Аліменти від Саакашвілі: Ясько звернулася до суду, Facebook — до шибениці

Народна депутатка Єлизавета Ясько через суд вимагає аліменти від ув’язненого Міхеіла Саакашвілі на утримання їхньої спільної доньки. Одночасно вона хоче позбавити його батьківських прав.

Фейсбук не був би Фейсбуком, якби не влаштував із цього чергове побоїще. Хвиля обговорення наростає і, схоже, має всі шанси перетворитися якщо не на цунамі, то на такий шторм, що будь-які факти в ньому потонуть без сліду.

На арену вже висипав натовп народних прокурорів, суддів і катів. Усі знають, хто винен, яке покарання призначити й куди саме відправити підсудного. Суду ще належить розібратися, а фейсбучний трибунал уже виніс вирок. Причому без свідків, доказів і навіть без найменшої потреби ознайомитися із законом.

Народних депутатів у нас ненавидять, здається, навіть більше, ніж ворогів. Тож Ясько дістається на повну: «Сука! Самиця! Багата, бо у Верховній Раді спідницю протирає та хабарі бере!» Докази? Та навіщо вони, коли є священна народна ненависть!

Ще пишуть, що вона сама під нього лягла, підступно спокусила, а тепер хоче жити за його рахунок. Зручно, правда? Чоловік і жінка мали стосунки, народилася дитина, а фейсбучні моралісти вже призначили винну, встановили мотив і винесли моральний вирок. Залишилося тільки прилюдно побити камінням - бажано в коментарях, щоб усі бачили, які вони поборники високої моралі.

Інші виявляють неабияку юридичну проникливість: як вона збирається стягувати аліменти з чоловіка, який сидить у грузинській в’язниці? Звідки гроші? Чи є в камері банкомат? А якщо є, то чи приймає він картки українських банків?

Запитання, звісно, геніальні. Особливо якщо не знати, що аліменти - це не благодійний внесок, який батько сплачує лише тоді, коли йому зручно, є гроші в кишені й немає інших планів на життя.

Але найбільше фейсбучних мислителів заклинило на іншому: як це можна одночасно вимагати аліменти й позбавлення батьківських прав? Якщо батько не матиме прав, то за що з нього вимагати гроші?

Ось тут починається найцікавіше. Бо люди, які роздають юридичні оцінки з упевненістю професорів права, часом не спроможні відрізнити батьківські права від батьківських обов’язків.

Відбувається черговий фейсбучний шабаш. Людям уже недостатньо реальних фактів - вони домальовують героям історії такі гріхи, яких ті, можливо, ніколи не скоювали. Вигадують мотиви, приписують підступність, жадібність і розпусту. А потім люто обурюються власними вигадками.

Це особливий різновид колективного божевілля: спочатку людина призначає собі ворога, потім вигадує йому найогидніші риси, а зрештою щиро переконує себе, що має моральне право його знищити. Не фізично, звісно. Для початку - репутаційно. А там уже як піде.

Але є одна маленька неприємність для фейсбучних інквізиторів: у цивілізованих країнах існують закони. І їм глибоко начхати, хто кому подобається, хто кого зневажає, хто кого спокусив і хто з ким посварився. Закон не зобов’язаний підлаштовуватися під колективну істерію.

У цій історії закон захищає насамперед дитину.

Щоправда, є в цій історії й інший бік. Ясько, звісно, навряд чи належить до найбідніших громадян країни: вона народна депутатка, а отже, має певні фінансові можливості. Саакашвілі ж перебуває у вкрай складному становищі. Він не просто за ґратами - він політичний в’язень у Грузії, людина, позбавлена свободи й можливості повноцінно розпоряджатися власним життям.

Тому можна поставити цілком зрозуміле людське запитання: чи не варто було б за таких обставин виявити більше делікатності? Чи не можна врахувати його становище, перш ніж вимагати гроші через суд? Зрештою, формальна юридична правота не завжди звільняє людину від необхідності зважати на обставини й виявляти співчуття.

Але це вже питання нашої особистої моралі, наших уявлень про порядність, великодушність і людяність. Ми можемо вважати поведінку Ясько надто жорсткою, недоречною або недостатньо делікатною. Можемо й не вважати. Це залежить від наших цінностей і від того, як ми оцінюємо конкретну ситуацію.

А от закон не може працювати за принципом: цей багатий, той бідний; цього мені шкода, а того я терпіти не можу. Він має бути універсальним. Він не скасовує обов’язків через політичні симпатії, не звільняє від них через ув’язнення й не ставить права дитини в залежність від того, наскільки щасливо склалися стосунки її батьків.

Ми можемо сперечатися про людяність конкретного вчинку. Але не варто плутати цю дискусію з питанням про те, що дозволяє чи вимагає закон. Це різні площини. І якщо ми хочемо жити в правовій державі, доведеться навчитися розрізняти їх, навіть коли емоції підказують нам протилежне.

Закону байдуже, за яких обставин дитина народилася. Чи жінка спокусила чоловіка й завагітніла. Чи чоловік обіцяв одружитися, але потім дав задню. Чи обоє були закохані, а згодом зненавиділи одне одного так, що готові перегризти одне одному горлянки. Чи взагалі не збиралися створювати сім’ю.

Це проблеми дорослих. Дитина не підписувала з ними жодного договору, не давала згоди на їхні любовні пригоди й не голосувала за їхні рішення. Вона просто народилася. І тепер їй потрібні їжа, одяг, житло, лікування, освіта та гроші на все інше, без чого нормальне життя неможливе.

Дитині абсолютно байдуже, чи її батько перебуває на волі, чи сидить у в’язниці. Вона не повинна розплачуватися за його вчинки, материні рішення або невдалі стосунки дорослих. Сам факт ув’язнення не анулює батьківського обов’язку утримувати її.

Це не моя особиста філософія. Це закон.

Стаття 180 Сімейного кодексу України говорить чітко:

«Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття».

Без зірочок, приміток і застережень на кшталт «якщо батько не сидить», «якщо мати йому подобається» або «якщо фейсбучний народ схвалює їхні стосунки».

А тепер увага для тих, хто ніяк не може збагнути, як поєднуються аліменти й позбавлення батьківських прав.

Стаття 166 Сімейного кодексу України прямо встановлює:

«Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини».

Ба більше, частина третя цієї статті передбачає, що суд, задовольняючи позов про позбавлення батьківських прав, одночасно вирішує питання про стягнення аліментів. Якщо законні представники дитини відмовляються їх отримувати, гроші перераховуються на особистий рахунок дитини.

Перекладаю з юридичної на мову, зрозумілу навіть фейсбучному трибуналу: позбавити батьківських прав - не означає видати батькові довідку про звільнення від утримання власної дитини.

Не хочеш або не можеш виховувати? Це окреме питання. Але обов’язок матеріально забезпечувати дитину нікуди не зникає.

І навіть якщо уявити ситуацію, коли батьківських прав позбавили обох батьків, це не означає, що дитина повинна сама заробляти собі на харчі. Позбавлення прав не перетворює батьків на сторонніх людей, які можуть умивати руки й оголошувати: «Це вже не наша проблема».

Ось і вся юридична логіка. Батьківські права - це одне. Обов’язок утримувати дитину - зовсім інше. Для розуміння цієї різниці не потрібні ні докторський ступінь, ні посвята в таємне товариство юристів. Достатньо прочитати закон, перш ніж лізти на барикади з вилами.

У цій історії закон захищає не Ясько, не Саакашвілі й не чиїсь політичні симпатії. Він захищає дитину. І саме її інтереси повинні бути в центрі уваги, а не дорослі образи, сексуальні фантазії коментаторів і ненависть до депутатів як окремого біологічного виду.

Повний текст Сімейного кодексу України — на офіційному сайті Верховної Ради. Читайте статті 166, 180 і 181.

А фейсбучним суддям, прокурорам і катам я запропонував би просту вправу: перш ніж виносити комусь вирок, прочитайте хоча б той закон, за яким уже встигли засудити людину.

Хоча б для різноманітності.

Бо коли натовп береться вершити правосуддя, йому не потрібні ні докази, ні закон, ні навіть справжній злочин. Йому потрібна жертва.

А дитина в усій цій історії, на відміну від дорослих, узагалі не просилася на цей фейсбучний цирк.