Вікторія Бурдукова: «Важливо розповідати про моменти, коли суспільство об’єднувалося і протистояло злу»

На початку ХХ століття у Києві тривала справа Менделя Бейліса, якого безпідставно звинуватили в ритуальному вбивстві підлітка. Судовий процес 1911—1913 років оголив масштаби антисемітизму, суспільних упереджень і маніпуляцій громадською думкою, а також показав, яку роль у боротьбі за справедливість можуть відігравати журналістика й солідарність людей.

Ця історія лягла в основу історичного детектива «Місто з химерами: Справа Бейліса», який розробляють KeySee Production і UPHub. Стрічка стане другою частиною кінотрилогії про Київ початку ХХ століття, присвяченої мистецтву, суспільним змінам і технічному прогресу. Виробничий процес планують розпочати у 2027 році, а фільм вийде на екрани у 2028 році.

У інтерв’ю «Детектору медіа» продюсерка фільму Вікторія Бурдукова розповіла, чому команда вирішила екранізувати справу Бейліса, як відтворює атмосферу Києва тієї доби та де проходить межа між історичною достовірністю й художнім вимислом. Також вона пояснила, чому ця історія важлива сьогодні, як журналістські розслідування можуть впливати на суспільні процеси та що минуле може розповісти нам про сучасність.

— Вікторіє, розкажіть, чому саме справа Бейліса стала основою для другої частини трилогії про Київ початку ХХ століття? Чим ця історія зацікавила вас як продюсерку і чому ви вирішили, що саме зараз настав час розповісти її мовою кіно?

— Усе почалося з першого фільму трилогії — про архітектора Владислава Городецького. Коли ми почали над ним працювати, то занурилися в епоху початку ХХ століття — приблизно 1910—1913 років. І були, м’яко кажучи, приємно шоковані тим, що побачили.

Виявилося, що Київ того часу був не просто великим європейським містом, а справді непересічним. Тут були електрика, телефони, трамваї, хмарочос заввишки 65 метрів — хмарочос Гінзбурга. Був і цирк на дві тисячі місць зі скляним куполом. Це місто було таким не випадково: тут жили сильні, самостійні, творчі люди, які все це створювали.

Коли ми почали досліджувати ту епоху, зрозуміли, що хочемо розповісти про три її важливі складові. Перша — мистецтво й архітектура, уособлені Владиславом Городецьким. Друга — свобода, сила громадської думки та прагнення до справедливості. Це історія Менделя Бейліса. Третя — технічні досягнення, зокрема перші київські авіатори. Ми умовно називаємо цю історію історією Ігоря Сікорського, але вона значно ширша: тоді в місті працювало багато молодих авіаторів. Наприклад, Федір Билінкін і Василь Іордан, про яких сьогодні знають менше, і це прикро.

Нам хотілося показати цей світ і водночас зробити так, щоб фільми були цікавими глядачам не лише в Україні, а й за кордоном. Від самого початку ми вирішили, що це має бути жанрове, глядацьке кіно, а не фестивальний проєкт. Наприклад, наша «Справа Бейліса» за своєю природою — історичний детектив.

Фото 2 Київ початку ХХ століття

— Судовий процес над Менделем Бейлісом відбувався понад сто років тому, він порушує теми упереджень, маніпуляцій суспільною думкою та боротьби за справедливість. Які паралелі з сучасністю ви бачите в цій історії? Що, на вашу думку, сьогодні може відгукнутися українському глядачеві?

— Для мене найважливіше в цій історії – сила громадської думки та здатність суспільства об’єднатися перед обличчям несправедливості. Це те, що актуально завжди.

Справа починалася у 1911 році з убивства підлітка Андрія Ющинського. Спочатку київські слідчі намагалися чесно розслідувати вбивство й навіть вийшли на слід справжніх злочинців. Але коли імперське керівництво зрозуміло, що справа не розвивається в потрібному йому напрямку — а вони поставили задачу «призначити» вбивцею когось із єврейської громади — до Києва прислали людей з Петербурга, які почали вести розслідування так, як було потрібно владі.

Водночас Київ категорично не прийняв цієї версії. Наприклад, усі місцеві прокурори відмовилися вести справу. Свідчення чорносотенців розвалювалися під час суду, а резонанс був такий, що про процес писала європейська преса.

Суд тривав близько двох років і, я вважаю, закінчився перемогою міста.

Мені здається, ця історія показує, що суспільство не так легко змусити прийняти нав’язану йому неправду. Коли люди об’єднуються, протистояти їм неможливо. Саме це ми й хотіли передати у фільмі, але не через прямі повчання. Наше завдання — побудувати історію так, щоб глядач сам зробив такий висновок.

До речі, права Бейліса перегукується зі справою Дрейфуса у Франції, коли єврея засудили на тлі антисемітських настроїв. Але в київській історії суспільний спротив несправедливості переміг.

Тож для мене це історія про перемогу. Нам сьогодні потрібні такі історії — не лише про те, як ми страждали, а й про те, як нам вдавалося вистояти й не дозволити несправедливості перемогти.

Фото 3 Київ початку ХХ століття

— Яким ви побачили Київ початку ХХ століття, коли почали працювати над проєктом? Наскільки образ міста, який зберігся в масовій свідомості, відповідає тому, яким воно було насправді? Що вам особливо хочеться відкрити глядачам?

— Ми будемо показувати Київ великим, прогресивним містом, яке швидко розвивалося завдяки людям, які в ньому жили: архітектура, театри, цирки, кондитерські, готелі… Навіть свій «маленький Париж» у Києві був!

До міста охоче приїжджали викладати знані професори у Київський політехнічний інститут і в Університет святого Володимира. Сікорський, Билінкін, Іордан та інші ентузіасти робили перші польоти на Куренівському полі, а потім конструювали біплани й аеросани для дітей заможних киян — це було екстрамодно.

Нам хотілося, щоб весь цей живий вир відчувався через історії людей, їхні вчинки та рішення. Треба не просто сказати глядачеві, що Київ був великим європейським містом, а показати, завдяки кому він таким став.

Для мене Київ тієї епохи — це місце, у якому перетиналися мистецтво, технічний прогрес, суспільні суперечності й прагнення до свободи. Саме в такому середовищі формувалося сильне місто, яке ми знаємо сьогодні. Хотілося б, щоб глядач після перегляду відчув цей зв’язок між минулим і сучасністю.

— Справа Бейліса стала одним із найрезонансніших судових процесів свого часу та супроводжувалася антисемітськими звинуваченнями й суспільною напругою. Як команда працює з цією складною історією, щоб не спростити її до звичайного детективного сюжету, а показати механізми маніпуляції, упереджень і спротиву їм?

— Насамперед ми спираємося на величезний масив історичних матеріалів. Справа Бейліса дуже добре задокументована: збереглися судові протоколи, численні газетні публікації й інші свідчення тогочасних подій. Вона мала величезний розголос, тому матеріалу достатньо, щоб побудувати захопливу історію, не нехтуючи історичною основою.

Водночас ми пам’ятаємо, що створюємо художній фільм, а не документальне кіно. Нам важливо не просто відтворити послідовність подій, а розкрити, як формувалися упередження, як працювали маніпуляції та як люди намагалися їм протистояти.

У фільмі ми показуємо, як імперська влада використала вбивство дитини, щоб розпалити антисемітські настрої. Менделя Бейліса фактично зробили обвинуваченим через його національність, а не через докази його причетності до злочину. Водночас ми показуємо людей, які не погодилися з такою несправедливістю, — адвокатів, представників громади, журналістів та інших учасників процесу.

Для нас важливо, щоб глядач не отримував готових висновків у вигляді прямих авторських пояснень. Ми хочемо, щоб він стежив за розвитком подій, бачив поведінку персонажів і формував власне ставлення до того, що відбувається.

Фото 4 Київ початку ХХ століття

— Ви наголошуєте, що фільм буде історією про суб’єктність киян, громадську думку та прагнення до справедливості. Як це бачення втілюватиметься в сюжеті? Чи можна сказати, що головним героєм історії стане не лише конкретний персонаж, а й саме суспільство?

— Так, і це одна з принципових особливостей нашої історії. У фільмі є кілька активних персонажів, які впливають на розвиток подій. Тому це не зовсім історія однієї людини — радше, історія людей, які по-різному реагують на несправедливість і намагаються вплинути на те, що відбувається.

Київська громада не прийняла нав’язаної версії подій. Люди висловлювалися на підтримку Бейліса, адвокати працювали над його захистом, а представники громадськості стежили за судовим процесом. Навіть ставка імперських прокурорів на недосвічених присяжних (а їх навмисно підбирали серед людей із сільської місцевості, які не мали досвіду в правосудді та не розуміли російську мову) не спрацювала, бо люди зрештою проголосували за справедливе рішення.

Нам хотілося показати, що місто — це не просто архітектура, вулиці й будинки. Його визначають люди, їхні цінності, здатність ухвалювати самостійні рішення та брати на себе відповідальність.

— Одним із центральних персонажів є журналіст Безпалий, який проходить шлях від пошуку сенсацій до усвідомлення власної відповідальності за правду. Чому для вас важливо розповісти цю історію саме через журналіста? Чи бачите ви в його сюжетній лінії розмову про роль медіа у формуванні суспільної думки, актуальну й сьогодні?

— Так, ми інтегрували в історію вигаданого персонажа — журналіста Безпалого. Це дало нам змогу дозволити собі більше художньої свободи й не приписувати реальним історичним постатям вигаданих вчинків, які були потрібні для драматургії.

Безпалий фактично є головним героєм фільму, хоча поруч із ним діють й інші важливі персонажі. Наприклад, слідчий Красовський також відіграє значну роль у цій історії.

Безпалий не зовсім вигаданий у буквальному сенсі: це збірний образ, який поєднує риси кількох реальних журналістів того часу. Преса тоді активно висвітлювала справу Бейліса, тому нам було важливо показати її роль у розвитку подій.

За своєю професією журналіст може розслідувати суспільно важливі справи. Саме цим і займається наш герой. Його участь у пошуку істини має велике значення для історії.

Водночас він працює в газеті «Киевлянин» — реальному київському виданні, яке спочатку висвітлювало справу з антисемітських позицій. Але згодом навіть ця газета змінила тональність. Її головний редактор Василь Шульгін опублікував матеріал на користь Бейліса.

Для нас це важлива частина історії: навіть серед тих, хто спочатку підтримував несправедливі звинувачення, знайшлися люди, які зрештою виступили проти них.

Через Безпалого ми можемо показати, як людина змінює свої погляди, як усвідомлює відповідальність за власну роботу та як журналістика може впливати на суспільну думку. При цьому ми не намагаємося перетворити його на речника нашої авторської позиції, його історія має розвиватися через конкретні події та рішення.

Фото 5 Київ початку ХХ століття

— Головним сценаристом проєкту став Андрій Кокотюха, відомий своїми ретродетективами про Київ. Як відбувалася робота над сценарієм і яким був ваш творчий діалог зі сценарною командою? Які рішення довелося ухвалювати, щоб поєднати історичну основу, детективну інтригу та драматизм судового процесу?

— Коли ми вирішили працювати над «Справою Бейліса», то почали шукати автора, який добре знає цю епоху й уміє працювати з жанровим кіно. Зупинилися на Андрієві Кокотюсі, адже це професійний письменник і сценарист, який спеціалізується на історичних сюжетах і ретродетективах.

Тому ми з ним фактично розмовляли однією мовою: він знав матеріал, розумів контекст і вмів знаходити потрібні джерела. Це дуже важливо, коли працюєш над історичним проєктом.

Але самих знань недостатньо. Драматург — це професія, і потрібно вміти перетворити історичний матеріал на історію, за якою глядачеві буде цікаво стежити. І це — повною мірою про Андрія Кокотюху.

Коли я запропонувала Андрієві працювати над «Справою Бейліса», він одразу окреслив свій підхід: працює лише з жанровим кіно. І це повністю відповідало нашим намірам. Ми хотіли створити не просто історичну реконструкцію, а детектив, який матиме інтригу, драматизм і водночас залишатиметься пізнавальним.

Нам було комфортно працювати разом і професійно, і по-людськи. Андрій уважно ставиться до правок, швидко працює та добре розуміє продюсерські завдання.

Завдяки його роботі ми змогли вплести в сюжет не лише основну історію судового процесу, а й постаті інших українських діячів тієї епохи. Часто ми знаємо їх лише за назвами вулиць, хоча вони зробили багато для розвитку української культури та суспільства.

Зрештою, наше завдання полягало в тому, щоб створити сценарій, який не диктуватиме глядачеві, що саме він має відчути. Ми хотіли, щоб ставлення до персонажів і подій формувалося природно — через діалоги, ситуації та розвиток сюжету.

— Історичне кіно потребує балансу між достовірністю та художньою свободою. Як ви визначаєте межу між реальними подіями та вигаданими сюжетними елементами? Яку роль у підготовці фільму відіграють консультації з істориками та культурними експертами?

— Ми консультувалися з істориками та юристами, тому що для створення історичного фільму потрібно знати не лише основні події, а й безліч деталей, яких немає в протоколах судових засідань. Ідеться про побут, звички людей і навіть повсякденні речі, які можуть здаватися незначними, але формують достовірність історії.

Наприклад, у фільмі є побутова сцена з дружиною Менделя Бейліса, яка готує халу — традиційний єврейський святковий хліб. Щоб такі епізоди відповідали епосі, потрібно звертатися до фахівців, які знають відповідний культурний контекст.

Крім того, ми працюємо з великим масивом історичних джерел: книжками, судовими матеріалами, газетними публікаціями. Літератури про справу Бейліса багато, але вона не дає відповідей на всі запитання. Саме тому консультації необхідні.

До речі, я використала штучний інтелект, щоб проаналізувати сценарій на відповідність історичним фактам. За його оцінкою, історична правдивість збережена приблизно на 80—85%. Звісно, це не наукова експертиза, але для художнього проєкту такий результат ми вважаємо непоганим. Головне ж те, що ми свідомо працюємо з джерелами й консультуємося з фахівцями.

Фото 6 Київ початку ХХ століття

— «Місто з химерами: Справа Бейліса» стане частиною трилогії, до якої також увійдуть фільми про архітектора Владислава Городецького та перших київських авіаторів. Як виникла ідея об’єднати ці історії в один кіновсесвіт? Що пов’язуватиме фільми між собою, окрім часу та місця дії?

— Ідея трилогії виникла під час роботи над фільмом про Владислава Городецького. Коли ми занурилися в Київ початку ХХ століття, то побачили, наскільки різноманітним і цікавим було життя міста. Тоді й зрозуміли, що однієї історії недостатньо, щоб показати цю епоху.

Нам важливо, щоб ці фільми були цікавими не лише українському глядачеві. Київ початку ХХ століття має потенціал зацікавити й міжнародну аудиторію, адже це історії про людей, амбіції, творчість, справедливість і боротьбу за власні переконання.

Це три різні історії, але вони розповідають про одне місто в один історичний період. Через них ми хочемо показати Київ світові. І, звісно, освідчитись місту в коханні.

— Проєкт перебуває на етапі розробки, а виробництво заплановане на 2027 рік. На якому етапі підготовки команда перебуває зараз? Які ключові завдання необхідно виконати до початку зйомок і що на цьому етапі є найбільшим викликом?

— Зараз ми перебуваємо на сценарному етапі. До кінця місяця маємо завершити сценарій, над яким працюємо за підтримки Українського культурного фонду. Після цього зможемо переходити до пошуку фінансування і наступного етапу підготовки.

Він передбачатиме кастинг, пошук локацій, розробку ескізів костюмів, підготовку декорацій і добір реквізиту. Потрібно буде продумати весь візуальний світ фільму й підготуватися до виробництва, запланованого на 2027 рік.

У певному сенсі нам легше, ніж було під час роботи над фільмом про Городецького. Епоха та сама, місто те саме, тому ми вже знаємо, які локації можна використовувати й із якими труднощами доведеться зіткнутися.

— Яку роль державна підтримка відіграє у створенні кіно? Які можливості й обмеження вона створює для продюсерів, особливо коли йдеться про масштабне історичне кіно?

— Ми подали проєкт на конкурс Українського культурного фонду й отримали досить високі оцінки. У нашій категорії, якщо я не помиляюся, були другими за результатами оцінювання.

З творчої точки зору, я б сказала, що жодних обмежень немає. Завдяки державній підтримці ми від початку працюємо з патріотичним, цікавим історичним матеріалом, який актуальний сьогодні, але, по суті, буде актуальним завжди.

Написати сценарій історичного фільму — це дещо більше, ніж просто скористатися власною фантазією. Потрібні консультації фахівців, а їхній час і робота мають оплачуватися. Саме з цим держава нам зараз і допомогла.

Я вважаю державну підтримку кіно необхідною. По-перше, в усі часи суспільство потребує культурного продукту, який задовольняє емоційні, пізнавальні й інформаційні потреби людей. По-друге, з огляду на непросту економічну ситуацію в країні пошук грошей на виробництво фільмів ускладнений. Коли в тебе вже є написаний сценарій, це значно полегшує пошук фінансування на наступному етапі.

Є ще один важливий момент, про який, на мою думку, мало говорять. Написання сценаріїв, зйомки, продюсування — це робота людей певних професій. Якщо вони тривалий час не можуть працювати за фахом через відсутність фінансування, то втрачають кваліфікацію. Ринок різко скоротився, частина спеціалістів залишилася без роботи й перекваліфіковується, тому що людям потрібно утримувати себе та свої родини.

Це стратегічні втрати. Щоб виростити фахівця певного рівня, потрібні час, кошти й зусилля. Якщо не забезпечити цих людей роботою, наслідки відчуватимемо не сьогодні, а через рік, два чи три. Уже зараз деяких спеціалістів дуже важко знайти: вони виїхали, змінили професію або воюють.

Зокрема, багато жінок із кіновиробництва були змушені змінити професію або виїхати за кордон. Але на українському знімальному майданчику хтось має фізично працювати. Коли держава підтримує українське кіновиробництво, вона допомагає зберегти професійну спільноту. І це важливо не лише для конкретного фільму, а й для майбутнього всієї галузі.

Фото 7 Київ початку ХХ століття

— Відтворення Києва початку ХХ століття передбачає роботу з історичними локаціями, архітектурою, костюмами, реквізитом і деталями повсякденного життя. Яким ви бачите візуальний світ майбутнього фільму? Чи вдасться використати реальні київські локації, наскільки це можливо та які рішення розглядаєте для відтворення епохи?

— Ми, звісно, плануємо знімати в Києві. Тут ще є місця, які можна використати для роботи над фільмом. Але, ймовірно, для деяких епізодів доведеться організовувати знімальні експедиції, наприклад, шукати в Полтаві вулиці з малоповерховою забудовою, яка збереглася краще, ніж у Києві.

Проблема в тому, що історичний образ Києва суттєво змінився. Багато будівель знесли, а разом із ними зникло й оточення, яке допомагало відчути атмосферу тієї епохи. Навіть якщо окрема пам’ятка збереглася, це ще не означає, що довкола неї залишилося історичне міське середовище.

У світі для цього є поняття фонової забудови. Йдеться про звичайні прибуткові будинки, які самі по собі можуть не бути визначними архітектурними пам’ятками, але разом створюють цілісний історичний простір. У Києві таких будівель залишилося небагато.

Тому дещо доведеться відтворювати за допомогою комп’ютерної графіки. Ми вже маємо досвід роботи з цією епохою, отриманий під час підготовки фільму про Городецького, і це допоможе нам у виробництві «Справи Бейліса».

Водночас не все настільки складно, як може здатися. У Києві досі є локації, придатні для зйомок, зокрема старі цвинтарі. Ми плануємо використовувати доступні можливості міста, а там, де їх буде недостатньо, шукатимемо альтернативи.

— Ви визначаєте проєкт як поєднання історичного трилера, детективу та судової драми. На яку глядацьку аудиторію орієнтуєтеся і як плануєте зацікавити історією людей, які зазвичай не дивляться історичне кіно? Наскільки важливо для вас, щоб фільм працював не лише як культурне висловлювання, а і як захоплива жанрова історія?

— Для нас принципово важливо, щоб це було глядацьке кіно. Ми не намагаємося реалізувати лише власні мистецькі амбіції — хочемо, щоб люди дивилися наші фільми, цікавилися історією й отримували задоволення від перегляду.

Тому від самого початку ми обрали жанровий підхід. «Справа Бейліса» — це історичний детектив, у якому є розслідування, інтрига, судовий процес і персонажі, від рішень яких залежить розвиток подій.

Історичний матеріал дає нам достатньо можливостей для такого формату. Справа Бейліса тривала близько двох років, мала величезний суспільний резонанс і добре задокументована. У ній багато персонажів, суперечностей і поворотів, які можна використати для побудови захопливої історії.

Водночас нам важливо, щоб глядач дізнавався щось нове. Через сюжет ми хочемо відкривати маловідомі постаті, показувати Київ початку ХХ століття та розповідати про людей, які впливали на його розвиток.

— Що має залишитися в глядача після перегляду «Справи Бейліса», окрім знання про конкретну історичну подію?

— Після будь-якого хорошого продукту має залишитися катарсис — у тому чи тому вигляді, залежно від того, що це за історія. Людина, яка вийде з кінотеатру або відведе погляд від телевізора, має відчути, що провела цей час із користю для себе, дізналася щось нове, отримала певний емоційний досвід.

Вона має отримати враження, які допоможуть їй вийти на вулицю й жити далі. У нашому випадку, якщо після перегляду кіно людина відчує, що хоче жити далі, — це вже неймовірне досягнення. Тому що історія Бейліса — це історія про перемогу. Про перемогу в глобальному сенсі. Проти наших героїв і їхніх однодумців у самій історії докладали величезних зусиль, щоб досягти протилежного результату. Але нічого не вийшло.

У фільмі ми ще й додали фінал, у якому не лише рятують невинну людину, а й карають убивцю. Для нас важливо також делікатно пройти через тему антисемітських настроїв і суспільних упереджень. Ми намагалися показати, зокрема через історію адвоката Марголіна, який захищав Менделя Бейліса, що реальність була складнішою за поширені імперією уявлення. Це теж одна з місій фільму, яку ми хотіли провести через усю історію. Є речі, які, як на мене, не можна повідомляти в лоб. Тоді вони не сприймаються. Важливо розповісти історію так, щоб глядач сам пройшов цей шлях і зробив висновки.

Фото надані комунікаційною командою проєкту