Коли про Геловін у Києві й не чули: полтергейст на Хрещатику, медіум на Софійській та привиди Лютеранської

Поки весь світ готується до Геловіну, саме час згадати, що Київ має власний, набагато багатший містичний бекграунд. Нам не завжди потрібно шукати зв'язок із потойбічним світом десь за кордоном, адже у нас самих цього добра вистачає. В історії України та нашої столиці є і домашні духи, і легендарний феномен медіума Самбора, і справжній задокументований полтергейст на Хрещатику. Про найзнаменитіші легенди та аномалії старого Києва - у матеріалі Коротко про.

П'ять доларів для домового

Для затравки почнемо з особистого. Декілька днів тому зникла у автора цього тексту валюта. Ну як валюта – лише 5 доларів, але з історією. Знайшов я купюру влітку 2025 року у київському підворітті. Тоді подумав, що це єдина позитивна подія, що трапилася зі мною за весь рік, і зробив її своїм талісманом. Так і тримав увесь час на очах у робочому блокноті біля комп'ютера у вигляді закладки. На удачу. І ось вона зникає. При цьому в квартирі кілька тижнів я жив зовсім один і просто перекласти чи сховати її кудись не міг. Шукав скрізь та довго, не знайшов.

Від безнадії запитав ШІ. З усіх очевидних версій він спантеличив мене зовсім божевільною: пропажа може бути пов'язана з пустощами домовика (домового). Так нібито він зі мною "грається", привертаючи увагу. А ще цифровий розум поцікавився, чи є в мене кіт і чи він дивиться зрідка, але подовгу в порожній кут? Так, є, і так, дивиться, відповідаю здивований і стривожений - я, людина з вищою освітою і вихована в дусі безумовного атеїзму. Якби ШІ міг у цей момент висловити захоплення та тріумф, напевно б це зробив. Але він обмежився констатацією аргументу, що кіт виступає провідником між нами та потойбічними силами. Він бачить у кутку домовика і стежить за ним.

І я, як завжди, резюмував, що штучний інтелект може помилятися і всю надану ним інформацію слід сприймати лише до відома. Так і зробив: до уваги прийняв, не повірив, але свій талісман так і не знайшов... А от наші предки до таких речей ставилися значно серйозніше.

Як наші пращури домовлялися з духами

Взяти тих же домовиків. У старому Києві люди по-справжньому вірили, що у кожному будинку мешкає свій господар, домовик (домовий, дід, хазяїн). Етнограф XIX століття Павло Чубинський, який досліджував вірування Київської губернії, зазначав, що "у свідомості народу немає жодного житла, де не мешкала б ця невидима сила, що охороняє сімейне вогнище". Часто його пов'язували із духом померлого предка. Його представляли маленьким волохатим старим, який селився за піччю або на горищі.

Якщо до нього ставилися шанобливо, то в домі був достаток. Якщо ображали - починав мститись. Ховав речі, лякав ночами, не давав спокою. Коли "душив" (за повір'ями - тиснув на груди) вночі, хрестилися і запитували: "На добро чи зло?". Його підгодовували, залишаючи молоко та хліб. При переїзді обов'язково кликали з собою словами "Домовику-господарю, йди з нами в нову хату".

Якщо вдавалося його "побачити" (мало кому що привидиться), то волохатий домовик пророкував багатство, голий - бідність. Нічні стуки сприймали як попередження перед неприємностями. Зниклі і потім знайдені дрібниці пояснювали просто: він погрався і віддав.

Поруч з ним могла жити кікімора, яка часом плутала пряжу і ламала посуд. У лазні мешкав банник. Біля води та в полі свої локації займали русалки та мавки, душі потопельниць та дівчат, які померли до весілля. Найстрашніше - упирі з "неправильних" покійників (тих, хто помер насильницькою смертю, самогубців, нехрещених). Їх боялися найсильніше. Вважалося, що вони виходять із могил, душать та приносять хвороби.

Все це була не екзотика, а складова життя. Люди щиро вірили, що з потойбічним світом треба домовлятися. Сьогодні ми надіваємо маски на Геловін заради розваги, а тоді кордон між світами здавався набагато ближче і сприймався набагато серйозніше.

Феномен головного медіума Києва

Вірити в кікімор і домовиків за піччю у далекому селі - це одне, а зіткнутися з незрозумілим у центрі європейського міста, що розвивається, зовсім інше. На рубежі XIX і XX століть Київ перетворювався на промисловий центр, де відкривалися інститути, запускалися трамваї та запалювалися електричні ліхтарі. Проте містика нікуди не зникла, просто поміняла декорації та перекочувала із сільських хат у розкішні особняки та театри.

Головною сенсацією київських салонів кінця ХІХ століття несподівано став скромний уродженець Житомирщини Стефан Самбір. Він працював звичайним телеграфістом на залізничній станції Попільна, але після звільнення переїхав до Києва до дядька, авторитетного та шанованого залізничного чиновника. Саме у його апартаментах у центрі Києва юнак випадково потрапив на спіритичний сеанс, де збиралася місцева еліта. Результат шокував усіх присутніх. Щойно Самбір поринув у транс, як за столом почалися яскраві фізичні аномалії. Тяжкі меблі буквально оживали і парили в повітрі, з глибини стін лунали ритмічні стуки, а в затемненій кімнаті виникало загадкове свічення. Стефан моментально став головною містичною зіркою міста, і на сеанси за його участю хотів потрапити кожен киянин.

Там у темряві мимоволі злітали і переміщалися по кімнаті важкі дубові столи, у повітрі без доторку рук грали гітари та дзвіночки, а навколо гостей виникали плаваючі снопи світла. Наплив охочих побачити диво був величезний. За один сеанс Самбору платили неймовірні гроші, а його місячний дохід у Києві перевищив заробіток царських міністрів. Свої публічні сеанси Самбір проводив у номерах фешенебельного готелю "Метрополь" на Софійській площі, куди з'їжджалася вся міська знать, чиновники та скептики від науки.

А таких було достатньо. Професори Київського університету та поліція неодноразово влаштовували йому найжорсткіші перевірки. Медіума зв'язували мотузками, утримували за руки та ноги, наливали на його долоні чорнило, виключаючи будь-які таємні рухи. Однак фізичні феномени все одно відбувалися.

Самбір не робив із себе пророка. Він залишався простою людиною і відверто зізнавався, що сам не розуміє природи свого дару. Плата за славу виявилася високою. Нескінченні сеанси, що виснажують, підірвали здоров'я Самбора, і він помер від нервового і фізичного виснаження в 42 роки, залишивши київських учених із нерозгаданою таємницею.

Від забобонів до поліцейських протоколів

Восени 1902 року кияни зіткнулися із феноменом, який виходив далеко за межі звичних міських чуток. У прибутковому будинку міщанки Дияконової на Хрещатику, де зараз знаходиться Головпоштамт, почали відбуватися дивні речі.

В одній із квартир ночами самостійно переміщувалися меблі, зі столів падав посуд, а з ліжок зривало простирадла. При цьому у вікна з вулиці летіло каміння, хоча на подвір'ї нікого не було. Перелякана господиня викликала поліцію, підозрюючи дії витончених грабіжників чи хуліганів. Але городові, що прибули на місце, самі були злякані і приголомшені. На їхніх очах у закритій кімнаті піднімалися в повітря подушки та кухонне начиння.

Чутка про аномалію миттєво облетіла все місто. Біля будинку зібрався величезний натовп роззяв, повністю заблокувавши рух Хрещатиком. У результаті поліція була змушена офіційно опечатати квартиру, а священники, які приїхали кілька днів поспіль, проводили там обряди освячення. За кілька днів усе припинилося само собою.

Пізніше у пресі цей випадок охрестили головним київським полтергейстом. Журналісти та скептики на той час марно намагалися знайти хоч якесь раціональне пояснення аномалії, висуваючи версії від прихованих підземних поштовхів до витончених оптичних ілюзій. Однак офіційний поліцейський протокол про літаючі предмети так і залишився в архівах як одне із найзагадковіших і нерозслідуваних свідчень старого міста. До речі, вважається, що це перший офіційно зареєстрований у Європі випадок полтергейста.

Легенда особняка Суліми та нічні страхи Лютеранської

Якщо історії Самбора та будинку на Хрещатику були яскравими спалахами у розміреному міському житті, то садиба чиновника Акіма Суліми за адресою Лютеранська, 16, перетворилася на найдовговічніший містичний міф Києва.

Фешенебельний будинок у стилі класицизму осиротів майже відразу після побудови, коли його господар раптово помер у середині ХІХ століття. Спадкоємці загрузли в нескінченних судових суперечках і закинули особняк на довгі роки. Величезна порожня будівля моментально обросла моторошними легендами. Перехожі божилися, що ночами в забитих вікнах верхнього поверху спалахує дивне біле світло, а з глибини темних кімнат долинає регіт, зітхання та важкі кроки. Чутки лякали городян настільки, що візники у темну пору доби навідріз відмовлялися повертати на Лютеранську і об'їжджали цей квартал за версту.

Раціонально налаштована публіка та газетярі намагалися збити хвилю паніки. У пресі писали, що в занедбаному будинку просто ночують волоцюги, а моторошні звуки породжують звичайні протяги у пічних трубах.

Щоб поставити крапку в цій історії та заспокоїти мешканців, міська влада згодом облаштувала там церкву. Поява священнослужителів швидко розвіяла нічні страхи, однак у київських переказах садиба Суліми назавжди закріпила за собою статус найвідомішого будинку з привидами.