Богдан Бенюк: Русифікація продовжується. Вона зупинилася лише на три місяці у 2022 році

«Запитайте будь-якого москаля чи поляка, як він буде захищати своє. А ми чомусь у себе маємо таке неоднозначне ставлення до цього. Фаріон правильні речі озвучувала…» Богдан Бенюк вперше відреагував на вирок, який отримав убивця Ірини Фаріон, засуджений до довічного ув’язнення. Покарання справедливе, але цього мало, вважає Бенюк.

В ексклюзивному інтерв’ю «Главкому» народний артист України розповів, чи не боїться повторити долю Ірини Фаріон, адже обидвоє тривалий час були соратниками у ВО «Свобода» та затято захищали мову. На жаль, реалії доводять, що мовна позиція, особливо така яскрава, може стати не лише предметом цькування, але й причиною смерті.

Також пригадали шлях народного артиста: від рідної Івано-Франківщини, де доплачували вчителям російської, студентських часів у Києві з КДБ і міліцією, до зйомок у російському кіно й нинішніх часів, коли він очолює столичний Театр на Подолі.

У відвертій розмові Богдан Бенюк пояснив, чому Україні потрібна мовна поліція й захистив акторів, які знімалися в російських антиукраїнських фільмах.

«Актори між собою говорили і говорять донині російською»

Ви народилися в Івано-Франківській області (Богдан Бенюк із селища міського типу Битків Надвірнянського району). Мабуть, після такого україномовного середовища Київ вас неприємно здивував, коли ви приїхали на навчання у театральний?

Тоді зросійщення відбувалося на рівні держави. Навіть у мене в Надвірній із трьох шкіл одна була російська. А в інших – тим педагогам, які викладали російською, хоча в побуті спілкувалися українською, платили подвійну зарплату. Давали пас і дивіденди тим, хто поширював російську мову.

Як вам тоді вдалося не піддатися русифікації у столиці?

Я вчився в україномовному університеті (Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, – «Главком»). Театральний підтримував атмосферу українства, тож у нас таких проблем, як, наприклад, тоді в Політехнічному, не було. Навіть ті, хто викладали історію КПРС, також рятували наших студентів, говорили українською і просили, щоб на вшанування Тараса Шевченка у травні не ходили до пам’ятника. Вони оберігали своїх студентів. Я був у такому виші, де почувався абсолютно комфортно.

Це чудовий приклад, який доводить, наскільки важливе середовище. Але ж, на жаль, потім усе так гладко не складалося?

У 1972 році почалося повномасштабне цькування всього українського, терор. Коли я попав у театр Юного глядача у 1978 році, там світ сходився на російській мові. Вистави ставили російською, бо ж у Києві начебто не розуміють мови. «Мова бідна така у нас, зашорена, її ніхто не знає», – так подавалася інформація.  Ніхто не хотів ставити вистави, які би акумулювали свідомість й звучали українською. Навіть театр називався імені Ленінського комсомолу. Згодом я перейшов у театр Франка, там вже панувала українська. Але були осередки, де актори між собою говорили і говорять донині російською. Але це вже справа керівників. Як і моя. Треба створити середовище.

Невже досі в театрах є російська?

Уявляєте, є! І в театрі Франка, і в Театрі на Подолі. От тільки вистава закінчується, зразу: «Вася, давай, спускай штахеты». І не тільки робочі так говорять, але й артисти між собою. Насправді вже 35 років русифікація продовжується. Вона зникла лише на три місяці у 2022 році. Держава на це не звертає уваги. А в українця не вистачає міці ставити жорстко це питання. У нас є мовний омбудсмен. Але що він сам-один зробить, якщо не має ніяких важелів. Наприклад, у Литві і прибалтійських країнах була мовна поліція. Люди скажуть: «О, думки буржуазного націоналіста Бенюка. Нам ще не вистачало зараз під час війни такого». І воно знову буде тягнутися, як і тягнеться. Це біда загальнодержавна.

І що потрібно робити, на вашу думку. Бенюк – мовний омбудсмен що зробив би?

Будь-який державний заклад має нести відповідальність за українське середовище там. І принциповість має бути. Треба люди, які спостерігатимуть за мовним питанням. Навіть під час війни. Ви подивіться, що в школах робиться. Учні, які мають батьків, що не підтримують українську, далі говорять російською, б’ються, спілкуються, кохають цією мовою. Ця мова як навала, як монголо-татарське ярмо. Не хочу ні монголів, ні татар образити, бо московське поріддя має зовсім іншу кров.

«Виходить, треба бути стукачами на роботі, зливати інформацію про російськомовних…»

Нам також треба мовна поліція?

Прихильники російської мови йдуть на конфлікти, вони дуже настирливі й принципові. Тому-то без мовної поліції не обійтися. Тільки треба, щоб були жорсткі штрафи. Особливо тим, хто на державних посадах. Починаючи з Адміністрації президента і з Театру на Подолі.

Як би мала працювати мовна поліція і система штрафів, на вашу думку?

Треба стукачами, виходить, бути на роботі, зливати інформацію про російськомовних і платити гроші тим, хто це робить. Я вважаю, що потрібні жорсткі правила, щоб створити українське середовище, і не боятися виганяти з театру. Так, це будуть судові позови, на тебе будуть лити купу лайна. Але не треба звертати на це уваги.

Ви багато років були в одній партії з Іриною Фаріон і так само жорстко, безкомпромісно захищаєте українську мову. Трагічна доля пані Ірини показала, що сьогодні така позиція в Україні може коштувати життя. Чи не боїтеся ви після цього так само відкрито й гостро висловлювати свої погляди?

Чому безкомпромісно? Це називається патріотизм. Запитайте будь-якого москаля, як він буде захищати своє, чи поляка. А ми чомусь у себе маємо таке ставлення неоднозначне до цього. Вона правильні речі озвучувала, зараз усе те саме відбувається, про що вона говорила.

Чи не з'явилося у вас відчуття небезпеки, її ж то вбили за мову й патріотичні погляди, які дехто вважав занадто категоричними?

Та в нас зараз війна. І я можу іти по Києву, бомба бахне – і все. Скажуть: Бенюк загинув за що? За Україну чи як? Ясна річ, що не боюся, ми ж у своїй країні. Ще потім напишете, що Бенюк боявся. Чого боятися? Тут навіть немає про що говорити. Краще рівнятися й бути такими патріотами, як Фаріон, якої, на жаль, немає вже.

Суд у Львові засудив В’ячеслава Зінченка, звинуваченого у вбивстві Ірини Дмитрівни, до довічного ув'язнення. Яке покарання у цій справі визначили б особисто ви, якби опинилися на місці судової колегії?

Це найвища міра покарання – довічне. Раніше був розстріл, але скасували, Слава Богу, а, може, й не Слава Богу. Але довічне – це справедливо. Він убив публічну людину та ще й таку, як Ірина Фаріон. Тільки дивно, що це два роки тягнулося. Що там робилося і чому так довго вирок виносили? У нас багато таких людей-зрадників України або тих, які на боці Росії. З ними треба швидше розправлятися, тим паче, коли війна..

Як саме розправлятися?

Хай сидять 25 років чи довічно. Та навіть, якби навідників вивели на Хрещатик, сказали прізвище на всю країну і яйцями закидали, тоді б в іншого виникло питання, чи варто таке робити. І хай би тільки спробував весь світ сказати, що це неправильно. Це треба було б зробити показово.

Перенесімося ще у минуле – з 2000 до 2014. Це період активної російської експансії в культурі. Починаючи від книговидавництва і закінчуючи кіно. Навіть у вас були російські проєкти. Чому так?

Українського кіна не було, воно перебувало на нулі. Знімався один фільм. Звичайно, що тоді приїжджали сюди москалі і робили, що хочуть: і фільми запускали, і дешеву акторську робочу силу знаходили. Я знімався, наприклад, у фільмі «Кандагар». Там була неймовірно цікава роль для мене. Зйомки відбувалися в Марокко протягом двох місяців. До речі, режисером був українець.

«Почалися Відродження і театральний бум. Але завжди, коли іде великий підйом, потім – великий спуск»

Коли з’явилися українські фільми, а наших акторів – робота тут, вдома?

У 2014 році, коли Пилип Іллєнко очолив Держкіно, почали знімати українське кіно. Але до цього тут знімалася маса російських фільмів, і актори йшли до них. Потім лікті іноді хтось кусав, тому що стрічки могли бути антиукраїнські, проте назад дороги не було. Але погляньмо на інше: тоді у суспільства була така позиція, що ми живемо в мирі з росіянами. Хтось взагалі вважав: ми – брати і сестри. Ті, хто казав, що ні, були начебто ненормальні. І звинувачувати акторів неправильно. Вони знімалися, бо мусили – інакше що їм було їсти? Але потім прийшло протверезіння.

Вийшло так, що 2014 рік став першим фільтром, а 2022-м – другим. На жаль, настільки велику ціну довелося заплатити за ренесанс української культури. Але як це відображалося на акторах у 2014-му ?

Виникла інша проблема: тому, хто не хотів зніматися у російському кіно, менше платили. Це була така біда, де акторів викристилізували, тому що вони повинні були мати певну внутрішню позицію: або ти скурвлюєшся, або ні. Слово «курва» походить із німецької й означає «поворот», «крива». І тому, куди ти повернеш, такий і буде твій шлях.

Але з 2022-го усе змінилося, почався справжній Ренесанс.

Укінці 2022 року театр ожив, справді почалися Відродження і театральний бум. Але завжди, коли іде великий підйом, потім – великий спуск. І з жахом треба чекати, що це може настати. Зарплати у людей маленькі, за що людям жити.

Яка зарплата в акторів театру?

Наприклад, у театрах Івана Франка, Лесі Українки й Оперному одна зарплата, бо вони підпорядковуються Кабінету міністрів. Театр на Подолі є муніципальним, у нас зарплата 16-20 тис. Ми стараємося робити доплати, премії, якщо театр заробляє кошти. А прибиральниця у нас в театрі знаєте скільки отримує? 5-6 тис. Оцей театральний бум зараз покриває всі видатки, які має театр.

На вашу думку, що ще потрібно зробити для українізації, коли кіно, театр, музика й книговидавництво вже перемогли, але в побуті і поза кадром часом панує російська?

Треба рішучі кроки. У першу чергу – повна заборона російської мови для вживання в Україні. А не боятися, що нам будуть казати – угорці з приводу угорської, румуни – з приводу румунської, інші – з приводу російської. Так, це буде незручне питання для нас. Уся світова преса говоритиме, що ми «ущемляємо права». Але іншого виходу немає. Ви подивіться на французів чи німців. Вони на це увагу звертають? Ні, ти мусиш знати мову й закінчити мовні курси. А в нас що? Тренер-італієць відкриває губи під час гімну «Ще не вмерла Україна». І ми вже всі тішимось: «От який, уже гімн співає». А він же ж нічого не робить насправді. Так само не робить більшість.

Анастасія Мушенок, для «Главкома»