Від Сунь-Цзи до Кіссінджера: стратегії го

Питання майбутнього України так чи інакше розглядається через призму війни, пошуку рішень щодо виходу з воєнного стану та визначення нових параметрів безпеки. Гідне завершення воєнних дій, крім військової майстерності, передбачає роботу фахівців-міжнародників і дипломатичного корпусу, які на постійній основі формують тло для маневрів та рішень у зовнішньополітичній сфері. Складні виклики потребують відповідного методологічного інструментарію.

Багато років підтримуючи розвиток го в Україні та беручи участь у міжнародних заходах, я побачив наскільки серйозно в розвинених країнах ставляться до го (назва японського походження, більш звична для європейців; корейці називають гру бадук, китайці – вейци). Формально це інтелектуальний вид спорту, а фактично – школа мислення та мистецтво стратегування. Відомий американський дипломат і державний діяч Генрі Кіссінджер бачив у цій грі ключ до розуміння китайської стратегії. В Україні наукові та публіцистичні праці лауреата Нобелівської премії миру (1973) і державного секретаря США за двох президентів добре відомі. Проте є напрацювання, які заслуговують більшої уваги і можуть бути корисними для України сьогодення й майбутнього. Тим паче, Кіссінджер цікавився долею України та долучався до обговорень на найвищому рівні щодо пошуку шляху до тривалого миру.

Володимир Костерін - почесний президент Федерації го України (УФГО)

Гра, що символізує Всесвіт

П’ятнадцять років тому вийшла книга Генрі Кіссінджера «Про Китай», у якій він, крім історії цієї країни-цивілізації, розкрив важливий аспект філософії зовнішньої політики та державного управління загалом. Пов’язаний цей аспект саме з грою го/вейци, яка є також наочною ілюстрацією теорії ігор – міждисциплінарного напрямку в науці середини ХХ ст., що сформувався зусиллями європейських та американських вчених і став методологічною базою для теорії конфліктів та їх подолання.

У країнах Східної Азії го називають грою, що символізує Всесвіт. Дошка для гри – гобан – це простір, який перетинають 19 вертикальних і 19 горизонтальних ліній, що разом утворюють 361 перетин. Центральну точку китайською називають «Тяньюань» («точка неба»), а решта 360 точок символічно відповідають кількості днів у році за стародавнім календарем. Протистояння 181 чорного та 180 білих каменів ґрунтується на вченні про інь і ян. Тобто в самій грі закодовані культура й філософія Піднебесної та історія країни, яка переживала як часи внутрішньої ворожнечі («епоха Воюючих царств»), так і перебувала в оточенні сусідів з різними намірами, а тому мала постійно зважати на зовнішні загрози. Таким чином, китайські мудреці та правителі емпіричним шляхом дійшли до понять невизначеності, балансу сил й рівноваги. Відповідно аналіз наслідків, які виникають під впливом тих чи інших ходів і рішень об’єднує го/вейци, теорію ігор та школу реалізму в міжнародних відносинах.

Реакція чи побудова

Види спорту можна умовно поділити на два типи. У боксі чи настільному тенісі перемагає той, хто швидше реагує і прицільно відповідає на виклик суперника. Шахи також ґрунтуються на прямому зіткненні, де кожен хід є відповіддю на загрозу. Го влаштоване інакше: гравець розставляє камені так, щоб уникнути лобового зіткнення, і вибудовує найефективніші зв’язки, щоб здобути максимум впливу на дошці. Перший тип стратегії – це реакція, другий – побудова.

Можна припустити, що саме аналітична глибина гри викликала інтерес не лише у дипломата Кіссінджера, а й у чемпіона світу з шахів Емануїла Ласкера та вчених світового рівня – Альберта Ейнштейна, Алана Тюрінга, Джона Неша. Досвідчений міжнародник, який за професією постійно стикався з різними викликами й конфліктами, на які потрібно було реагувати, Кіссінджер побачив значну перевагу го порівняно з шахами. В го всі камені рівноцінні, мета гравця – оточити певну територію, продумати конфігурацію, що формує гнучкість мислення, на противагу ієрархічним шахам, коли все підпорядковано лінійній меті – поставити мат королю. У шахах вирішальним є мат, а в го перемагає той, хто мінімумом каменів контролює максимум території.

Якщо проводити аналогію з полем бою, шахи більше відповідають стилю відомого прусського генерала Карла фон Клаузевіца: зосередження сил у вирішальній точці (так званому центрі тяжіння) і пошук генеральної битви, яка завершується тотальною перемогою або тотальною поразкою (чи нічиєю). Го ж є наочною ілюстрацією трактату Сунь-Цзи «Мистецтво війни», в якому напівміфічний учитель застерігає від лобових атак і наголошує на важливості «ші» – поняття, що не має західного еквівалента й означає «потенційну енергію», стратегічний напрямок, динаміку процесів і конфігурацію сил, що постійно змінюються. Для Клаузевіца, як відомо, війна – це продовження політики іншими засобами; у Сунь-Цзи погляд цілісніший: сучасною мовою, китайський стратег був ближчим до системного аналізу, ніж європейський військовий теоретик і воєначальник.

Кіссінджер проводить такі паралелі: якщо західні стратеги міркують як зосередити переважаючу силу у вирішальній точці, то Сунь-Цзи вчить вибудовувати таку домінантну політичну та психологічну позицію, за якої результат конфлікту стає наперед визначеним. Якщо шахи – це про вирішальну битву, то вейци – про тривалу кампанію і терпляче накопичення відносної переваги. У Клаузевіца рахують перемоги в битвах, а в послідовників Сунь-Цзи справжня перемога – та, де битв і прямих зіткнень вдалося уникнути.

Тому аналогія з го/вейци показує: коли на дошці одночасно розгортаються кілька сценаріїв і треба шукати рішення для кращого контролю простору, гра стає ще більш витонченою. Партія за гобаном може тривати годинами, а іноді й місяцями, і ті, хто не мають досвіду, навіть за підсумками змагання не завжди можуть визначити, хто ж переміг: щоб вловити різницю, потрібне розуміння гри. У шахах значно очевидніше, в кого перевага і чим все завершилося, – «шах і мат» не потребують особливих пояснень.

Математичні розрахунки показують, що кількість можливих позицій у го незрівнянно більша, ніж у шахах. Якщо записати ці числа, для шахів вийде число з 45 цифр, а для го – зі 171 цифри. Таке різноманіття варіантів вимагає від гравця здатності бачити взаємозв’язки, оцінювати наслідки своїх рішень і мислити на багато ходів вперед. Відповідно, і дипломатія в стилі го – це не стільки про «перемогти противника», скільки про вміння сформувати таку конфігурацію «ші» – руху сил та обставин, – у якій бажаний результат стає природним розвитком подій.

Принципи го для дипломатії

Отже, у го перемога не обов’язково передбачає знищення сил противника: вирішальною може бути невелика, але стійка стратегічна перевага. Ось кілька принципів го, на які я рекомендував би звернути увагу, щоб здобути саме таку перевагу:

«Оточення» важливіше за лобову атаку. У го боротьба ведеться одночасно на багатьох ділянках дошки – за оточення максимально можливої території, зміцнення зв’язків між власними каменями та розрив зв’язків між каменями суперника. В контексті дипломатії це означає роботу не лише з безпосереднім опонентом, а й з партнерами, розуміння їхніх економічних інтересів і критеріїв безпеки, взаємодію з міжнародними інституціями тощо;

Не «перемогти противника», а змінити конфігурацію. Дипломатична мета полягає не обов’язково в демонстративній перемозі над опонентом. Важливіше поступово створити таку конфігурацію сил, у якій його можливості звужуються, а власні – розширюються. Як і в го, зміна позиції може відбуватися через ходи, безпосередньо не пов’язані з поточним конфліктом;

Сила визначається взаємозв’язками. Окремий ресурс або крок не має абсолютної цінності. Його значення залежить від взаємодії з іншими чинниками: союзниками, географією, часом, ресурсами, моральним станом, міждержавною комунікацією та можливістю маневру. У цьому полягає системне бачення стратегічного ландшафту;

Не витрачати сили там, де це не змінює загальної позиції. Гравець го постійно оцінює, чи виправдані витрати ресурсів на локальну боротьбу. Дипломатичний аналог – стратегічна економія: не кожна локальна перемога має однакову цінність; важливий той результат, який змінює загальну конфігурацію;

Сильний хід може бути зроблений у «порожньому» місці. Для го характерною є здатність діяти там, де безпосередньої боротьби ще немає. У дипломатії аналогами можуть бути нова міжнародна угода, економічний проєкт, гуманітарна ініціатива, новий союз або переговорний канал.

У го десятки локальних позицій поступово формують загальний результат. Відповідно й гравець зі стратегічним мисленням не ламає обставини – він бачить, куди тече вода, і прокладає для неї русло. У го це відчувається фізично: один камінь, завчасно поставлений у потрібне місце, через низку ходів вирішує долю цілого кутка дошки. Звідси головна навичка – бачити взаємозв’язки й вміти вчасно розпізнавати всі конфігурації. У реальному житті не існує окремо ні економіки, ні права, ні культури – усе взаємопов’язано і на національному, і на міжнародному рівнях. Той, хто розглядає проблему окремо від цієї тканини, програє навіть за достатніх ресурсів – у війні, конфліктах і різного роду зіткненнях.

***

В Україні спільнота го почала формуватися ще в 1970-х роках і за останні десять років неодноразово демонструвала високий рівень гри на міжнародних змаганнях. Зокрема, цього року на Європейському конгресі го в Анкарі (Туреччина) українці здобули три золоті нагороди: в особистій першості Європи (Андрій Кравець), у командній першості серед дорослих і в молодіжній командній першості. Відповідно, крім спортивної дипломатії, маємо власну школу інтелектуальних видів спорту, напрацювання якої можуть бути корисними для стратегічного планування та управління ризиками, щоб підвищити ефективність держави та сприяти формуванню необхідних конфігурацій на зовнішньополітичній арені.