«Росія – велика, як із нею воювати?» – це маячня». Герой України Дарвін – про операцію «Вівальді»

Класичний наступ починається з удару по ворожих позиціях. Операція «Вівальді» на Лиманському напрямку Донецької області почалася інакше – із зачистки власного тилу. Російські піхотинці малими групами просочувалися між українськими позиціями, ховалися в селах і лісосмугах та чатували на логістичних маршрутах. За словами командира батальйону 125-ї окремої важкої механізованої бригади Андрія Купріянова, у якийсь момент на окремих ділянках їх було стільки ж, скільки й українських піхотинців,  – фактично два паралельні фронти, один позаду іншого.

Це була частина великого російського плану. Як розповів командувач Третього армійського корпусу Андрій Білецький, вороже угруповання «Захід» (1-ша танкова, 20-та та 25-та армії) мало вдарити через Святогірськ і виступ над Чорним Жеребцем, обійти Лиман і охопити Слов'янсько-Краматорську агломерацію з півночі.

Другий удар мав іти через Добропілля до Барвінкового: там «клешні» зімкнулися б, і оточення Донеччини завершилося б. За словами Білецького, росіяни почали втілювати цей задум у 2025 році й мали вийти до Барвінкового протягом 2026-го. Операція «Вівальді» зруйнувала північну «клешню»: 144-ту дивізію 20-ї армії розгромлено, вона фактично перестала існувати як організована сила, а росіяни поки що відмовилися від спроби обійти Донеччину з півночі. 

Як розповідає комбат Купріянов, відповідь була такою: спочатку зачистка інфільтрації – знайти ворога між позиціями, відрізати його групи від підкріплення й постачання, а потім перевірити кожну хату й підвал. Лише після цього – рух уперед, і то так, щоб звільнена територія знову не перетворилася на «сіру зону». Попереду піхоти йдуть дрони та наземні роботизовані комплекси.

За словами Білецького, Третій корпус першим у світі почав десантувати НРК, зокрема, доставляти НРК-камікадзе в тил противника на понад 10 кілометрів. Усе це відбувалося в режимі інформаційної тиші, про операцію корпус публічно заявив лише 15 вересня. Як повідомляв Білецький, про неї знали і Сирський, і Драпатий. Вони погодили, що в офіційних звітах нічого про події на цій ділянці фронту не буде. А росіян ще й ввели в оману щодо головного напрямку удару.

Назва військової операції – відсилання до «Пір року» композитора Антоніо Вівальді. У ній заплановано чотири «сезони», тобто чотири етапи. Станом на 14 жовтня, Третій корпус оголосив про завершення четвертого етапу. За даними корпусу, за весь час звільнено 277 квадратних кілометрів і 16 населених пунктів: дев’ять деокуповано, ще сім очищено від інфільтрації. Втрати росіян оцінюються у понад 8 тис. військових, 250 потрапили в полон. За словами Білецького, головне досягнення – росіянам не дали обійти Слов’янсько-Краматорську агломерацію з флангів і перерізати трасу Харків – Слов’янськ.

Саме за цю операцію 30 вересня президент Володимир Зеленський вручив орден «Золота Зірка» командиру батальйону 125-ї бригади Андрію Купріянову. З 2022 року старший лейтенант пройшов шлях від командира взводу до комбата. Купріянов очолював штурмові та контрнаступальні дії поблизу Бахмута, Хромового, Курдюмівки, Кліщіївки та біля Краматорська.

У серпні-вересні 2026 року підрозділи його батальйону звільняли населені пункти, перерізали логістику ворога та ізолювали росіян від підкріплення. Це створило умови для подальшого просування Сил оборони: знищено майже 200 окупантів, ще близько 20 поповнили обмінний фонд.

Позивний нашого героя – Дарвін. В інтерв’ю «Главкому» Андрій Купріянов розповів, чому успіх операції тримається не на геніальних рішеннях, а на базових речах: підготовці, керованості, постачанні й інформації: хто, коли і як її отримує. Також комбат згадує, як відрізали ворога від постачання, чому російські командири брехали власному керівництву, та зізнається, про що він мріє після війни.

«Війна застала мене в Одесі. Я відчув запах диму й подумав: «Ну, зате тепер я знаю, що робити»

Ким ви були до повномасштабного вторгнення, чим займалися і де вас застала війна? Як потрапили до війська?

До повномасштабного вторгнення я вже служив в армії. У 2017 році підписав перший контракт і три роки відслужив у десантно-штурмових військах. Потім контракт закінчився, і між його завершенням та початком повномасштабної війни минув десь рік-півтора. Нічого принципового я тоді не робив – десь, мабуть, працював, але навіть не встиг пустити коріння.

Війна застала мене в Одесі. Пам’ятаю, почалася метушня, люди бігали туди-сюди. Я відчув запах диму й подумав: «Ну, зате тепер я знаю, що робити. Жодних сумнівів, жодних туманних перспектив – усе зрозуміло, просто їду воювати». Так і зробив: поїхав до Києва, приєднався до добровольчого батальйону, який там знайшов, і одразу почав воювати.

Який саме це був батальйон?

Перші місяці – один, два, три – я був у добровольчому батальйоні типу місцевих сил тероборони. Потім перейшов у Третю штурмову, яка тоді ще була ССО «Азов». Тобто під Києвом я воював у складі того добровольчого батальйону, а все решту – в ССО «Азов».

Коли ви прийшли в Третю штурмову, яку посаду там обіймали?

У Третю штурмову я прийшов кулеметником. Мені дали великий важкий кулемет – з ним я й був. Взагалі дуже довго був піхотинцем. Ці три роки контракту на службі теж був кулеметником, потім у добробаті – старшим групи, а тут знову кулеметником. Потім був командиром відділення, сержантом взводу, командиром взводу. Але фактично це просто піхотинець – зі звичайним автоматом, або з «Мінімі» (ручний кулемет – «Главком»), або з кулеметом поважче. На виїздах зазвичай був старшим групи, безпосередньо на полі бою.

Ви воювали під Бахмутом, Хромовим, Курдюмівкою, Кліщіївкою і біля Краматорська. Який із цих періодів був найважчим?

Для піхотинця завжди приблизно однаково важко. Буває, що тебе сильніше бомблять або постійно доводиться відбивати атаки. Під Києвом, наприклад, було характерно те, що досвіду в нас було небагато й усе робилося дуже інтуїтивно. З нашого боку, було дуже багато помилок, але ворог на моєму напрямку був слабший, і цього нам вистачало. Можна сказати, що мене дратував мороз, але це, гадаю, супутник війни завжди і всюди.

Тоді штурмові операції були коротші: вони тривали день, два, три, і ми могли вийти. Майже всю мою штурмову кар’єру так і було. Тепер піхотинцю, який перебуває на полі бою довше, важче – з цієї точки зору. Але концентрація подій на одиницю часу, коли я ще штурмував, була вищою: за ті один-три дні треба було зробити дуже багато, і кількість, умовно, бою за добу була більшою. Проте мені так навіть подобалося – так краще воювати, ніж іноді доводиться тепер.

У Бахмуті мені було важко, бо це був кінець осені, постійно йшли дощі, температура коливалася від −1° до +1°. Нічого не замерзало, але все протікало: будинок дірявий, усюди дірки від прильотів, вітер. Ми пересувалися в стінах – крізь діру від прильоту або якусь іншу видовбану дірку, у підвали пролазили через люки. Це було дуже важко, бо сам побут був – гірше не вигадаєш. Пам’ятаю, тварини постійно ходять, скиглять, відчувають це, а ти при цьому ще й мусиш воювати.

В Авдіївці було важко, але інакше. Я вже був командиром роти, сидів на самому Коксохімі. Постачання не було, але їжі й води нам вистачало. Нас там було дуже багато в тісному приміщенні, я навіть не чув рації, а ще ворог глушив наш зв'язок. Піхотинці дуже часто ухвалювали рішення на власний розсуд, бо нас не чули. Постійно лягали КАБи, зрештою й нас розбив КАБ... Тож там було важко саме керувати боєм.

Стосовно посадок біля Бахмута – важко було одного разу в спеку. Ми штурмували при температурі десь +34°. Я був споряджений повністю: на мені було, напевно, кілограмів 20, плюс уся форма. Я буквально вийшов із БТР, пробіг 20 метрів, щоб забігти в укриття, – і в мене одразу потемніло в очах, у ту ж секунду. Я ще довго лежав, ми дуже повільно пересувалися, бо через цю спеку неможливо було прискоритися. І так далі.

Узимку все інакше: руки й ноги вже не мерзнуть, а просто болять, і це означає, що до сильного обмороження зовсім близько. Чим довше ти на морозі, тим гірше стає.

Але скажу так: цікаво і важко було всюди, по-своєму. Це все одно одна лінія війни, яка йде фоном і більш-менш однакова завжди.

Звідки у вас позивний Дарвін?

Мене про це завжди питають, але цікавої історії не буде. Коли ми обирали позивні, я почав вигадувати, що було б звучніше й стильніше, і перебрав в алфавітному порядку кожну літеру. Попереду мене товариш назвав прізвище чи ім’я якоїсь відомої людини, а я якраз дійшов до літери «Д» – і це просто співпало. Ну, думаю, Дарвін – це модно.

«Нам допомогло й те, що ворог дуже сильно брехав»

Поясніть простими словами: що таке операція «Вівальді» і яка в неї мета?

Відбувалася вона на Лиманському напрямку. Гадаю, на DeepState усі побачать, де саме. А мета була така.

Перше – не допустити спроб противника охопити Слов’янсько-Краматорську агломерацію. Якщо подивитися на DeepState, на карту до операції «Вівальді», видно, що з півдня та півночі є такі кліщі, які намагаються охопити агломерацію й перерізати логістику. Навіть якщо не охопити повністю, то принаймні ускладнити постачання до Краматорсько-Слов’янської агломерації. Тобто перше – унеможливити це.

Друге – перехопити ініціативу, змусити ворога грати за нашими правилами й відповідати на наші маневри. Це теж вдалося.

І третє, звісно, – завдати ворогу максимального ураження та звільнити території. Тобто базове.

Як це відбувалося? Найбільша частина планування й реалізації будь-якої операції – базова, це звичайні речі. Насправді дуже небагато простору для того, щоб ти виглядав як автор якогось геніального рішення. Але дуже важливо, щоб організм, який виконує операцію, був до неї спроможний. Це набагато важливіше. Цьому приділяють мало уваги, а тренування, атмосфера, керованість, постачання, організація бою загалом – вони важливіші.

Що ми робили? По-перше, ми зайшли в лінію й стали пліч-о-пліч. Була інфільтрація – ми почали її зачищати. Задіяли частину своїх сил і сили суміжників та прибрали ворога з наших тилів. А він сидів на логістичних маршрутах і заважав нам постачати провізію та боєкомплект на передові позиції. Ми прибрали його звідти, прибрали ворога й між нашими позиціями – він теж передавав своєму командуванню інформацію про наші пересування.

І водночас ми не допускали, щоб ворог накопичувався далі. Вони постійно намагалися: посилали нові групи, щоб підсилити старі й з’єднатися з ними. Гадаю, їхньою метою було накопичити в нас у тилу таку критичну масу людей, щоб в один момент ці люди змогли переламати лінію. 

У нас усе було організовано краще, і ще деякі моменти були на нашому боці. А ворогу важче налагодити логістику для груп, які так глибоко в нашому тилу. Тож ми їх зачистили, а новим просунутися не дали.

Далі ми почали свій наступ. По суті, долали певні ландшафтні перепони, проходили від однієї позиції ворога до іншої. Ми мали певну розвідувальну інформацію: піхота передавала те, що бачить і чує. Уражали ворога артилерією та БпЛА, вели наші групи за допомогою свого БпЛА – і так поступово просувалися.

Але дуже важливо, щоб територія, яку ти звільняєш, знову не стала територією інфільтрації, сірою зоною. Тому ми дуже ретельно проходили, зачищали й контролювали те, що нам уже вдалося зайняти.

Уся «Вівальді» така й була: усі етапи – це зачистка інфільтрації та просування. Особисто ми брали участь у першому, другому і четвертому етапах. Мій батальйон стояв там, де були зачистки інфільтрованих груп: в Олександрівці, Яровій, Новоселівці. Потім ми штурмували так звану «дорогу життя», що веде до Шандриголового, деякі райони Дерилового, а далі йшли своїм шляхом до Зеленої Долини. Біля Зеленої Долини теж проводили заходи зі звільнення територій. Ось так воно й було.

Ви говорите, що на початку операції росіяни вже були поміж ваших позицій. Скільки їх було? Як ви їх виявляли і знищували? 

У якийсь момент їх було стільки ж, скільки й нас. Це були буквально два паралельні фронти: один наш і один їхній – позаду нашого, з тією ж кількістю піхоти.

Але те, що росіяни були в стані інфільтрації, трохи змінює ситуацію: вони не на якихось рубежах чи вогневих позиціях, вони всі переховуються. Це трохи ускладнює їм життя.

Як ми їх виявляли? Про деяких ми знали: нам доповідали суміжники або підрозділи, які ми змінювали. Вони казали: «Ми бачили одну групу, намагалися її вразити, когось уразили, але, мабуть, хтось іще залишився». Це були одне джерело інформації. Далі ми помічали, що на певних логістичних маршрутах ведеться вогонь по наших засобах, наприклад по НРК (наземних роботизованих комплексах), або по нашій групі. З цього робимо висновок, що десь там є ворог.

Якщо нам вдавалося когось узяти в полон, він розповідав більше. Звісно, наші дрони постійно вели розвідку, ми знаходили ворога, який пересувається, і давали спеціальні команди. 

Спочатку ми знищили основні осередки спротиву, а потім почали тотальну зачистку. Вона полягає в тому, що ти буквально від хати до хати, від підвалу до підвалу проходиш групою й контролюєш, є там хтось чи ні. Це в нас забрало якийсь час. А коли ми повністю ліквідували інфільтрацію, порахували, скільки їх було насправді, бо відразу було не зрозуміло, наскільки це проблемно. 

Що планувала Росія на півночі від Лимана і чому для неї було важливо дістатися Слов’янська та Краматорська?

Очевидно, що Путін ставить за мету так званої «СВО» захоплення всієї Донецької області. Це його очевидне й логічне завдання – це, по-перше. По-друге, ці міста достатньо близько до фронту. Росія веде наступ не лише на Донбасі, але якщо вже наступати на Донбасі, то логічно, що доведеться штурмувати Слов’янськ і Краматорськ. Це старі міста, які разом формують так званий пояс оборони – пояс міст, що можуть слугувати дуже вигідним рубежем для утримання ворога. Власне, ворог і намагається його охопити та захопити. Не думаю, що тут є якісь секрети: він постійно про це заявляє й більш-менш те саме робить.

Операцію готували в режимі інформаційної тиші, тобто без публічних заяв. Як вам вдалося приховати підготовку від росіян?

Це знову ж таки базові речі. По-перше, сегрегація інформації: командування доводило її тільки тим ланкам, у той час і тим людям, коли і кому це було потрібно. Ми дізнавалися про те, що маємо зробити, не раніше, ніж це було необхідно, – із певним зазором. А якщо тобі ця інформація взагалі не потрібна, вона до тебе й не доходила. Бо ти можеш несвідомо розповісти її навіть серед своїх, а потім вона піде по сарафанному радіо.

Окремо інформаційна безпека в медіа. Звісно, корпус докладав зусиль, щоб сам нічого не виставляти й щоб ніхто ззовні не висвітлював наші просування та підготовку.

Нам допомогло й те, що ворог дуже сильно брехав – на різних ланках, з різним ступенем важкості цієї брехні. Тому вони довго не розуміли й не вірили, де ми і що робимо. Звісно, на певних етапах, коли вже стало зрозуміло, ворог почав вживати деяких контрзаходів. Але того, що ми вже зробили, було достатньо, щоб зберегти темп. Ось так приблизно й складається інформаційна безпека.

«Росіяни харчувалися якоюсь мукою, травою, тваринами»

Російські командири брехали вищому керівництву про успіхи на цьому напрямку. Як ви про це знаєте і як це допомогло вашому батальйону?

Щоб це знати, не треба бути Шерлоком Холмсом. Путін каже, що Святогірськ захоплений, а командир корпусу знімає відео, що він не захоплений. У доповідях і на пресконференціях Путін розповідає, що росіяни нас притиснули до річок або навіть оточили в «котли». Тобто зрозуміло, що він не знає, що насправді відбувається.

Крім того, наші джерела доповідають, що російське командування вважає, ніби його війська перебувають у певних місцях, а це неправда. Тож ми розуміємо, що в нього й досі хибна картина того, що відбувається.

Навіть рядовий російський солдат міг не розуміти, де розташовані українські підрозділи. Російські групи просувалися, наприклад, прямо через наші позиції й гинули. А їхній командир вирішував, що групу знищив, скажімо, дрон, і що українських військових там немає. Щоб зрозуміти, де насправді проходить лінія, йому довелося докласти багато зусиль. Але й тоді він доповідав неправильно. Російські командири гадали, що нас там справді немає. Або що це наші інфільтровані групи: є наш фронт, а в них у тилу якась наша двійка когось убиває. Але насправді ми рухалися єдиним фронтом.

Потім командир на місці почав доповідати ближче до правди. Але на кожній вищій ланці інформація спотворювалася ще сильніше, бо ніхто не хоче визнавати, що в нього не виходить і що ворог наступає. У них і самих були ілюзії, що вони швидко впораються з ситуацією та виконають завдання. А вони не виконують, тож і брехали.

Скільки російських військових було знищено під час операції і скільки потрапило в полон?

Загалом за операцію «Вівальді» корпус знищив близько 8 тисяч і десь близько 250 узяв у полон. Якщо вже про це говорити, то ще приблизно 300 квадратних кілометрів звільнено від інфільтрації та звільнено загалом.

Також було знищено дуже багато техніки, я навіть усього не пам’ятаю: і квадроцикли, мотоцикли, і броньована техніка, танки – усе на світі. Наприклад, розрахунки БпЛА, самі дрони ми уражали нашими перехоплювачами. Їхніх сил і засобів було насправді витрачено дуже багато.

Як вам вдалося брати в полон під час наступу і що це дає Україні?

Усе не так і важко. Питання в тому, чи налаштований ворог на полон. Але зазвичай ми часто стикалися з дуже розгубленими групами, і вони охоче здавалися. Бо якщо ти так довго перебуваєш на позиції інфільтрації, в тилу ворога, до тебе не доходить постачання навіть води та їжі, не кажучи вже про боєкомплект. Вони харчувалися якоюсь мукою, травою, тваринами. Через це не дуже й хотіли воювати далі. Вони чують історії про те, що скоро все буде добре, а добре не стається, тож здавалися швидше.

Хтось узагалі не здається й веде бій, такого в полон не візьмеш. Хтось здається після вогневого впливу: спочатку відмовляється, а коли ми б’ємо по ньому дроном чи гранатою, змінює рішення. Тож це не так уже й складно, усе залежить від ворога. Якщо ми знаємо, що росіяни сидять у якійсь споруді, то виходимо на голосовий зв'язок і майже завжди пропонуємо скласти зброю. Хтось погоджується, хтось ні.

У повідомленні президента сказано, що ваш батальйон «ізолював» росіян. Поясніть, що це означає на практиці: як ви відрізали ворога від підкріплення і постачання?

Я можу виділити два етапи ізоляції. 

Перша ізоляція – це ізоляція інфільтрованих груп від основних сил. Раніше основні сили могли дістатися до своїх інфільтрованих груп, підсилити їх, збільшити їхню кількість і постачати їм усе потрібне. Ми ізолювали інфільтровані групи від основних сил. Перехоплювали їхнє постачання, яке вони доставляли важкими бомберами (вони теж скидають їжу та воду): ми або виявляли, де вони скидають, і уражали противника, або уражали сам дрон – і не давали новим силам дістатися до інфільтрованих груп. 

Звісно, десь ворогу вдавалося пройти й щось пронести. Але загалом така ізоляція від постачання й основних сил, від резервів дає змогу набагато краще, легше та вигідніше просуватися.

Друга ізоляція – ізоляція їхніх основних сил. Це вищий рівень, ніж мій батальйон, але в двох словах: це ураження логістичних шляхів, мостів, переправ; ураження будь-якої автотехніки чи броньованої техніки; ураження нових груп, які підходять, – тих, що несуть боєкомплект не лише піхоті, а й, наприклад, артилерії, або нові дрони; ураження їхніх логістичних дронів і звуження маршруту проходу за рахунок нашого просування.

Які саме населені пункти чи позиції звільнив ваш батальйон?

Ми брали участь у звільненні Шандриголового, Дерилового і, можна сказати, Зеленої Долини. Але основна частина нашої зони відповідальності – це були ліси та лісосмуги біля цих населених пунктів. Ми їх обходили, заважали новим силам ворога просуватися до цих населених пунктів, перерізали їм маршрути, штурмували з флангів.

Тобто особисто мій батальйон більшу частину часу провів саме в лісах і лісосмугах, але ми були біля всіх цих населених пунктів. Найважливіші – ті, що я назвав, бо там ми безпосередньо звільняли. А щодо знищення інфільтрації – я казав раніше: можна сказати, що частково це Долина, Шандриголове й Дерилове.

«Старий радянський БТР переобладнали так, щоб ним можна було керувати дистанційно і відправили на позиції ворога»

Ви розповідали, що у вас на передовій працюють наземні роботи, тобто безпілотні машини без екіпажу. Що саме вони роблять і чим заміняють людей?

Найлегше – це логістика, звісно. За допомогою НРК ми довозимо харчування та боєприпаси на позиції. Раніше боєць мусив іти за боєприпасами далеко й нести їх назад. Це забирало багато часу, іноді дні. Це було небезпечно, бо бійця могли помітити з неба й вразити. І не гарантувало результату: часом дійти просто не вдавалося. Робот цю роботу спрощує. Його теж можуть уразити, але з цим ми більш-менш справляємося.

Друге – евакуація. На НРК ми вивозимо поранених і загиблих, і робимо це постійно. Пораненого кладуть на машинку, вона сама їде потрібним маршрутом, і на місці його розвантажують.

Раніше пораненого мали виносити самі бійці. Для цього треба відволікти боєздатних людей від позицій, а позиції залишаються оголеними. Це довго й важко, а по дорозі носіїв можуть помітити й уразити, тож поранених стане більше. 

Третє: НРК працює як вогнева точка. На нього встановлюють зброю, і він виїжджає туди, де людині небезпечно. Або туди, де людина не змогла б швидко розгорнути таку зброю. А на роботі вона вже закріплена. Машинка виїжджає, веде вогонь, виконує завдання й повертається. Там їй перезаряджають боєкомплект, за потреби ремонтують, і вона готова до наступного виїзду.

І те, про що всі питають, – що робили інші підрозділи корпусу: вони за допомогою великого дрона-бомбера скинули маленький НРК-камікадзе, який поїхав, десь заїхав і підірвався. Це дуже технологічно й фантастично.

Інші підрозділи корпусу – не наша бригада й не наш батальйон – використовували ще й НРК-БТР. Старий радянський БТР переобладнали так, щоб ним можна було керувати дистанційно. Його набили вибухівкою й відправили просто на позиції ворога, де він підірвався й завдав великої шкоди. Як звичайна бойова машина такий БТР був би майже марним. Тож це теж НРК, тільки з іншого транспорту. Ось так вони воюють.

Які дрони ви використовуєте і як вони працюють разом (розвідувальні, бомбардувальні, FPV)?

Використовуємо дрони «Мавік»-типу для спостереження, FPV-дрони, зокрема й на оптоволокні. Є важкі бомбери різних типів: вони уражають цілі й доставляють вантаж, одні можуть узяти більше, інші менше.

НРК теж багато типів. Я не впевнений, що можна називати їх усі, але їх справді багато. Є розмінувальники: вони розміновують замість піхоти, після чого може проїхати машина або пройти піхота. Є логістичні, є евакуаційні. Вони різняться тим, якими ландшафтами можуть їхати й скільки можуть везти.

Окрім цього, ми використовуємо багато іншої техніки. Є звичайні розвідувальні дрони, з якими люди сидять на місці й спостерігають. А є маленькі БпЛА, які ми даємо бійцям із собою: боєць запускає його, облітає все навколо, повертає й заряджає. Це дуже спрощує роботу й ефективне, і такий дрон може взяти кожен.

Чого ви навчаєте нових бійців насамперед, перш ніж відправити їх на передову?

Спочатку боєць проходить у нас курс допідготовки після базової військової підготовки. За цей час він здобуває навички й вливається в колектив. Навички такі: робота з дроном, стрільба по дронах, дії в малих групах, зачистки. Це не так складно, як може здатися. Вдосконалюватися, звісно, можна все життя, але рівня, потрібного для ефективної роботи, ми досягаємо вчасно.

Потім боєць асимілюється в колективі, розуміє, з ким працює, хто його командири, хто його побратими. Це теж дуже важливо. Він бачить, як поводяться люди, які вже були в боях, і як ці командири віддають накази, планують, пояснюють і тренують. Бачить, що йому дають житло й постійно привозять їжу та все потрібне. У вільний час він може відпочити по-справжньому комфортно.

Не менш важлива ідеологічна підготовка. Я сам спілкуюся з командирами й бійцями, пояснюю, навіщо ми це робимо, і кажу, що ворог насправді не такий сильний. У нас є ілюзія: «Росія така велика, як із нею воювати?» Це маячня. Росіян можна знищити й перемогти, ми це бачимо, це реально. Коли знімаєш із ворога весь цей флер непереможності, битися стає набагато легше. Бо вони теж бояться, у них тече кров, вони смертні.

Коли боєць це розуміє, йому стає спокійніше. Він бачить, як працюють наші засоби й скільки робиться, щоб ворог узагалі до нього не дійшов. Часто так і буває: до нашої піхоти росіяни просто не доходять, ми вражаємо їх раніше.

Далі боєць потрапляє на позиції. Він якийсь час добирається до передової, переходить із групи в групу. За цей шлях до першого бою він розуміє, що це не апокаліпсис, а звичайна, хоч і ризикована, робота. Він також бачить, що пораненим надають допомогу й евакуюють їх із поля бою. Тобто нічого, що вводило б у ступор, не відбувається.

Це звичайні побутові речі, тут немає ніяких секретів. Базово треба просто робити все правильно, і тоді бійці вливаються в колектив. Звісно, є ще багато інших нюансів, але в загальних рисах ось так.

Яка ціна цієї операції для вашого батальйону? Якими були втрати?

Можу сказати, що втрати ворога були кратно вищі за наші, дуже кратно. За такий період часу й з таким просуванням наші втрати були наднизькі. Бо якщо порівняти, наприклад, цю саму бригаду до її переходу в корпус, то вона несла більші втрати, але при цьому втрачала території або перебувала в обороні. А зараз, у наступі, втрати менші. Тобто це дуже адекватне співвідношення.

А загалом є дуже багато позитивного. Наприклад, великий досвід для командирів і бійців, злагодження організму, здатність батальйонів і бригади виконувати завдання, які раніше було навіть неможливо уявити.

Як ви дізналися про присвоєння звання і що відчули, коли президент вручив вам «Золоту Зірку»?

Дізнався я буквально в момент вручення. Мені ніхто не казав, що мене подали чи що мені вручатимуть щось. Я приїхав на нагородження з хлопцями, було зрозуміло, що нагороди вручатимуть, але лише на місці, за кілька хвилин до вручення, я побачив відзнаку з підписом «Герой України».

Ну, класно. Але такі великі нагороди накладають на тебе велику відповідальність. Дуже легко потім сказати, що їх роздають усім підряд і що хтось заслуговує більше. Ні я, ні інші до кінця цього не усвідомимо. Тож залишається одне: постійно доводити, що ти цієї нагороди вартий.

Про що мрієте після війни?

Гадаю, про перемогу української національної ідеї: і всередині України, і поза нинішньою лінією бойового зіткнення, де має бути українська держава й нація. Бо я не знаю, чи закінчиться війна цими кордонами, які ми маємо по лінії бойового зіткнення, чи якимись іншими, але ставити собі за мету нарощування добробуту, спроможності нашої держави й нашої нації – це насправді набагато важливіше.

Я міг би відповісти, що хочу у відпустку або виспатися – це банально, кожен так каже. Насправді хто так каже, кілька днів відпочине, нормально виспиться, а потім не знатиме, чим себе зайняти, бо все, чим вона жила, закінчиться. Тут твоя особистість зливається з вектором дій армії чи держави в цілому, і коли в тебе є сенс такого масштабу, більший за тебе самого, ти розумієш, що тобі робити. А потім люди дуже часто втрачають себе.

Тож, гадаю, в армії чи поза нею, але добробут української нації, нашої держави, нарощування, повернення всіх територій або навіть більше – ось це основна мета. Гадаю, я буду причетний до цього в тому чи іншому вигляді, звісно, з перервами на відпустки та все інше.

Кароліна Терещенко, «Главком»