Лідер українського пляжного волейболу Сергій Попов: У нас спорт для багатих

Сергій Попов уже багато років залишається одним із найпомітніших українських гравців у пляжному волейболі. За час своєї кар’єри він встиг виграти два Чемпіонати світу та Чемпіонат Європи на молодіжному рівні, а серед дорослих здобув бронзу континентальної першості.

Останні роки його кар’єри були пов’язані з Едуардом Резніком, однак цього сезону цей дует припинив існування. «Главком» поговорив із Сергієм Поповим про новий етап у пляжному волейболі та умови, в яких сьогодні доводиться виступати українським спортсменам.

«У нашому пляжному волейболі, на жаль, ще не з’явився свій Ахметов, Бродський, Фірташ чи Герега»

Ви за свою кар’єру пограли як у пляжному волейболі, так і в класичному. Чому, на вашу думку, пляжний волейбол отримує меншу популярність в Україні, ніж класичний?

Так, це правда, що я грав і там, і там. Іноді граю й зараз (сміється – «Главком»). Що стосується популярності, то в нашому пляжному волейболі, на жаль, ще не з’явився свій Ахметов, Бродський, Фірташ чи Герега. Хоча я не розумію чому, адже це дуже популярний і динамічний вид спорту.

Можливо, якби ми зробили клубну систему і гравці грали за клуби, популярності та грошей було б більше. Також, думаю, багато залежить від місця проведення змагань. Треба грати там, де є люди, щоб залучати глядачів і спонсорів. Центральні вулиці, центральні пляжі, живі локації. Тоді можна залучити спонсорів, рекламу, телебачення, щоб була картинка, яку можна продавати.

Треба також розвивати соціальні мережі нашої федерації. Зайдіть і подивіться на сторінку Федерації волейболу України в Instagram та на сторінки федерацій волейболу Польщі, Німеччини чи інших країн-грандів. Я це вже неодноразово говорив.

Цей вид спорту не виживе тільки за бюджетні кошти і не виживе тільки за спонсорські. Потрібно поєднувати одне й інше. І зараз, як не крути, війна. Мабуть, добре, що ми хоча б якось можемо тренуватися і брати участь у змаганнях. Сподіваюся, коли все закінчиться, у спорту буде більше можливостей. Зараз треба закінчити війну.

Ви кілька років тому говорили, що пляжники в Україні фактично не мають зарплат. Чи змінилося щось за цей час?

На жаль, усі, хто входить до збірної, отримують від 5 до 15 тисяч гривень. Все залежить від твоєї ставки, звання та результатів. Так, ти можеш поїхати на змагання і виграти гроші. Але якщо не виграв? Поки чекаєш на наступні змагання, ті гроші, які тобі платять, уже закінчилися. Треба якось виживати.

Але знову ж таки, як я казав, якби була клубна система, можна було б залучити більше грошей, зокрема на зарплати, причому офіційні. Іноді все тримається на дуже добрих людях, яким самим зараз дуже важко, але вони підтримують пляжний волейбол. Але їм самим зараз потрібно думати, як вижити.

Пляжний волейбол з роками досить суттєво змінився. Які найбільші зміни ви відчули на собі?

Змінилися назви турнірів, а все залишилося приблизно так само.

Краще б Міжнародна федерація волейболу змінила призові, а не назви змагань. Наприклад, призовий фонд на чемпіонатах Європи та світу не змінювався 20 років. Тобто в одному й тому самому місці 20 років отримуєш ті самі гроші. Але 1000 доларів зараз і 1000 доларів 20 років тому – це зовсім різні гроші.

Наскільки сильно війна вплинула на виступи і тренувальний процес?

На початку війни ми тренувалися тільки в Німеччині та інших країнах Європи, бо отримали дуже хорошу підтримку від Німеччини, за що я їм дуже вдячний. Ми тренувалися і грали з класними та сильними командами, з найкращими у світі. Від цього наш рівень дуже виріс. Зараз, коли я повернувся в Україну, відчуваю, що такого рівня вже немає.

Про це можна говорити по-різному. Але краще не було б війни, і я нікуди не їздив би, і люди не гинули б.

Скільки приблизно коштує сезон професійної пари на міжнародному рівні та хто покриває основні витрати?

Думаю, щоб більш-менш нормально підготуватися, потрібно приблизно 50-65 тис. євро на сезон. І це якщо не всюди брати із собою тренера. Це просто витрати на готелі, квитки та їжу. І це все дуже скромно: підготовка, збори, змагання.

Пляжний волейбол – дуже недешеве задоволення. Я зараз кажу, що це спорт для багатих. (сміється)

«Треба поставити питання руба: навіщо ти туди поїхав і взяв російське громадянство?»

Перші ваші успіхи на міжнародному рівні були з Валерієм Самодаєм, з яким ви виграли всі можливі турніри на молодіжному рівні – два Чемпіонати світу та Чемпіонат Європи. Чому, на вашу думку, після таких успішних стартів він вирішив змінити громадянство України на російське? Як ви відреагували на його перехід?

Так, це був важливий етап моєї кар’єри. Я ціную той час і ті перемоги, коли ми підіймали український прапор у різних куточках світу. Ми разом грали за чудову країну, і я з гордістю стояв на подіумі та слухав гімн нашої незалежної держави.

Я не дуже здивувався, що він кудись збирається їхати. Але дуже здивувався і, можна сказати, був шокований тим, куди саме він вирішив їхати у 2016 році. На той момент уже гинули люди, був окупований Крим та частина Донбасу. У нас навіть були спільні знайомі, які на той момент загинули.

Якось ми зустрілися в Сумах. Я сказав йому, що він робить помилку. Він відповів: «Але у них є гроші». Ну, питань немає, думаю. Важкі часи, всі шукають, де заробити. Це твій вибір – ти його зробив.

Після того ми майже не спілкувалися і не зустрічалися, лише грали один проти одного: я – за Україну, він – за Росію.

На початку 2022 року ви публічно засудили дії Самодая, який, хоч і виїхав із Росії, але не засудив війну та вирішив тренуватися з росіянами. Розкажіть про цю ситуацію детальніше.

Так, я публічно про це заявив. Але мало хто знає, чому.

Як я вже казав, ми виїхали тренуватися до Німеччини. І тут почалося: він та дотичні до Самодая особи долучити його до нас як тренера чи ще в якійсь ролі, щоб він виглядав «чистим і хорошим».

Я спочатку спокійно, непублічно заявив: він із нами не буде. Ні мені, ні моїм хлопцям він не потрібен – ні тут, ні деінде. Він буде тільки заважати, і ми матимемо купу проблем.

Потім його знайомі почали наполягати з усіх боків, що ми маємо його взяти до себе. Я питав: навіщо нам це? І зрештою виступив уже публічно. Я цього не хотів, але, як бачите, по-іншому вони не розуміли.

Чи є зараз між вами комунікація і чи вірите ви, що він змінив свою думку щодо Росії?

Я з ним давно не спілкуюся і не збираюся. Десь бачив, що він став патріотом, пише якісь вірші про те, як любить Україну. Навіть бачив багато гучних заяв, але для мене це все пусте. Він свій вибір зробив.

Те, що він виїхав чи не виїхав, як це допомагає нашій країні? Моєму чи моїм близьким життю? Треба поставити питання руба: навіщо ти туди поїхав і взяв російське громадянство? Може, жорстко, але справедливо.

«На той час у нас обох дуже горіли очі. Ми хотіли грати та перемагати»

Ви двічі були доволі близькими до Олімпіади: спершу у 2020 році, коли грали з Ярославом Гордєєвим, а потім у 2024 році з Едуардом Резніком. Чого, на вашу думку, вам не вистачило в обох випадках для того, щоб виступити на Іграх?

Так, це правда, були дуже великі шанси. Коли ми грали з Яриком, у нас теж був дуже класний тандем. Але наприкінці 2020 року він захворів на рак і завершив кар’єру.

З Едіком було так само: ми дуже добре йшли, але у квітні 2024 року він травмував спину, і ми пропустили всі відбіркові змагання. Тому я не знаю, як усе це пояснити. На жаль, так сталося.

Ваш найуспішніший етап у кар’єрі був з Едуардом Резніком. Коли ви зрозуміли, що з цього тандему може вийти щось перспективне? Що, на вашу думку, стало ключем до ваших спільних успіхів?

Наші перші міжнародні змагання були у 2021 році в Бразилії. Для першого разу ми там непогано зіграли. Це був сигнал, що з нас може щось вийти.

Потім почалася війна, і ми поїхали тренуватися до Європи, де, як я вже казав, наш рівень дуже виріс. Думаю, на той час у нас обох дуже горіли очі. Ми хотіли грати та перемагати. Саме бажання стало ключовим.

Ви з Едуардом виграли чотири медалі світового туру: срібло Челенджера в Дубаї та ще три нагороди на цьому ж рівні. Який із цих турнірів запам’ятався найбільше і чому?

Ми просто грали, тому всі змагання по-своєму запам’яталися. У нас було велике бажання перемагати: десь це виходило, десь – не завжди. Але ми билися за свою країну і свій прапор.

Не можна не згадати вашу історичну для українського волейболу медаль Чемпіонату Європи. Маючи такий багаж нагород, ви до турніру підходили з відчуттям, що вам вдасться потрапити на п’єдестал, чи це було неочікувано?

Майже на кожні змагання я їду і ставлю собі мініцілі. Спочатку – доїхати на змагання, потренуватися, пройти підготовку до ігор у групі. Потім – перша гра, друга гра, 1/8 фіналу і так далі.

Все через мініцілі. Якщо не виконав хоча б одну з них, результату не буде.

Ви досить впевнено з Едуардом пройшли до півфіналу, де поступилися нідерландському тандему Луїні/де Гроот. Що, на вашу думку, ви могли б зробити по-іншому в цьому матчі?

Думаю, ми трохи виглядали затиснутими і допустили багато помилок. Було занадто велике бажання зіграти у фіналі. Іноді це дуже заважає. Так сталося і тоді.

У бронзовому фіналі ви грали проти італійців Коттафави/Ніколая. Чи був мандраж перед цим поєдинком?

Легке хвилювання було. Ми грали проти них за вихід у півфінал на Челенджері тижнем раніше. Але ми зробили правильні висновки і добре підготувалися до гри за бронзу. Розуміли, що це треба зробити зараз і взяти медаль саме зараз.

Дуже класну гру зіграв Едік. Він просто красень був у тому матчі.

У підсумку ви стали бронзовими призерами Чемпіонату Європи. Які у вас були емоції після реалізованого матчпоїнта?

Емоції переповнювали нас. Це була дуже важлива нагорода для нас на той час. У той день у мене ще був день народження, тому це було подвійне свято і мегакрутий подарунок.

«Коли ти травмований, як заробити призові, якщо ти не граєш? Як вижити?»

Після такого успішного сезону ваша кар’єра з Едуардом склалася непросто. Розкажіть про найбільші виклики, які вас спіткали.

Після того сезону ми думали, що зможемо залучити спонсорів і якісь контакти для зарплати та підготовки. Також хотіли взяти іноземного тренера, який готував би нас далі. Я вважав, що це могло б ще трохи додати нам.

Але, на жаль, нічого з цього не сталося. Ні грошей, ні спонсорів, ні тренера. Ми так і продовжили працювати в тих умовах, що і до цього. Можливо, тому й не потрапили на Олімпіаду. Чогось не вистачило, плюс були травми.

Цього року ви оголосили, що дует Попов/Резнік розпадається. Коли ви з Едуардом зрозуміли, що далі співпраці не вийде?

Так, ми повністю пропустили початок сезону через травму Едіка. Він, на жаль, не міг відновитися. Але у середині літа ми зіграли одні змагання, а після них зустрілися, і Едік вирішив завершити виступи. По-перше, це здоров’я. По-друге, коли ти не граєш, немає де взяти гроші.

Коли ти отримуєш 10 тис. грн, важко прогодувати свою сім’ю. Коли ти травмований, як заробити гроші призовими, якщо ти не граєш? Як вижити? Як купити щось дитині? А ще потрібно лікуватися.

Тому ми сказали один одному «дякую» за цей час, за ті емоції, які отримували, і далі пішли кожен своїм шляхом. Ми з ним у хороших стосунках. Можливо, десь ще зіграємо разом, але вже на іншому рівні.

Кілька тижнів тому ви виступили разом із новим напарником Іллею Тюріним. Як склався цей тандем? Чи думаєте ви про повноцінні виступи разом наступного сезону?

Для Іллі це були перші міжнародні змагання, і він дуже добре себе показав. Він після змагань сказав мені: «Я їхав сюди зіграти максимум дві гри у кваліфікації» (Попов та Тюрін подолали два раунди кваліфікації задля виходу в основну сітку, після чого сенсаційно стали бронзовими призерами змагань – «Главком»). (сміється)

У нас є певний план, але разом із тим залишається багато питань. Дуже сподіваюся, що ми зможемо продовжити грати.

Ілля Мандебура, «Главком»