурували, фронт давав швидкий зворотний зв'язок. Той самий механізм можна застосувати до людського капіталу.

Ризики

Будь-який вимірювальний інструмент можна зіпсувати: «втраченим майбутнім» можуть обґрунтовувати будь-які витрати, сценарій видавати за прогноз, а звіти перетворити на формальність. Запобіжники прості: методика публікується до цифр, оцінки подаються як діапазони з названими припущеннями й перевіряються незалежно, а перетин порогу зобов'язує ухвалити рішення або публічно пояснити, чому його не ухвалили.

Автоматизація скорочує робочі місця, тож правило має бути таким: спочатку навчання, потім автоматизація, і жоден проєкт не отримує фінансування без плану працевлаштування тих, кому на новому підприємстві не знайдеться місця. Підготовлений фахівець може виїхати туди, де платять більше. Тут допоможуть не заборони, а умови: цікава робота з гідною оплатою вдома, а для частини фахівців — можливість працювати на українські проєкти онлайн з-за кордону.

Україна через десять років

Колишній оператор ударних дронів працює в агрокомпанії, яка моніторить поля безпілотниками. Переселенка, колишня бухгалтерка, після курсу аналітики даних працює в логістиці відбудови. Олена керує спільною українсько-німецькою лабораторією, двоє її аспірантів працюють у Харкові, а повернення для неї тепер справжній вибір. І щороку уряд звітує перед парламентом не про витрати, а про динаміку значень KPI.

Обов'язок науки полягає не лише в збереженні пам'яті про минуле, а й у відповідальності перед майбутнім. Визначити, що саме втратили. Виміряти це. Зрозуміти, що можна компенсувати. Порівняти траєкторії. Перетворити знання на рішення.

Лише тоді майбутнє, яке ще залишається попереду, стане не випадковим наслідком обставин, а свідомим вибором України.