Коли розслідування стає ризиком: чи посилює тиск самоцензуру в медіа та громадському секторі

Оригінал публікації на сайті Zmina за посиланням

Щоб змусити журналістів і журналісток чи громадських активістів та активісток мовчати, не обов’язково прямо забороняти їм висловлюватися. Погрози, судові позови, кампанії дискредитації та страх суспільного осуду можуть впливати на те, які теми вони готові порушувати публічно.

Коли через можливі наслідки люди самі вирішують не оприлюднювати інформації, йдеться про самоцензуру. Проте під час війни межа між нею та професійною обережністю буває непростою: відмова поширювати неперевірені дані або відомості, що загрожують життю та здоров’ю людей, не є самоцензурою.

ZMINA зʼясовувала, що показують дослідження та як журналісти й журналістки, правозахисники й правозахисниці реагують на тиск.

Що впливає на рішення не публікувати матеріали

У дослідженні ZMINA та Фонду “Демократичні ініціативи” 2023 року 78% зі 132 опитаних журналістів і журналісток відповіли, що після повномасштабного вторгнення випадків самоцензури побільшало. Водночас 44% вважали, що в Україні є теми, про які не можна писати чи говорити. У 2019 році так відповіли 26% опитаних.

Серед причин самообмежень називали страх помилитися, складнощі з перевіркою відомостей, ризик втратити роботу та побоювання негативної реакції суспільства. Із 58 опитаних, які назвали теми, де вважали самоцензуру доцільною, 44 вказали на питання війни та армії. Але, як пояснює аналітикиня Фонду Поліна Бондаренко, сумніви стосувались і критики влади.

“Фокус-групи показали складність висвітлення військових втрат і долі полонених або зниклих безвісти. Журналісти та журналістки побоювалися деморалізувати суспільство чи нашкодити військовим та їхнім близьким. Самообмеження поширювалися також на критику центральної й місцевої влади, зокрема можливу корупцію, коли оприлюднення інформації сприймалося як ризик підіграти ворогові”, – зазначає вона.

У грудні 2025 року “Демініціативи” спільно з Київським міжнародним інститутом соціології оприлюднили результати іншого дослідження. В онлайн-експерименті 200 представників і представниць медіа оцінювали чотири сюжети про мобілізацію: чи опублікувати їх, доопрацювати або відхилити. 73% хоча б раз обрали відмову від публікації.

Рішення залежали від теми. Матеріал про відмову мобілізованому в медичній допомозі не опублікували б 60,5% учасників експерименту, про застосування сили працівниками ТЦК – 36%. Натомість від сюжету про можливе завищення цін на військову форму відмовилися лише 13%.

Під час цього дослідження також перевірили, чи змінює рішення медійників і медійниць повідомлення про переслідування колеги. Одній групі перед оцінюванням сюжетів показали повідомлення про мобілізацію журналіста, який заявляв про переслідування через професійну діяльність. Це дозволило перевірити можливий “охолоджувальний ефект” – коли переслідування однієї людини впливає на поведінку інших.

Глибинні інтерв’ю підтвердили, що, дізнаючись про тиск на колег, журналісти та журналістки можуть побоюватися подібних наслідків для себе чи членів своєї сім’ї й обережніше обирати, яку інформацію оприлюднювати.

“Водночас експеримент не засвідчив однозначного посилення самоцензури після повідомлення про можливі особисті наслідки. Реакція учасників та учасниць залежала від конкретного сюжету. Під час ухвалення рішень журналісти й журналістки також зважали на власну оцінку суспільної значущості матеріалу”, – каже аналітикиня.

Натомість після повідомлення про високу суспільну підтримку ТЦК учасники й учасниці частіше відмовлялися від публікації всіх чотирьох сюжетів, ніж група, який не показували сюжет. Це свідчить про можливий вплив очікуваної реакції аудиторії.

Ще одна закономірність стосувалася ставлення до держави. Ті, для кого патріотизм означав безумовну лояльність, частіше схилялися до відмови від публікації. Натомість люди, які вважали критику недоліків способом допомогти країні, робили це рідше. Проте результати не означають, що кожна відмова від матеріалу є самоцензурою: журналіст чи журналістка можуть не публікувати його з міркувань точності та безпеки інших людей.

Утім, Бондаренко застерігає: порівнювати згадані вище дослідження не можна. Перше фіксувало оцінки медіаспільноти щодо змін, друге – рішення учасників і учасниць в експерименті. До того ж жодна вибірка не була репрезентативною для всієї медіаспільноти. Тому стверджувати, що самоцензура зросла або зменшилася, підстав немає.

Погрози та дискредитація: з чим стикаються активісти та активістки

Тиск впливає не лише на медіа. У звіті про становище правозахисників і правозахисниць, а також громадських активістів і активісток у 2025 році ZMINA задокументувала 178 випадків переслідувань, тиску та втрат: 112 були пов’язані з російською агресією, 66 – з тиском усередині країни.

За результатами опитування, проведеного в межах дослідження, 71% активістів і активісток хоча б раз стикався з перешкодами в роботі. Поширеними загрозами опитані називали маніпулювання громадською думкою (54%), дискредитацію (46%) та обмеження свободи слова (26%). Про онлайн-цькування повідомили 35%, про залякування або погрози – 29%.

Серед 25 опитаних представників і представниць антикорупційного сектору 40% регулярно стикалися з перешкодами, а 76% вважали, що за попередні три роки ситуація з тиском погіршилася. По 84% респондентів і респонденток назвали поширеними перешкодами використання воєнного стану як приводу не надавати інформації, маніпулювання громадською думкою та небажання правоохоронців розслідувати інциденти. Ще 48% вказали на судові позови як інструмент тиску.

Саме дискредитація та перспектива тривалого судового процесу можуть змушувати людей зважувати ціну кожного публічного висловлювання.

Один з таких інструментів – SLAPP-позови, які використовують для тиску на учасників і учасниць суспільної дискусії. Так, наприклад, після заяв екоактивіста Михайла Берчука про забруднення довкілля підприємство “Віктор і К” та пов’язана з ним особа вимагали через суд спростування цієї інформації і 5 мільйонів гривень моральної шкоди. Адвокатка активіста розцінила позов як спробу фінансового та психологічного тиску.

Такі справи також можуть мати “охолоджувальний ефект”: навіть перспективи багаторічного спору й витрат на юридичний захист буває досить, щоб людина уникала критики впливових осіб. 

Водночас результати опитування свідчать, що громадські активісти й далеко не завжди піддаються цьому охолоджувальному ефекту і замовкають: 62% зазначили, що для протидії тиску та перешкодам у роботі вони привертають увагу до проблем через медіа й соціальні мережі. Ще 72% повідомили, що в таких ситуаціях співпрацюють з іншими громадськими організаціями.

Судові заборони та інформаційні атаки проти медіа

За моніторингом Інституту масової інформації, у січні – серпні 2026 року в Україні зафіксували 136 порушень свободи слова: більше, ніж за весь 2025 рік (130). З них 69 були пов’язані з діями українських громадян та інституцій, тоді як за аналогічний період 2025 року таких випадків було 38. Серед згаданих порушень по 14 випадків перешкоджання журналістській роботі та обмеження доступу до інформації. Ще у 12 випадках ІМІ фіксував інтернет-тиск, а погрози, непрямий та юридичний тиск – по дев’ять випадків.

Так, після матеріалу про можливі псевдозбори коштів головній редакторці Oboz.ua Лесі Гасич та журналістці Ользі Ганюковій погрожували через публікацію. Поліція відкрила кримінальне провадження. А журналіст Сєргєй Карась понад три місяці не міг отримати від Чернігівської міськради повні відомості про фінансування ремонту скверу. Подібні перешкоди забирають у редакцій ресурси на захист і пошук інформації.

Показовим прикладом стала спроба заборонити розслідування “Слідства.Інфо” та Центру протидії корупції про 143 об’єкти нерухомості, які журналістська команда пов’язувала з братом директора ДБР. 6 липня 2026 року Печерський райсуд Києва за заявою компанії “Парковий-2” заборонив поширювати зібрану інформацію ще до публікації матеріалу й подання самого позову.

Компанія, яка звернулася до суду, посилалася на можливе розголошення комерційної таємниці. У ЦПК наголошували, що частину відомостей журналісти й журналістки отримали з відкритих реєстрів, і назвали заборону небезпечним прецедентом.

17 липня вісім редакцій одночасно оприлюднили розслідування в межах “Ініціативи 143”, а згодом до неї долучилися десятки медіа та організацій. За даними “Слідства.Інфо”, матеріали за три дні набрали майже 4 мільйони переглядів. 24 вересня Київський апеляційний суд скасував заборону, визнавши, що суд першої інстанції фактично застосував попередню цензуру та не врахував суспільного інтересу. Це приклад прямого судового обмеження, а не самоцензури, проте такі рішення можуть впливати на готовність інших редакцій братися за чутливі теми.

Інший вид тиску – дискредитаційні інформаційні кампанії. У жовтні ZMINA проаналізувала публікації великих телеграм-каналів про ЦПК та його представників і представниць і виявила хвилі негативних повідомлень з повторюваними звинуваченнями. Звинувачення стосувалися, зокрема, фінансування організації, військової служби її голови правління Віталія Шабуніна та його майна. Повторювані негативні повідомлення можуть зміщувати увагу аудиторії з діяльності організації на людей, які її представляють. Навіть якщо такі атаки не зупиняють роботу, захист репутації забирає час і ресурси.

Як на тиск реагують регіональні медіа

Журналістка та представниця Інституту масової інформації на Волині Мая Голуб звертає увагу, що судові позови не обов’язково змушують редакції відмовлятися від матеріалів. Часто публічний розголос, навпаки, допомагає захиститися.

“Звісно, судові справи дещо заважають роботі медіа, бо на це треба витрачати свій час та ресурси. Однак це не зупиняє, а надає суспільного резонансу. Розголос, своєю чергою, робить судовий процес прозорішим, і це теж захищає журналістів та журналісток.

За моїми спостереженнями, якщо на журналіста, журналістку чи редакцію подали до суду, щоб вони видалили публікації чи спростували перевірену інформацію, то медійники та медійниці захищаються й до судових засідань не видаляють публікацій із сайтів”, – ділиться Мая Голуб.

Як приклад вона наводить судову справу проти волинського Центру журналістських розслідувань “Сила правди”.

У вересні 2025 року Луцький міськрайонний суд відмовив у задоволенні позову колишнього прокурора Вадима Веніславського та його доньки Анастасії до редакції. Позивачі вимагали видалити та спростувати два розслідування, опубліковані 2023 року. На їхню думку, матеріали принижували їхні честь, гідність та ділову репутацію. Крім того, вони звинувачували журналістів у незаконному поширенні особистих фотографій.

Однак суд дійшов висновку, що публікації не порушували законодавства, і відмовив у задоволенні вимог.

Проте бувають і протилежні рішення. Зокрема, про це свідчить справа редакторки видання “Волинь Online” Марʼяни Метельської, проти якої 2023 року подала позов група компаній “Техноторг”.

Позов стосувався журналістського розслідування про компанію, власники якої, за даними авторки матеріалу, мали зв’язки з Росією. Позивачі вимагали від журналістки 750 тисяч гривень компенсації моральної шкоди.

У липні 2025 року Горохівський районний суд частково задовольнив позов, а 30 вересня Волинський апеляційний суд залишив рішення чинним. У результаті Метельська сплатила 50 тисяч гривень компенсації та понад 6 тисяч гривень судових витрат. Крім того, суд зобов’язав її спростувати сім пунктів опублікованого розслідування.

Журналістка оскаржувала рішення в суді та наполягала, що під час підготовки матеріалу використовувала інформацію з відкритих джерел, зокрема судових реєстрів.

Цей випадок демонструє, що судові процеси можуть мати цілком відчутні фінансові наслідки для журналістів та журналісток. Водночас сама наявність таких витрат ще не означає, що медійник чи медійниця надалі відмовиться від розслідувань або почне вдаватися до самоцензури.

На думку Голуб, багато залежить від підтримки редакції. Якщо керівництво готове захищати своїх журналістів і журналісток, їм простіше продовжувати роботу. Натомість редакції, залежні від місцевої влади чи бізнесу, можуть уникати незручних тем. Якщо ж власники й власниці медіа або їхні фінансові партнери впливають на вибір тем, може йтися не про самоцензуру окремих працівників чи працівниць, а про редакційне втручання чи конфлікт інтересів.

Експертка згадує і про негативну реакцію аудиторії: бували випадки, коли після обстрілів деякі журналісти й журналістки видаляли фото наслідків атак через звинувачення в нібито допомозі ворогу, навіть якщо не порушили правил безпеки.

Страх суспільного осуду та відповідальність під час війни

Шеф-редакторка “Детектора медіа” Наталія Лигачова каже, що питання самоцензури загострилося ще після початку російської агресії у 2014 році. Відтоді журналісти й журналістки дискутують, як висвітлювати порушення з боку українських правоохоронних структур або корупцію, щоб не підживлювати російську пропаганду, але й не замовчувати суспільно важливі факти. Як приклад гострої теми вона наводить розслідування Анастасії Станко 2018 року про таємні в’язниці СБУ, де, за свідченнями постраждалих, незаконно утримували людей. Матеріал викликав суперечки й усередині медіаспільноти.

Такі суперечки тривали й у 2026 році: під час дискусії “Детектора медіа” учасники й учасниці говорили про висвітлення загибелі цивільних на окупованих територіях, ризики для рухів спротиву та антикорупційні розслідування. Серед питань було й те, чи можуть викриття корупції послабити міжнародну підтримку України та чи не становить саме замовчування проблем загрози для держави. Лигачова розрізняє відповідальність за наслідки публікацій і страх суперечити панівній думці.

“Тобто це нормальне явище для країни в умовах війни. Ненормальним є те, що теж існує: страх перед суспільним осудом, страх піти проти мейнстриму. А він є, і його, власне, плекають і суспільство, і держава – намагаючись втримати національну стійкість в умовах когнітивної війни.

І це дуже складне явище насправді. Бо, з одного боку, так, важливо не підживлювати російську пропаганду, російські наративи. З іншого – втрачається плюралізм думок, тобто суспільна дискусія. Втрачається азарт медійників до пошуку незручних тем, розкриття фактів, які не вкладаються в певну усталену рамку, прийняту суспільством та владою на цей момент. А це може коштувати нам занадто рожевих окулярів, крізь які ми дивимося на дійсність, неготовності до важких рішень тощо”, – підкреслює шеф-редакторка.

За її оцінкою, незалежні редакції загалом продовжують працювати попри хейт та інформаційні атаки. Водночас експертка згадує й про напружені відносини окремих медіа з представниками й представницями влади, які можуть позначатися на доступі медіа до неформального спілкування чи закритих зустрічей з посадовцями. Прикладом цього експертка називає прецедент з “Українською правдою” та Офісом президента. Зокрема, редакція повідомляла про блокування спілкування представників і представниць влади з її журналістами та журналістками, а також про спроби вплинути на рекламодавців видання.

Проте Наталія Лигачова не вважає страх державного переслідування головною причиною самоцензури незалежних українських медіа. На її думку, складніша дилема для журналістської спільноти – вибір між професійним обов’язком повідомляти суспільно важливу інформацію та побоюванням нашкодити країні чи зіткнутися з осудом.

Чому тиск одних зупиняє, а інших – ні

Однакові форми тиску можуть спричиняти різні реакції – від відмови працювати над певною темою до ще більшої рішучості продовжувати розслідування.

На переконання керівниці напряму захисту громадянського суспільства Центру прав людини ZMINA Ани Море, журналістика й без додаткових загроз залишається сферою з нестабільною зайнятістю та невисокими доходами. Багатьом журналістам і журналісткам доводиться одночасно працювати в кількох редакціях або брати додаткові проєкти, щоб забезпечувати себе та свої родини.

За таких обставин судові переслідування, погрози та інші форми тиску можуть ставати не лише професійною, а й фінансовою проблемою.

Як пояснює Ана Море, журналістка невеликого міста, яка розслідує зловживання місцевої влади, може регулярно стикатися з пошкодженням майна, залякуванням або позовами про відшкодування значних сум моральної шкоди. У певний момент перед нею може постати вибір: продовжувати працювати над небезпечною темою, ризикуючи фінансовою стабільністю родини, чи залишитися в професії, але змінити напрям роботи.

Цей приклад ілюструє, як зовнішній тиск може поступово звужувати можливості журналістів і журналісток. Йдеться не обов’язково про пряму заборону публікувати матеріали, а про обставини, за яких продовження роботи стає надто витратним або небезпечним.

Водночас правозахисниця наголошує, що на реакцію медійників і медійниць впливає не лише їхнє матеріальне становище, а й особисте ставлення до теми.

Часто люди обирають журналістику чи громадську діяльність не лише як професію, а через прагнення розв’язати проблему, яка їх особисто турбує. У таких випадках спроби залякати людину або змусити її припинити роботу можуть мати протилежний результат – посилювати бажання продовжувати розслідування та привертати увагу до порушень.

Одним із прикладів того, що тиск може позначатися не лише на конкретних людях, а й на роботі цілих інституцій, стали події навколо Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури у 2025 році.

У липні 2026 року Центр прав людини ZMINA оприлюднив дослідження “Системний тиск на антикорупційних діячів: практики 2025–2026 років”. Правозахисники й правозахисниці проаналізували 29 задокументованих випадків можливого тиску, які сталися з 11 липня 2025 до 31 травня 2026 року.

Серед них 21 випадок стосувався чинних працівників і працівниць НАБУ, чотири – колишніх детективів, два – громадського активіста й активістки, а ще два – близької особи антикорупційного діяча та свідка.

Дослідницька команда виявила повторювані практики, зокрема обшуки без попередніх судових ухвал, вилучення техніки, застосування сили та інформаційні кампанії. На думку авторського колективу звіту, сукупність цих випадків свідчила про ознаки системного та політично вмотивованого тиску на антикорупційний сектор.

Море звертає увагу, що наслідки таких дій можуть виходити за межі конкретних кримінальних проваджень.

Зокрема, після масових обшуків працівників і працівниць НАБУ в липні 2025 року керівник САП Олександр Клименко повідомив, що один з детективів відмовився продовжувати розслідування чутливої справи через побоювання самому стати наступною мішенню. Водночас частина викривачів і викривачок призупинила співпрацю з антикорупційними органами через страх розкриття особистих даних.

Директор НАБУ Семен Кривонос також визнавав, що після обшуків бюро довелося докладати зусиль, щоб переконати викривачів і викривачок відновити співпрацю.

На думку Ани Море, такі випадки показують, як переслідування або загроза переслідування одних людей можуть впливати на рішення інших, навіть якщо безпосередньо проти них не вчиняли жодних дій.

У цьому разі йдеться вже не лише про можливу самоцензуру в публічних висловлюваннях, а й про ширший стримувальний вплив на антикорупційну діяльність – готовність розслідувати чутливі справи та повідомляти правоохоронцям про можливі зловживання. Це особливо небезпечно для боротьби з корупцією, адже ефективність розслідувань залежить не лише від роботи детективів і детективок, а й від довіри людей, які готові надавати їм інформацію.

Водночас Ана Море підкреслює, що навіть люди, які продовжують працювати попри переслідування, не завжди можуть обʼєктивно оцінити всі ризики для власної безпеки.

“Я не можу знати, як би я реагувала, якби зіткнулася вперше з кримінальним переслідуванням, яке було б тиском і спробою “закрити рота” стосовно роботи з якоюсь темою. Але я точно знаю, що ані погрози вбивством, ані погрози зґвалтуванням, ані спроби зламати мої сторінки чи атакувати мої соцмережі ультраправими не зупинили мене від роботи з темою прав ЛГБТІК+ і протидії сексизму”, – ділиться правозахисниця.

Водночас вона визнає, що така стійкість частково може бути повʼязана з недооцінюванням небезпеки, адже онлайн-переслідування не завжди обмежуються цифровим простором. Про такі ризики свідчить і міжнародне дослідження ООН-Жінки, присвячене насильству щодо журналісток, правозахисниць та активісток.

Як зазначає громадська організація “Жінки в медіа”, дослідження охопило журналісток, правозахисниць та активісток зі 119 країн. Серед опитаних жінок, які зазнали нападів, цькування або домагань у реальному житті, 40,9% пов’язували ці випадки з попереднім онлайн-насильством. Тобто погрози й цькування в інтернеті можуть супроводжуватися переслідуванням, словесними образами, домаганнями або фізичними нападами поза мережею.

Для журналісток і громадських активісток це означає, що рішення продовжувати публічно висловлюватися попри погрози може супроводжуватися цілком реальними ризиками. Водночас, як наголошує Ана, відмова від публічності за таких обставин не завжди є проявом самоцензури – іноді вона може бути необхідним заходом для захисту життя та здоров’я.

Отже, тиск не завжди змушує медіа, громадські організації, активістів та активісток мовчати. Для одних переслідування стають причиною відмовитися від небезпечної теми, інших, навпаки, спонукають продовжувати роботу. Однак навіть коли погрози, судові позови чи інформаційні атаки не досягають своєї мети, вони забирають час, кошти та сили. І наслідки цього відчувають не лише ті, хто зазнає тиску, а й суспільство, яке ризикує не дізнатися про важливі порушення.