Відновлювана енергетика: нові правила для інвесторів у законі та в реальності

Закон №4963-IX імплементує європейські правила у сфері відновлюваної енергетики, і зміни масштабні: від нових правил для накопичувачів і енергетичних спільнот до однорангової торгівлі електроенергією і механізмів співпраці з іншими державами. Але для інвестора в нову генерацію одна з найважливіших змін інша: держава вперше намагається зробити строк реалізації проєкту, що генерує енергію з відновлюваних джерел енергії (ВДЕ), прогнозованим.

Закон впроваджує зони прискореного розвитку відновлюваної енергетики, єдине вікно для проходження процедур і граничні строки отримання дозволів. У такій зоні всі дозвільні процедури мають займати не більш як 12 місяців, для офшорної вітроенергетики — 24 місяці. Для українського ринку це може бути значно важливішим, ніж здається.

Держава має заздалегідь відповісти на запитання «де будувати?»

Сьогодні девелопер енергетичного проєкту фактично сам збирає пазл із землі, містобудування, екології, приєднання до мереж та інших процедур. І на старті він не завжди може спрогнозувати, скільки часу займе весь процес. Новий підхід змінює цю логіку.

Міністерство енергетики має провести картографування територій з урахуванням наявності відновлюваного ресурсу, майбутнього попиту і можливостей мереж. На цій основі мають визначити зони прискореного розвитку ВДЕ, інтегровані в містобудівну документацію.

Пріоритет отримають території, де конфлікт між розвитком генерації й іншими інтересами потенційно менший: промислові майданчики, шахти, звалища, паркінги, деградовані землі, штучні водойми та інші вже освоєні території. Природоохоронні території і низка інших чутливих зон виключаються.

Для інвестора сенс цієї моделі простий: частина питань, які сьогодні доводиться вирішувати для кожного проєкту окремо, мають бути опрацьовані державою ще до появи конкретного девелопера. Тобто інвестор отримує не просто ділянку на карті, а територію, щодо якої вже провели значну частину попередньої роботи.

12 місяців на проєкт

Другий важливий елемент — це строки. У зоні прискореного розвитку весь дозвільний цикл має вкладатися у 12 місяців, і кожен орган, залучений до дозвільної процедури, матиме до 30 днів на ухвалення свого рішення. Для проєктів поза такими зонами загальний строк становитиме 24 місяці, а строк для ухвалення окремого рішення — до 45 днів.

Для деяких категорій строки ще коротші. Наприклад, для сонячних установок до 100 кВт передбачили 30 днів, для СЕС на дахах і фасадах — три місяці, а для заміни обладнання з приростом потужності не більш як 15%, якщо не потрібна оцінка впливу на довкілля, — три місяці.

Важливо також те, що цей загальний строк охоплює не тільки класичні будівельні дозволи. Йдеться і про процедури приєднання до мереж, введення в експлуатацію, оцінку впливу на довкілля і, де це необхідно, користування надрами. Сам період виконання будівельних робіт до нього не входить.

Це принципова зміна для економіки проєкту, адже інвестора цікавить, коли він зможе перейти від концепції до будівництва і генерації, а не скільки днів один державний орган видаватиме один документ.

Єдине вікно і дорожня карта

Заяви щодо проєктів подаватимуться в електронній формі через контактні пункти: через «Дію» та/або Єдину державну електронну систему у сфері будівництва. Далі інформація має рухатися між органами всередині системи, а не разом із представником інвестора від установи до установи. Строки поширюватимуться і на організації, від яких залежить приєднання до мереж.

Одна з проблем українського ринку полягає в необхідності зрозуміти саму послідовність процедур: куди звертатися, який документ отримувати першим, від чого залежить наступний етап і де можуть виникнути затримки.

Закон передбачає, що Міненерго має оприлюднити українською й англійською мовами посібник із проходження процедур, і фактично це має стати дорожньою картою реалізації ВДЕ-проєкту в Україні.

Для іноземного інвестора така передбачуваність може бути не менш важливою, ніж окрема податкова чи тарифна пільга.

Однак є одна проблема

На папері модель виглядає логічно: територія, визначена для розвитку ВДЕ, строки, єдине вікно і перелік процедур. Проте між законом і реальною можливістю отримати всі необхідні рішення за 12 місяців залишається великий пласт практичної роботи.

Потрібно визначити самі зони, затвердити необхідні урядові порядки, інтегрувати їх у містобудівну документацію, налаштувати обмін даними між державними системами й операторами мереж. Окреме питання — наслідки порушення встановлених строків.

Закон визначає, скільки має тривати процедура, але не створює універсального механізму, за якого відсутність рішення органу автоматично означатиме позитивну відповідь. На відміну від цього, європейське регулювання для окремих малих сонячних установок використовує саме механізм мовчазної згоди.

Тому пункт про 12 місяців наразі не гарантує, що проєкт справді пройде весь шлях за рік.

Накопичувачі: менше ризику подвійної оплати

Ще одна зміна, яка має безпосередній економічний ефект для нових проєктів, стосується установок зберігання енергії.

Раніше формулювання законодавства давало змогу розраховувати плату за нестандартне приєднання накопичувача окремо для потужності відбору й відпуску електроенергії. Новий закон передбачає інший принцип: плата має визначатися за більшою з двох величин — потужністю заряджання або розряджання. Для накопичувача на 20 МВт це означає розрахунок, виходячи з 20 МВт, а не фактичне подвоєння потужності для цілей плати за приєднання. Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), має привести свої акти у відповідність до нового правила.

На тлі потреби України в маневровій потужності й децентралізованій енергетиці це не технічна поправка. Приєднання є суттєвою частиною CAPEX (тобто капітальних витрат) таких проєктів, і правила його розрахунку безпосередньо впливають на інвестиційну модель.

Продавати електроенергію зможе ширше коло осіб

Ще один блок змін стосується розподіленої генерації. Закон впроваджує спільноти у сфері ВДЕ. Громадяни, малий і середній бізнес та органи місцевого самоврядування зможуть об'єднуватися, щоб разом виробляти, споживати, зберігати й продавати відновлювану енергію. Це може бути, наприклад, ОСББ зі спільною СЕС або громада з власним енергетичним проєктом.

Паралельно з'являється правова основа для peer-to-peer торгівлі, коли власник відновлюваної генерації зможе продавати надлишок іншому споживачу за погодженою ціною, самостійно або через посередника. Фізично електроенергія й надалі передаватиметься мережами оператора, тому питання тарифів, небалансів, обліку й роботи агрегаторів нікуди не зникають.

Тут, як і з прискореними зонами, головна робота починається після ухвалення закону. І від того, які правила встановить НКРЕКП, залежатиме, чи стане новий механізм реальною економічною моделлю.

І для інвестора головним тестом буде не кількість нових інструментів у законодавстві. Усе доволі просто: чи можна буде відкрити карту, побачити територію, придатну для проєкту, зрозуміти необхідні процедури, розрахувати строк їхнього проходження й закласти його у фінансову модель.

Якщо 12 місяців у зоні прискореного розвитку стануть реальним строком, а не законодавчим орієнтиром, це змінить одну з найпроблемніших характеристик українських енергетичних проєктів — непрогнозованість девелопменту.