Між пітьмою і світлом: про що свідчать 35 знакових книжок Незалежності

Експерти пояснюють, чому народний вибір підняв на вершину рейтингу літературу сили «тут і тепер»

22 жовтня стали відомі підсумки масштабного всеукраїнського читацького голосування в межах проєкту «Знакові видання Незалежності: 35 книжок, які ми обираємо разом». Майже 170 тисяч голосів (а саме — 168 889 на основній платформі) принесли беззаперечне лідерство психологічному трилеру Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма».

Наскільки очікуваним виявився такий вердикт для експертної спільноти і як подібні читацькі преференції інтерпретують сьогодні фахівці книжкового ринку?

Для України практика формування подібних літературних орієнтирів не нова. П’ять років тому, до 30-річчя відновлення суверенітету, Український інститут книги (УІК) уже проводив схоже опитування — «30 знакових книжок нашої Незалежності». Показово, як змінилася оптика суспільства за цей час: якщо 2021-го рейтинг очолювала документальна книжка «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» Вахтанга Кіпіані, то нині на авансцену впевнено вийшла жанрова та художня проза.

Світовий контекст засвідчує: потреба ревізувати літературний канон у переломні чи ювілейні моменти — універсальна тенденція. У Сполучених Штатах до 250-річчя ухвалення Декларації незалежності (липень 2026 року) ініціатива America250 презентувала спеціальні читацькі списки, покликані переосмислити фундаментальний доробок американської нації. А Велика Британія свого часу задала світовий еталон таких плебісцитів: 2003 року проєкт BBC The Big Read зібрав голоси за 200 найкращих книжок за версією британців. Тоді першу сходинку посів «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкіна, спровокувавши не менш палку полеміку між академічними критиками й масовою аудиторією.

Нинішній український проєкт УІК реалізував у партнерстві з онлайн-книгарнею MEGOGO BOOKS. Методологія відбору поєднала фахову експертизу та вільне народне волевиявлення. Спочатку члени Експертної ради (знакові постаті видавничого середовища, критики й науковці) сформували довгий список зі 100 видань і серій. На другому етапі саме за цей перелік голосували читачі на сайті ініціативи. Окремою паралельною гілкою проєкту стало опитування в застосунку «Дія», де користувачі обирали володаря «Призу читацьких симпатій» серед скороченого переліку з 15 номінованих найменувань.

У загальнонаціональному голосуванні п’ятірка фаворитів має такий вигляд:

«Я бачу, вас цікавить пітьма», Ілларіон Павлюк («Видавництво Старого Лева», 2020).
«Гемінґвей нічого не знає», Артур Дронь («Видавництво Старого Лева», 2025).
«За Перекопом є земля. Кримський роман», Анастасія Левкова («Лабораторія», 2023).
трилогія «Літопис Сірого Ордену», Павло Дерев’янко («Дім Химер», 2019; «Видавництво Старого Лева», 2025).
«Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР», Вахтанг Кіпіані (Vivat, 2019, 2021).

Повний перелік «35 знакових видань Незалежності», розширений довгий список, склад Експертної ради та детальну аналітику проєкту можна знайти на офіційній сторінці ініціативи на сайті MEGOGO BOOKS.

«Мені цікаво було зіставити свій досвід з тим, який мають інші люди»

Запрошення до Експертної ради проєкту культурна менеджерка та літературознавиця Радослава Кабачій сприйняла передусім як персональний фаховий виклик. Головне завдання полягало в тому, аби зіставити власне багатолітнє відчуття літературного процесу з оптикою широкої читацької аудиторії.

Фото, надане інтерв'юйованим

До формування персонального топу експертка підійшла із суворою методологією: вибудувала список хронологічно, аби зафіксувати спадкоємність поколінь і тривалість нашого культурного руху за останні 35 років. Початковий масив із понад сотні позицій довелося скорочувати свідомими самообмеженнями.

«Я розуміла, що від одного автора не може бути п’яти книжок одночасно, навіть якщо йдеться про культові поетичні та прозові речі Сергія Жадана чи зіставлення «Амадоки» та «Фелікса Австрії» Софії Андрухович. Мені, скажімо, знаковішим для свого часу видавався «Фелікс», але читацький консенсус зрештою вивів у фінал масштабнішу «Амадоку» — і це абсолютно легітимна трансформація фокусу», — пояснює Радослава.

Водночас усередині самої Експертної ради бачення критеріїв виявилося відчутно різним. Експертка не приховує здивування тим, що до довгого списку потрапили книги зарубіжних авторів про Україну або ж академічні повні зібрання творів класиків, як-от Тараса Шевченка та Лесі Українки.

Оцінюючи вже фінальний вибір майже 170 тисяч українців, Радослава Кабачій констатує: як фахівчиня, занурена в глибокі структури контексту, вона не може бути цілковито згодна з підсумковим списком і навіть вважає його певною мірою парадоксальним. Проте це і є закономірна ціна демократичного відбору. Експерти усвідомлювали, що складні поетичні величини штибу Аттили Могильного навряд чи мають шанс перемогти на масовому плебісциті просто через брак їхньої присутності в медійному полі.

Тріумф сучасних книжкових хітів — Ілларіона Павлюка чи Артура Дроня — експертка називає природною реакцією на виклики моменту. «Водночас мені трохи забракло в цьому переліку військової та ветеранської поезії, яка, на мою думку, вже зараз формує новий український літературний канон. Я точно назвала б Олену Герасим’юк, Ігоря Мітрова, Валерія Пузіка, Ярину Чорногуз. Це вже не просто окремі голоси про війну, а цілий пласт літератури, через який ми сьогодні осмислюємо власний досвід». Утім суспільство шукає співзвучності в актуальному мейнстримі.

Та водночас Кабачій тішить, що понад половина запропонованих нею видань таки перетнула фінішну лінію: «Як експертка я можу дискутувати з фінальним списком, але як спостерігачка — щиро захоплююся результатом. Стався дуже якісний симбіоз. Поруч із бестселерами останніх років суспільство не забуло й фундаменту: проголосувало за «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, за «Ворошиловград» Сергія Жадана. Список став живим дзеркалом: він показав і тяглість пам’яті, і гостру потребу людей у книжках, написаних просто тут і зараз».

«Будь-який список завжди є суб'єктивним»

Письменниця, дитяча психологиня та керівниця лабораторії дитячого читання BaraBooka Тетяна Стус каже, що суб’єктивність таких списків — це їхня засаднича природа. На думку експертки, будь-який відбір не може бути абсолютно об’єктивним, але його стратегічна місія значно ширша: «Це дуже-дуже сильний список. І дуже важливо, що до голосування долучалися читачі — люди книги, не тільки професійні, а й усі, хто небайдужий. Це прецедент. Чи можна вважати в принципі об'єктивним такий список чи будь-який інший? Ми знаємо, що не можна, тому що це відображає певний зріз. Однак найважливіший він тим, що такими медійними хвилями ми підтримуємо загальне поле інтересу до української книги і фіксуємо історичну та професійну пам'ять доби незалежності. Це підтвердження перед суспільством того, що в нас це явище є, і воно сильне».

Фото, надане інтерв'юйованим

Працюючи в Експертній раді, сама Тетяна мусила свідомо виходити за межі свого профільного поля. Завданням для неї було стежити за власним вибором, оскільки пропозиції не мали обмежуватися винятково літературою для дітей. Зрештою близько 80% сформованого Тетяною переліку таки подолали бар’єр народного відбору, утім результат закріпив давню проблему сприйняття: книжки для дітей і підлітків доросла аудиторія досі залишає трохи осторонь.

Експертка ставиться до цього по-філософськи, вказуючи на силу видавничих брендів проти впізнаваності окремих авторів: «Як фахівчиня з дитячого читання я можу сприймати як утрату відсутність імен рівня Володимира Рутківського чи Лесі Ворониної. Вони є легендами нашої дитячої літератури й мають бути в таких списках. Проте дитліт представлений дуже скромно — хіба що через «А-ба-ба-га-ла-ма-гу», повз яку ніхто не пройде, бо її суспільний бренд значно гучніший. Саме тому я б дуже хотіла, щоб окремий список створили суто з дитячої літератури, бо доросла «висока полиця» або масовий ринок її постійно витісняють».

Ще один критичний вимір результатів — це соціологічний дзеркальний ефект. Те, чому за бортом оновленого топу опинилися багаторічні фаворити минулих десятиліть (як-от «Залишенець. Чорний ворон» Василя Шкляра чи доробок Юрія Андруховича, присутні у списку 2021 року), Тетяна Стус пояснює зміною поколінь і каналів дистрибуції інформації.

Нинішній зріз сформували активні читачі, які шукають книжки через соцмережі й часто є тими самими «новонаверненими», що відкривають вітчизняну літературу заново та орієнтуються на найсвіжіший контекст. Тоді як аудиторія творів нульових років просто не була залучена до процесу.

«Це надзвичайно цікавий феномен для майбутніх дослідників: хто саме віддавав голоси? За ці роки змінилося не одне покоління читачів. Ті, хто відкривав для себе Андруховича наприкінці 90-х — на початку 2000-х, сьогодні мають зовсім іншу медійну траєкторію. Нове покоління знає про нього набагато менше, бо він не є на піку інформаційних приводів. А «Чорний ворон» — це вибір, на мою думку, аудиторії 50–55+, яка рідше бере участь у таких мережевих опитуваннях. Голосування і заклики вирували в соцмережах, тож «перемагає» той, хто сьогодні перебуває на інформаційних вершечках».

«Ми вже розуміємо, над чим ми стоїмо»

Мовознавиця, докторка філологічних наук і професорка Орися Демська дивиться на результати всеукраїнського голосування без академічного снобізму чи розчарування. У її міркуваннях немає ані краплі зверхнього «фі», що нерідко лунає з боку інтелектуальних еліт, коли масовий вибір не збігається з каноном «знакових». Навпаки, вона починає розмову з констатації тихої культурної перемоги: ще якихось двадцять–тридцять років тому ми про такий масив якісної літератури не сміли навіть мріяти. Той факт, що країна мала розкіш вибирати свої 35 найважливіших текстів із сотень сильних і самобутніх найменувань, на її думку, вже заслуговує на найвищу оцінку.

Фото, надане інтерв'юйованим

Те, що її 35 книжок, запропонованих в Експертній раді, майже не збіглися з народним вибором, пані Орисю не дивує і не бентежить. По-перше, далися взнаки суто професійні перестороги. Вона напівжартома зізнається: щоб не мати конфліктів інтересів у сучасній українській гуманітаристиці, треба взагалі працювати в іншій галузі. Адже коли ти знаєш усю родину однієї авторки, інший — твій давній колега, а третя — близька товаришка, фахова етика змушує викреслювати навіть дуже гідні тексти, аби уникнути закидів в упередженості.

По-друге — і це головне, — між експертним мисленням і народним голосуванням лежить дещо інший фокус і сприйняття часу: «Чому моїх книжок у фіналі мало? Це абсолютно природно, — усміхається професорка. — Я виходила з позиції столітньої перспективи: сто років тому і сто років уперед. А звичайна людина, яка живе своє найкраще життя тут і тепер, і не має мислити століттями. Активний, свідомий відрізок людського буття — це якихось п’ятдесят чи шістдесят років. Тих, хто заглядає за обрій, у будь-якому суспільстві меншість. Мене до цього змушує фах, бо викладач завжди мусить дивитися трохи наперед. Зрештою, я — друге професорське покоління, мене вдома навчили читати з найвищої полиці ще до того, як я пішла до школи. А поруч живе й голосує покоління, яке останні роки взагалі нормально не бачило шкільного класу чи студентської аудиторії — спершу через пандемію, а тепер через велику війну та життя по пивницях і бомбосховищах. Тож треба берегти людей, Бога і власні нерви, а не міряти всіх академічним лекалом».

Виразне домінування книжок останньої п’ятирічки мовознавиця вважає закономірним психологічним і світоглядним кроком. Війна 2022 року стала екзистенційним зламом, якого сучасні українці раніше не переживали: якщо 2014-го суспільство лише поверхово доторкнулося до цієї реальності, то повномасштабне вторгнення вимагало цілковитої перебудови ідентичності. Тексти, написані до великої трагедії, за її спостереженням, часто озиралися назад — фіксували травми, бідкання чи перелічували загрози, через які ми ледь вижили.

Натомість література останніх років, навіть жанрова, говорить мовою сили: «У текстах останніх п’яти років ми нарешті стаємо гранично автентичними, бо тільки будучи собою, можна вистояти в цій війні. Якщо ми такі самі, як інші, ми програємо. Коли ж ми є собою — народом, що бере початок у Руській державі під Софією Київською, проходить крізь Гетьманщину та УНР аж до сьогодні, — ми акумулюємо весь цей історичний досвід. Саме війна народила цю актуальну книжку, і суспільство інстинктивно хапається за неї. Воно шукає в ній те, за що вже зараз має підстави себе поважати. Не за безгрішність — ангели живуть на небі, а на землі ми такі, які є, — а за відчутну, намацальну стійкість тут і тепер».

Цей процес дорослішання Демська окреслює масштабною біблійною аналогією. На її переконання, нинішні дискусії навколо списку — лише перехідний етап великого історичного маршруту: «Ми завершуємо свої сорок років блукання пустелею. Добігає кінця сорокалітній цикл нашого колективного виходу з полону, з колоніального рабства. Нам зараз тридцять п’ять, попереду ще п’ять років — і ми вже значно ближче до світла, ніж до темряви. Ми вже перемогли, бо якщо сьогодні ми дозволяємо собі огризатися і ламати зуби імперії, то лише тому, що знаємо, над чим стоїмо. І мені шалено цікаво, яким буде список на сорокаріччя нашої Незалежності. Мені здається, що за ці роки з’являться і утвердяться тексти, які зуміють перерости власну добу — подібно до того, як колись «Абетка» Івана Малковича, видана десятиліття тому, випередила свій час і заклала фундамент для тих людей, які сьогодні йдуть у книгарні».

Зрештою, проєкт «35 знакових видань Незалежності» виконав функцію не стільки списку «високої полиці», як діагностичного дзеркала нації. Здається, що нині суспільство бачить лідерами і знаками тексти, у яких упізнає свій сьогоднішній біль, свою боротьбу та право на самобутність. А питання розбіжностей між вибором читачів та оцінкою експертів — це свідчення того, що українська література дозволила собі бути масовою, різною, суперечливою і вільною. Ми справді виходимо з пустелі. І якщо попереду на нас чекають тексти, здатні перерости десятиліття, то шлях до них пролягає саме крізь ці, прочитані тут і зараз, сторінки тридцяти п’яти обраних.

Поділитися

Поділитися сюжетом

Джерело матеріала

Зеркало недели

Оригінальна версія

Згадувані персони