Кіно, попкорн і диктатура: як Кім Чен Ір викрав кінозірку, щоб зняти свого «Ґодзіллу»

1978 року в Гонконзі безвісти зникла знаменита південнокорейська акторка Чхве Ин Хі. За кілька місяців зник і її колишній чоловік, режисер Шін Сан Ок, який намагався з'ясувати, що з нею сталося. Обоє опинилися в Північній Кореї. Викрадачам не потрібні були гроші чи державні таємниці. Їм потрібне було хороше кіно.

Замовником викрадення був Кім Чен Ір — майбутній диктатор, який захоплювався кінематографом і вважав, що північнокорейські фільми надто погані, щоб переконувати світ у перевагах його держави. Замість того, щоб реформувати індустрію, він вирішив привезти талановитих людей силоміць.

Майже через пів століття корейське кіно справді підкорило планету. Однак зовсім не те, на яке робив ставку Пхеньян. Південнокорейські «Паразити» здобули «Оскар» за найкращий фільм, «Гра в кальмара» перетворила дитячі забави на глобальний символ соціальної нерівності, а створені в США «Кейпоп-мисливиці на демонів» зібрали на Netflix понад 600 мільйонів переглядів.

Тим часом у Північній Кореї за перегляд південнокорейського серіалу можна отримати багаторічне ув'язнення. За масове поширення забороненого контенту закон передбачає навіть смертну кару.

Дві держави, що говорять однією мовою, десятиліттями створювали різні кінематографічні світи. Одна зробила власні історії товаром глобального попиту. Інша намагалася перетворити екран на інструмент виховання слухняних громадян.

Навіть у тигрячій пащі можна вижити, якщо не втратити голови

호랑이에게 물려 가도 정신만 차리면 산다

Шін Сан Ок був одним із найвідоміших режисерів Південної Кореї, а Чхве Ин Хі — зіркою його фільмів. Вони багато років працювали разом і були подружжям, але до моменту викрадення вже розлучилися. У Північній Кореї їх тримали окремо: кілька років вони навіть не знали напевно, що сталося з іншим.

Чхве утримували у відносно комфортних умовах, але без права повернутися додому. Шіна спочатку також поселили як привілейованого гостя. Після двох невдалих спроб утечі його ув'язнили. За ґратами режисер провів кілька років.

Лише в березні 1983-го Кім Чен Ір звів їх на прийомі в Пхеньяні. Тоді спадкоємець Кім Ір Сена пояснив свій задум: вони мали створювати фільми, здатні принести північнокорейському кіно міжнародне визнання. Невдовзі, за його ж порадою, Шін і Чхве знову побралися.

Під наглядом режиму подружжя створило низку фільмів. Найвідомішим став фантастичний «Пульгасарі» — північнокорейська відповідь японському «Ґодзіллі». Спецефекти робили японці зі студії Toho, яка створила оригінал. А за фільм «Сіль» Чхве 1985 року визнали найкращою акторкою Московського кінофестивалю.

1986 року у Відні Шін і Чхве втекли від супроводу й дісталися американського посольства. Після цього КНДР приписала «Пульгасарі» іншому режисерові — Чон Гон Джо. Історію викрадення згодом відтворили в документальному фільмі «Коханці та деспот» (2016).

Трейлер північнокорейського фільму «Пульгасарі» (1985)

Вигодувати тигра на свою голову

호랑이 새끼를 키우다

У «Пульгасарі» дія відбувається у феодальній Кореї. Жорстокий правитель пригнічує селян, а ув'язнений коваль перед смертю ліпить із рису фігурку чудовиська. Від краплі крові його дочки воно оживає, починає пожирати метал і збільшується до гігантських розмірів.

Спершу Пульгасарі допомагає повстанцям. Він поглинає зброю королівської армії, руйнує укріплення і наближає перемогу пригноблених. Це майже ідеальна революційна притча: народ здобуває могутнього союзника, здатного знищити тиранію.

Однак після перемоги виникає проблема. Монстр не може перестати їсти. Тепер він пожирає селянські інструменти й усе залізо, необхідне людям для життя. Сила, яка допомогла повалити одного гнобителя, сама перетворюється на загрозу. Щоб урятувати людей, дочка коваля жертвує собою, знищуючи чудовисько.

Для офіційної північнокорейської ідеології це була історія повстання проти жорстокого правителя. Проте її можна прочитати інакше: що відбувається з революцією, коли створена нею могутність починає пожирати власний народ? Немає доказів, що режисер свідомо закладав таку алегорію, але сама можливість цього прочитання робить «Пульгасарі» незручним твором для влади, яка допомогла його створити.

Що посієш, те й пожнеш

콩 심은 데 콩 나고, 팥 심은 데 팥 난다

У праці «Про мистецтво кіно» (1973) Кім Чен Ір виклав «теорію зерна»: кожен фільм мав розвиватися з ідейного ядра, правильність якого визначала партійна доктрина. Так драматургія ставала продовженням державної політики, а персонажі — носіями наперед визначених переконань. На записах, які потай робили Шін і Чхве, Кім Чен Ір сам нарікав: «Чому в усіх наших фільмах однакові ідеологічні сюжети?»

Один із канонічних прикладів — «Дівчина з квітами» (1972), історія молодої кореянки, яка під час японського колоніального панування продає квіти, щоб допомогти своїй родині. Бідність, хвороби й жорстокість землевласників перетворюють її життя на суцільне випробування.

Фільм використовує зрозумілий емоційний механізм. Спочатку глядачеві пропонують співчувати беззахисній героїні, потім відчути обурення несправедливістю, а зрештою пов'язати звільнення від страждань із революційною боротьбою. Сльози тут працюють не гірше за політичні гасла.

Хоч би якими майстерними були мелодрами, музичні номери й видовищні сцени, північнокорейська система майже не залишала режисерам права сперечатися з офіційною ідеологією. Влада може дозволити режисерові обирати ракурс камери. Значно важче дозволити, щоб камера поставила під сумнів саму владу.

Під світильником — найтемніше

등잔 밑이 어둡다

Було б надто зручно пояснити різницю між двома Кореями тим, що на Півдні завжди панувала творча свобода, а на Півночі — диктатура. Насправді південнокорейське кіно також десятиліттями існувало під політичним контролем.

За авторитарних режимів Пак Чон Хі та Чон Ду Хвана влада цензурувала фільми, обмежувала критику режиму й вимагала дотримання антикомуністичних настанов. Постраждав і Шін Сан Ок: у рік викрадення режим закрив його студію «Шін Фільм». Тож диктат влади він пізнав по обидва боки кордону.

1987 року масові демократичні протести стали переломним моментом у політичному житті країни. Важливим кроком для кінематографа було й рішення Конституційного суду 1996 року, що визнавало попередню цензуру фільмів неконституційною.

Цей процес, однак, не зробив індустрії ідеально вільною. Залишалися економічні залежності, політичний тиск і суперечки навколо допустимих тем. Проте поступово виник простір, у якому автори могли критично осмислювати власну державу. І саме з такого середовища виросла нова хвиля корейського кіно.

Лі Чхан Дон у «М'ятній цукерці» (1999) розповів історію людини в зворотній хронології, відкриваючи її зв'язок із травмами сучасної корейської історії, зокрема з придушенням повстання в Кванджу. Пон Джун Хо у «Спогадах про вбивство» (2003) показав розслідування серійних убивств у провінції 1980-х: поліція б'є підозрюваних, а держава зайнята розгоном протестів. Того ж року Пак Чхан Ук зняв «Олдбой» — жорстокий трилер про чоловіка, якого без пояснень 15 років тримають під замком. За попередньої цензури такий фільм навряд чи вийшов би, а 2004-го він здобув Гран-прі в Каннах.

Південнокорейська держава зрештою отримала світове визнання завдяки фільмам, які часто показували непривабливі сторони її суспільства.

Жаба в криниці

우물 안 개구리

1999 року фільм Кан Чже Гю «Шірі» став переломним моментом для південнокорейського кінопрокату. Історія про агентів, шпигунство, кохання та протистояння Півночі й Півдня зібрала приблизно 6,2 мільйона глядачів у Південній Кореї, перевершивши тамтешній касовий результат «Титаніка».

Корейське кіно довело, що здатне конкурувати з Голлівудом на власному ринку. Допомогла й держава — фінансуванням і квотами, що зобов'язували кінотеатри показувати корейські фільми щонайменше 146 днів на рік. Однак міжнародний успіх прийшов не лише через наслідування американського блокбастера. Південнокорейські режисери навчилися поєднувати знайомі жанри з локальними соціальними конфліктами.

Найпереконливіше це продемонстрували «Паразити» Пон Джун Хо. У центрі фільму дві сім'ї: одна живе в напівпідвальному помешканні, інша — у модерністському будинку. Між ними пролягає не тільки економічна, а й фізична дистанція. Сходи, поверхи, вікна й запахи стають частиною класової системи. Багаті мешкають нагорі, бідні змушені спускатися вниз, а дощ, який для одних створює романтичну атмосферу, для інших стає катастрофою.

2019 року «Паразити» здобули «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, а 2020-го — чотири «Оскари», зокрема за найкращий фільм. Уперше головний «Оскар» дістався неангломовному фільму.

У «Грі в кальмара» Хван Дон Хьок через дитячі ігри показав смертельне змагання людей, обтяжених боргами. Рожеві костюми охоронців, зелені спортивні форми гравців і геометричні маски створили візуальну мову, впізнавану далеко за межами Кореї. За даними Netflix, перший сезон за 91 день отримав 265,2 мільйона переглядів.

Одяг — це крила

옷이 날개다

20 червня 2025 року Netflix випустив анімаційний фільм «Кейпоп-мисливиці на демонів» (KPop Demon Hunters). Три учасниці вигаданого K-pop-гурту збирають стадіони, а поза сценою борються з надприродними істотами.

За аналогічний 91 день фільм набрав рекордні для Netflix 325,1 мільйона переглядів, а загалом — понад 600 мільйонів. Утім, це не суто південнокорейське виробництво. Фільм створила американська Sony Pictures Animation для Netflix, а співрежисеркою стала канадка корейського походження Меггі Кан.

Корейська популярна культура вже настільки інтегрована в глобальну індустрію, що американські студії створюють хіти на основі її образів, музики й міфології. 2023 року Netflix оголосив про намір інвестувати 2,5 млрд дол. у корейський контент протягом наступних чотирьох років.

Світова популярність корейського контенту, однак, не гарантує процвітання місцевого кінопрокату. За даними Корейської ради з питань кіно, 2025 року іноземні стрічки забезпечили приблизно 60% касових зборів Південної Кореї. Жоден місцевий фільм не подолав позначки в десять мільйонів проданих квитків — уперше з 2012 року, не рахуючи пандемії.

Слово без ніг долає тисячу лі

발 없는 말이 천 리 간다

У січні 2026 року північнокорейське державне телебачення показало фільм «Дні й ночі протистояння». Це історія про змову з метою вбивства керівника держави, з вибухами та шпигунською інтригою. Як повідомляло видання NK News, стрічка використовує прийоми голлівудського жанрового кіно й орієнтується на молодь.

Парадокс у тому, що режим запозичує прийоми іноземного кіно, але карає громадян за перегляд оригіналів. У лютому 2026 року Amnesty International оприлюднила дослідження, засноване на 25 інтерв'ю з людьми, які втекли з КНДР. Їхні свідчення описують систему, в якій південнокорейські серіали й фільми поширюються нелегально, зокрема на USB-носіях, а перегляд може обернутися обшуком, примусовими роботами чи ув'язненням. Заможні часто відкуповуються від таборів хабарем у 5–10 тис. дол. «Покарання повністю залежить від грошей», — каже один із втікачів.

Ухвалений 2020 року закон про боротьбу з реакційною ідеологією та культурою передбачає від 5 до 15 років примусових робіт за перегляд або зберігання південнокорейського контенту. За поширення великих обсягів заборонених матеріалів або організацію колективних переглядів загрожує навіть смертна кара. Однак Amnesty International застерігає: через закритість країни масштаби страт неможливо незалежно підтвердити.

Північна Корея вважає чужі історії політично небезпечними. Південнокорейські серіали можуть показувати багатші міста, інші сімейні стосунки й людей, які мають значно більше свободи у виборі життєвого шляху. Навіть коли це романтичні фантазії, а не документальні свідчення, вони суперечать монополії північнокорейської держави на опис зовнішнього світу.

Глядач може зробити небажане для режиму відкриття: життя за кордоном необов'язково має такий вигляд, як розповідають офіційні медіа. За свідченнями втікачів, його дивляться навіть представники системи, покликаної боротися з такими переглядами.

Південнокорейське кіно теж стало інструментом міжнародного впливу. Однак світове визнання йому принесли не історії про національну велич, а фільми, що показують власне суспільство без прикрас.

1978 року Кім Чен Ір викрав режисера й акторку, сподіваючись отримати кіно, здатне захопити світ. Через десятиліття світ захопили корейські фільми, автори яких здобули можливість говорити про незручне.

Можливо, головна відмінність між двома кінематографами полягає не в бюджетах чи міжнародних нагородах. А в тому, хто має право вирішувати, яку історію розповісти і яку подивитися.