Росія хоче виправити фатальний прорахунок: Гончар - про удари по заходу України

Вже другий тиждень поспіль Росія активно атакує західні області України, завдаючи масованих ударів по енергетичній, транспортній та промисловій інфраструктурі. Під прицілом ворога дедалі частіше опиняються Волинська, Рівненська, Хмельницька та Львівська області. Наслідками обстрілів стають масштабні знеструмлення, перебої в роботі залізниці та пошкодження підприємств. І така концентрація російських ударів саме на заході країни може свідчити про значно масштабніший задум Кремля, ніж просто залишити українців без світла напередодні зими.

В інтерв’ю Главреду президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ", експерт з енергетичної безпеки Михайло Гончар розповів, яку стратегічну помилку 2022 року Кремль намагається виправити ударами по заходу України, чому головними цілями стали залізниця та електропідстанції, чи загрожує країні дефіцит бензину й дизеля, наскільки захищена українська енергосистема та як Білорусь допомагає Росії атакувати західні регіони.

Останнім часом Росія посилила атаки на західні області України. Зокрема, Міненерго повідомляло про удари по енергетичних об’єктах у шести областях, унаслідок яких понад пів мільйона українців залишилися без світла. Про що свідчить така географія російських ударів і якої мети намагається досягти Кремль?

Йдеться не лише про намагання уразити енергетичні об’єкти, передусім підстанції, а й про удари по транспортній системі, зокрема залізниці. Зрозуміло, що залізнична мережа України значною мірою електрифікована, особливо на заході країни. Тому росіяни намагаються досягти одразу трьох цілей.

Перша – деелектрифікація західної частини України.

Друга – створити серйозні перешкоди для роботи транспорту, передусім залізничного, і особливо – вантажних перевезень. Адже значна частина нашого експорту до Європи йде залізницею. Так само залізничним транспортом із Європи надходить те, що необхідно Україні. Це стосується і пасажирського сполучення. Ми вже бачимо, що затримки потягів можуть становити не лише кілька годин, а іноді сягати доби.

Третя мета – посіяти додаткову паніку, яка в перспективі може призвести до хаосу. Адже західна частина країни, яка вважалася відносно безпечною, тепер, мовляв, перестає бути такою.

Але тут є ще один важливий момент, пов’язаний із головним стратегічним задумом Росії. Ще у 2024 році в російських колах висловлювалися думки, що на початку повномасштабного вторгнення Москва припустилася серйозного стратегічного прорахунку. Коли починався наступ із білоруського напрямку, росіяни обмежилися наступом на Київ, замість того щоб спробувати провести операцію на заході України вздовж українсько-польського кордону й відрізати нашу країну від комунікацій із Європою.

Тоді вони розраховували захопити Київ за три дні, тому про це особливо не думали. Але згодом, переосмисливши ситуацію, зрозуміли, що припустилися стратегічного прорахунку. І тепер, на п’ятому році повномасштабної війни, вони намагаються його виправити.

Особливо з огляду на те, що Європа, всупереч очікуванням Кремля, не припиняє допомагати Україні. Навпаки, ця допомога триває і навіть нарощується. Росіяни бачать, що Європа стала для України потужним тилом. Тому тепер вони намагаються завдавати ударів по цій дальній тиловій зоні.

Якщо подивитися на географію останніх атак, то, за даними моніторингових каналів, найбільше під ударами опиняються Волинська, Хмельницька, Рівненська та Львівська області. Чому росіяни концентрують атаки саме на цих регіонах?

Якщо подивитися на карту залізничних та автомобільних шляхів України, то стане зрозуміло, що саме через ці регіони проходять основні транспортні магістралі, які забезпечують сполучення з Європою.

Наприклад, коли ми виїжджаємо з Києва в напрямку Житомира, далі транспортні маршрути прямують на Рівне, Ковель, Сарни й до польського кордону. Тобто саме північно-західна частина України – Рівненщина, Волинь, а далі Львівщина – є надзвичайно важливою з погляду транспортного сполучення.

Звісно, існують маршрути через Закарпаття в напрямку Словаччини та Угорщини. Але основна пропускна здатність наших транспортних шляхів зосереджена саме на Волині та Львівщині, якщо говорити про прикордонні області.

Щоб потрапити на Закарпаття, потрібно спочатку подолати Карпати, а там пропускна здатність транспортної інфраструктури вже менша. Ці маршрути також використовуються, але їхні можливості обмеженіші. Тому росіяни зараз намагаються максимально інтенсивно атакувати саме Волинь і Львівщину, адже через ці області проходить основний потік експортно-імпортних операцій. Те саме стосується і пасажирських перевезень. Більшість українців потрапляють до Європи через Польщу. І навпаки, коли люди повертаються в Україну, вони переважно їдуть через Польщу, а далі – через Львівську або Волинську області.

Якими можуть бути наслідки таких ударів, якщо Росія продовжуватиме їх систематично? Який сценарій ви вважаєте найбільш імовірним?

Наслідки, звичайно, можуть бути руйнівними. Але тут не потрібно впадати у відчай. Подивімося на міста, розташовані поблизу лінії фронту, – Запоріжжя, Харків, Суми. Фактично задум росіян полягає в тому, щоб створити для Рівного, Ковеля, Сарн та інших важливих залізничних вузлів ситуацію, подібну до тієї, яку сьогодні переживають Суми.

Але так не вийде. Адже арсенал засобів, які Росія може застосовувати проти західних областей, – це насамперед масовані дронові атаки, які здійснюються практично безперервно. Звісно, ми бачимо, що ураження мають місце. Це стосується і Києва, й інших міст. Але що ми повинні робити? Захищатися. Зрозуміло, що забезпечити стовідсотковий захист неможливо – ані засобами протиповітряної оборони, ані інженерними спорудами.

Тому потрібно максимально ефективно відбивати атаки й оперативно відновлювати все, що було пошкоджено або зруйновано.

У принципі, нічого принципово нового в цьому немає. Згадаймо осінь 2022 року, коли Росія здійснювала подібні атаки. Тоді основні удари були спрямовані по підстанціях об’єднаної енергосистеми України. І відтоді такі атаки з певною регулярністю повторюються.

Але зараз потрібно враховувати ще й потреби "Укрзалізниці". Очевидно, що вона зазнає чи не найважчих ударів, тому необхідно забезпечити додатковий парк тягових локомотивів. Зокрема, мають бути резервні тепловози, які можна оперативно використовувати замість електровозів. Якщо через відсутність електроенергії електровоз не може тягнути вантажний ешелон, його повинен замінити тепловоз.

Думаю, що "Укрзалізниця" вже має відповідний досвід і розуміє, що потрібно робити. Тут можна провести аналогію з паливною кризою 2022 року.

Тоді, після початку повномасштабного вторгнення, Україна фактично втратила традиційні канали постачання нафтопродуктів. Чорне море було заблоковане, а Росія та Білорусь блокували постачання пального, яке до війни становило значну частину нашого імпорту.

Виникла серйозна паливна криза.

Але протягом кількох місяців Україна скупила по Європі тисячі доступних автозаправників. Завдяки цьому вдалося організувати постачання пального автомобільним транспортом. І приблизно за чотири місяці ситуація нормалізувалася.

Тепер, очевидно, залізниці доведеться діяти за схожим принципом. Можливо, вже зараз потрібно скуповувати доступні в Європі тепловози й електровози, щоб поповнити локомотивний парк. Звичайно, це значно складніше завдання, ніж придбати автоцистерну. Але це той випадок, коли необхідно залучати європейських партнерів, щоб вони надали сприяння. Зрозуміло, що на це потрібен час. Однак головне завдання зараз – максимально посилити протиповітряний захист північно-західного сектору України.

Ми неодноразово зверталися до НАТО із закликами закрити небо над західною частиною України. Але, на жаль, цей "альянс переляканих" досі не здатний вирішити навіть таке досить просте завдання.

Вони з труднощами збивають поодинокі "Шахеди", які залітають на їхню територію. А захист західної частини України для них, очевидно, виглядає завданням на порядок складнішим. Хоча, на мою думку, головна проблема – це брак політичної волі та великий страх. Причому тепер не лише перед Путіним, а й плазування перед Трампом, якого європейські лідери бояться образити.

Насправді це абсолютно реальне завдання. Більше того, його можна було б розглядати як гуманітарну місію із захисту цивільного населення від російського повітряного терору. Для НАТО це також було б хорошим практичним тренуванням. Не знаю, наскільки активно наше представництво в НАТО та українська дипломатія просувають саме такий підхід. Сподіваюся, що вони це роблять.

Росія атакує не лише енергетику й залізницю, а й промислові підприємства на заході України, зокрема ті, які були релоковані зі східних регіонів. Чи можна говорити, що Кремль зараз намагається максимально підірвати українську економіку напередодні зими?

Ця мета з’явилася не зараз. Якщо подивитися на системні дії Росії протягом минулого й позаминулого років, то побачимо, що вона послідовно намагається руйнувати українську економіку.

Власне, ми також намагаємося завдавати ударів по російській економіці. Це один із принципів ведення війни. Якщо не можеш подолати противника на фронті, намагаєшся завдати йому критичних уражень у тилу – по підприємствах, транспортних комунікаціях, центрах зв’язку та інших об’єктах, які забезпечують функціонування держави й управління збройними силами.

Але досягти такого результату за тиждень, місяць чи навіть два неможливо, тому це розтягується в часі. Наприклад, удари України по російській нафтовій і нафтопереробній галузях, орієнтованих на експорт, – це результат не лише останніх місяців. Фактично йдеться про системну роботу Сил оборони України протягом приблизно 15 місяців, тобто понад рік. Це накопичений ефект.

Росіяни діють за схожою логікою. Вони активізували такі атаки ще минулого року, зокрема завдяки тому, що змогли масштабувати виробництво засобів ураження. З’явилися нові можливості, зокрема реактивні ударні дрони.

Тому тепер вони атакують не лише підприємства військово-промислового комплексу, які забезпечують українську армію зброєю та боєприпасами. Фактично Росія остаточно трансформувала свої дії у війну геноцидного типу.

Подивімося на удари по портовій інфраструктурі. Вони створюють проблеми для українського аграрного експорту, і ми вже відчуваємо ці наслідки. Удари по металургійних підприємствах призвели до того, що металургійна галузь практично зупинилася.

А металургія та зерно – це два основні канали надходження експортних доходів, які забезпечують наповнення державного бюджету через відповідні відрахування. Обмеження судноплавства з портів Великої Одеси – теж з цієї категорії. А тепер це доповнюється ще й тим, що Україну відрізали від моря, як це вже було у 2022 році, залишився європейський тил.

І тепер вони взялися за нього. Звичайно, Росія могла атакувати ці об’єкти й раніше. Але її запаси ракет і дронів не безмежні. Так, виробництво збільшилося, але можливості все одно обмежені.

Згадайте удари по підприємствах на Закарпатті. Росіяни атакували навіть підприємство з американськими інвестиціями. Причому це не поодинокий випадок. Під удари потрапляють підприємства як з американським, так і з китайським капіталом. І чи чули ви якісь серйозні протести від Трампа? Або від китайської сторони?

Це вже окрема тема, але вона показує, що росіяни діють нерозбірливо, за принципом тотальної зачистки.

Водночас потрібно розуміти, що їхні ресурси не безмежні. Значна частина ракет і дронів, які вони виробляють, фактично "з коліс" йде на застосування.

Очевидно, у Кремлі розраховують, що їм допоможе Трамп. Ми бачимо, що він фактично не стримує Росію. А Європа, як завжди перелякана і в шмарклях, хоча й продовжує допомагати Україні, залишається надто нерішучою.

Гроші – це добре, але асигнаціями ракети та дрони не зіб’єш. Нам потрібна значно серйозніша допомога, до якої Європа поки що не готова. Показовою є й ситуація зі Starlink. Виявилося, що швидко замінити цю систему без американців європейці поки не можуть.

Останнім часом також з’являється інформація про великі черги на кордонах і затримки потягів. Чи можуть російські удари по транспортній інфраструктурі вплинути на постачання товарів із Європи, зокрема пального? Чи існує ризик, що найближчим часом Україна зіткнеться з дефіцитом бензину та дизеля?

Ні, я не бачу такого ризику в масштабах, які могли б призвести до серйозного дефіциту пального. Так, росіяни хочуть створити нам такі проблеми. Але хотіти й зробити – це різні речі.

Вони справді ускладнюють логістику. Проте якщо виникатимуть обмеження на залізниці, більшу частину постачань можна буде знову переорієнтувати на автомобільний транспорт.

Тобто активніше використовувати великі автоцистерни. Ми вже й маємо відповідний досвід. Тому не потрібно шукати сенсацій і писати заголовки про те, що через місяць в Україні закінчиться бензин або дизельне пальне й усе зупиниться. Звичайно, певні ризики виникають. Наприклад, наприкінці літа та на початку вересня, коли я брав участь у міжнародному форумі в польському Карпачі, також багато говорили про проблеми на паливному ринку.

Обговорювали ситуацію в Ормузькій протоці, можливий дефіцит пального, зростання цін. Але потрібно розрізняти фізичний дефіцит і високі ціни. Зараз ми маємо саме високі ціни, причини яких цілком зрозумілі. А фізичного дефіциту пального немає.

Наприклад, у Чехії пальне коштує трохи дорожче, ніж в Україні, але жодного дефіциту немає. У Польщі – ситуація аналогічна.

Український паливний ринок тісно інтегрований із європейським. З огляду на те, що наша нафтопереробка практично знищена, основні обсяги нафтопродуктів ми отримуємо з Європи.

До речі, раніше через Польщу до України надходило навіть американське дизельне пальне (те саме, якого нібито не вистачає Трампу). Не знаю, чи зберігаються такі постачання зараз, але в недалекому минулому це було саме так.

Тому не думаю, що росіян тут очікує успіх. Інша справа, якби вони отримали можливість використовувати білоруські аеродроми для базування ударної авіації та завдавати звідти ударів керованими авіабомбами по Рівному, Ковелю, Сарнах чи Луцьку. Тоді ситуація не відрізнялася б від тієї, яку сьогодні переживають Запоріжжя або Харків. Це була б зовсім інша історія.

Але зараз Лукашенко допомагає Росії в інший спосіб. Зокрема, білоруська сторона надає можливості для руху російських дронів уздовж українсько-білоруського кордону через допомогу з ретрансляцією сигналів, що дає змогу керувати безпілотниками, які прямують у західні області України.

Такі засоби, на мою думку, мають бути об’єктами для знищення з українського боку. Свого часу Лукашенка вже попереджали про необхідність утриматися від такої практики. Але, очевидно, він продовжує робити свою справу, бо не може відмовити Путіну. Водночас Лукашенко поки що не дозволяє розмістити на білоруських аеродромах російську ударну авіацію для бомбардування північних і західних областей України.

Росія систематично атакує українські електропідстанції, а енергетики постійно їх відновлюють. Водночас виникають питання щодо ефективності інженерного захисту: частина об’єктів укріплена, більшість – ні. Чого очікувати, якщо росіяни продовжать масовані удари по підстанціях, зокрема тих, які забезпечують електропостачання Києва?

Росіяни роблять це вже чотири роки. Системно вони почали атакувати нашу енергетичну інфраструктуру ще восени 2022 року. І надалі продовжуватимуть.

Вони завдаватимуть ударів, а ми ремонтуватимемо й відновлюватимемо пошкоджене обладнання. Звичайно, зараз ситуація значно складніша, ніж раніше. Передусім через появу нового покоління ударних засобів – дронів із реактивними двигунами.

Це дещо обмежило можливості нашої протиповітряної оборони. Але я думаю, що це тимчасове явище, оскільки вже напрацьовуються додаткові заходи протидії. Ключові електропідстанції України захищені. На них створено інженерний захист другого рівня, який здатний витримувати удари дронів і навіть крилатих ракет.

Тобто безпосередньо пробити такий захист і знищити розташовані за ним автотрансформатори противнику надзвичайно складно.

Тому росіяни почали застосовувати іншу тактику. Зокрема, вони використовують ракети з касетними бойовими частинами, щоб атакувати не захищені споруди з автотрансформаторами, а відкриті розподільчі пристрої. Такі удари можуть виводити обладнання з ладу, але його можна відремонтувати. Тут головне питання – швидкість проведення відновлювальних робіт. А вона, своєю чергою, залежить від того, наскільки оперативно фахівці зможуть виявити та знешкодити залишки суббоєприпасів.

Тому відновлення може займати більше часу, ніж раніше. З іншого боку, є й позитивні тенденції. Ми бачимо, що поступово збільшується кількість знищених російських дронів із реактивними двигунами. Спочатку це була серйозна проблема для нашої протиповітряної оборони.

Звісно, якщо говорити про звичайні "Шахеди" з поршневими двигунами, ті самі "мопеди", то показник їх знищення становить приблизно 90% і навіть більше.

А щодо реактивних "Шахедів", то зараз ефективність їх перехоплення, за моїми оцінками, вийшов на рівень упонад 70%. Звичайно, між 70% і 90% є суттєва різниця. Тому мірою нарощування можливостей протидронового захисту – як повітряної компоненти, тобто авіації, так і наземних засобів ППО – можливості ударів у ворогаскорочуватимуться.

Поки що ми проходимо складний період, коли противник завдає серйозної шкоди енергетичній і транспортній інфраструктурі.

Такі реалії, але я б не став малювати картину тотального колапсу. Саме цього й хоче ворог – щоб ми самі переконали себе, що все зупинилося, нічого не працює, транспорт не ходить, люди не можуть нікуди дістатися.Хоча насправді ситуація не має таких масштабів.

Ситуації бувають різними.

Але це не означає, що вся транспортна система паралізована. Тут потрібно розуміти ще одну важливу річ.

Росія веде проти України мультидоменну війну, зокрема в так званому шостому, когнітивному домені. І головна мета ударів по Києву чи заходу України – викликати панічні настрої про те, що небезпека скрізь, де б не була людина. У метро, на мосту, в кафе, на автозаправній станції, у поліклініці чи вдома – скрізь небезпечно, скрізь її можуть дістати.

До цього додається відчуття, що метро не працює, транспорт не ходить, таксисти підвищують ціни, на роботу неможливо дістатися, зарплати скорочуються, підприємства зачиняються. Тобто створюється загальна картина хаосу й катастрофи.

Саме цього росіяни й намагаються досягти. Адже так, вони завдають певних пошкоджень, але, наприклад, зруйнувати міст дроном не розвалиш. І навіть ракетою це зробити не так просто.

Але інформаційно створюється враження, що все знищено й нічого не працює. На це активно працює російська пропаганда. До того ж наші західні партнери іноді спостерігають за війною так, ніби дивляться футбольний матч двох чужих команд.

Спочатку захоплюються тим, як українці завдають ударів по російських нафтопереробних заводах і виводять із ладу значну частину потужностей. А потім, коли Росія посилює атаки, починають говорити, що вона потужніша й нібито перемагає. Усе це потрапляє в наш інформаційний простір.

І головна мета такого впливу – деморалізувати українське суспільство, змусити людей припинити спротив, махнути рукою й сказати: "Та нехай уже буде як буде, головне, щоб не стріляли". А ось це вже справді шлях до національної катастрофи.