Ще одна безжальна сатира? Рецензія на фільм “Надія”

22 жовтня в кінотеатрах стартували покази науково-фантастичного екшену “Надія” — найдорожчого фільму в історії корейського кінематографа, бюджет якого склав $46 млн. Якщо ви раптом покладали певні надії на цей фільм як на потенційно серйозного представника жанру, гарантуємо, що вони точно розіб’ються об абсолютне екранне божевілля, яке пропонує режисер та сценарист На Хон Джін. Усі деталі, як завжди, в огляді нижче.

“Надія” / Hope

Жанр науково-фантастичний екшн
Режисер На Хон Джін
У ролях Хван Чон Мін, Чо Ін Сон, Чон Хо Йон, Майкл Фассбендер, Алісія Вікандер, Тейлор Расселл, Кемерон Бріттон
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2026
Сайти IMDb

Тихе і спокійне життя південнокорейського прибережного містечка, розташованого неподалік демілітаризованої зони, перевертається догори дриґом, коли місцеві прямо посеред дороги виявляють нещадно пошматовану худобу. Збентежені мешканці попервах припускають, що сюди пробрався тигр, який, попри мінні поля, час від часу навідується з КНДР. Втім, дуже скоро жертвами невідомої ворожої істоти стають і люди, а згодом стає очевидно, що винуватцем кривавих розправ точно є не смугастий представник роду пантер.

З’ясувати, що чи хто насправді тероризує містечко, взявся місцевий начальник поліції Ко Бом Сок (Хван Чон Мін). Разом із групою мисливців, які вирушили прочісувати ліс, та крутою поліціянткою Ім Соне (Чон Хо Йон з “Гри в кальмара”), він намагається дати відсіч таємничій почварі, але навіть не підозрює, що небезпека значно масштабніша за його найсміливіші припущення.

Особливо прикрим стає результат на тлі багатообіцяльного першого акту, здатного не тільки захопити, але й добряче заінтригувати. Тут На Хон Джін використовує золоте правило жанрового кіно: хочеш, щоб глядач жадібно ковтав усе, що відбувається на екрані, заховай головну небезпеку поза кадром та щосили нагнітай саспенс. По суті, ми дивимося на ситуацію очима головного героя, який буквально наступає на п’яти страховидлу. Цей грамотний хід навіть дещо нагадує відеогру, коли ми, максимально занурені в процес, рухаємося до мети через локальні квести поряд з NPC.

Витримай автор увесь фільм у такому ключі, та ще й у форматі стандартного півторагодинного хронометражу, і хтозна, можливо, ми мали б один з найвидатніших екшн-трилерів про вторгнення прибульців останніх років. Натомість корейський кінороб воліє йти зовсім, кардинально іншим шляхом та безжально знищує усю ту атмосферу загадковості й невизначеності, яку він так трепетно вибудовував протягом перших 45-50 хвилин.

Якщо не брати до уваги, можливо, найкращий монолог в історії кіно, присвячений діареї, багатьом буде важко визначитися, чи то сміятися від побаченого, чи плакати. Так, хвилин на 40 нам дають перевести подих. Зокрема, матимемо нагоду поспостерігати за корейською різаниною бензопилою, або чимось явно ґіґерівським в контексті, обійдемося без спойлерів, знахідки у лісі. Але всі ці необов’язкові паузи існують виключно заради того, щоб підготувати нас до фінального акту — години безперебійного та напрочуд безглуздого екшену, розбавленого сумнівною порцією чорного гумору.

Схоже, На Хон Джін заклав сюди сатиру чи то на голлівудські штампи, чи дурну людську природу, чи то наші глядацькі очікування, і це відверто стає ударом кувалдою по голові. Принаймні промоматеріали аж ніяк не обіцяли подібного хаотичного цирку. Власне, четверта “Матриця” вже добряче обпіклася на подібному підході.

Це глузування стосується і надлишкового хронометражу, яким грішать голлівудські блокбастери; і кепського СGI рівня Лизуна з першої “Оселі зла”, або навіть гіршого; і невразливості важливих персонажів; і всебічної жаги до динамічних бездумних розваг на екрані; і відкритого фіналу з прицілом на сиквел — куди ж у наші дні нескінченних франшиз без цього.

Вишенькою на торті стає участь у фільмі Майкла Фассбендера та Алісії Вікандер, ролі яких запросто могли виконати які-небудь статисти за тарілку супу. Про різнорідність непроханих гостей, коли один з них нагадує на’ві з “Аватара”, а інший — мутованого Джиперса Кріперса-переростка з грацією Халка, годі й згадувати. Як і про натяки (не при Фассбендері будь сказано) на фантастику про “панівну расу” у дусі “Прометея”.

Зафільмуй режисер своє творіння у викривальному, напівлегковажному стилі без початкових зазіхань на серйозне жанрове кіно, на виході ми могли б отримати сатиру ще гострішу за недавнього “Діґґера”. А так, під час перегляду “Надії” почуватися обдуреним глядачем — не такий вже й веселий досвід.

Щодо емоцій, то їх ви отримаєте повну торбу: початкове захоплення, цікавість, нудьгу, зневіру, сум, злість, сміх, сміх крізь сльози, роздратування, істеричний регіт, обурення, байдужість, здивування (потрібне — підкреслити). Задум у На Хон Джіна був, може, і шляхетний — Голлівуд давно заслужив добрячого копняка. От тільки для непідготовленого глядача (а підготовленим тут неможливо бути апріорі) місцевий режисерський фінт буде ще тим випробуванням на міцність.