Наступ окупантів на Оріхів набирає темп. Огляд фронту

Огляд, сьогодні – Гуляйпільський напрямок.

Противник (російські війська) продовжує наступальні дії у загальному напрямку Гуляйполе – Оріхів, аби дістатися зі сходу та південного сходу основними силами своїх передових частин і з’єднань ближніх підступів до Оріхівського району оборони Збройних сил України (ЗСУ).

Противник веде наступ військами (силами) лівого флангу російського угрупування військ (УВ) «Восток», а саме військами (силами) 5-ї та 35-ї загальновійськових армій (ЗВА), посилених низкою сил і засобів.

Станом на вчорашній вечір їм вдалося досягти певного результату (просування) у тактичній зоні на низці ділянок. Однак, виконати своє головне завдання – дістатися ближніх підступів до Оріхова основними силами своїх передових частин і з’єднань вони не змогли.

• 1 •

На цьому напрямку російські війська діють у наступному складі (приблизно):

5-а ЗВA, очевидно, діє на цьому напрямку своїми основними силами

127-ма мотострілецька дивізія (мсд) – 114-й, 143-й і 394-й мотострілецькі полки (мсп), 218-й танковий полк (тп), 872-й самохідний артилерійський полк (сап).
57-ма окрема мотострілецька бригада (омсбр).
60-та омсбр.
305-та артилерійська бригада (абр).

35-та ЗВА – також діє на цьому напрямку основними силами

38-ма омсбр (ймовірно, частина її сил, раніше задіяних у смузі 36-ї ЗВА, була повернута російським командуванням назад у смугу 35-ї ЗВА, і тепер бригада діє на Гуляйпільському напрямку майже повним складом).
64-та омсбр.
69-та окрема бригада прикриття (обрп), діє на цьому напрямку лише частиною сил, значна кількість її підрозділів наразі задіяна в смузі 36-ї ЗВА.
165-та абр.

Сили та засоби окружного підпорядкування

14-та окрема бригада спеціального призначення (обр СпП), ймовірно, діє в смугах 5-ї та 35-ї ЗВА більшістю своїх підрозділів.
338-ма реактивна артилерійська бригада (реабр), очевидно, також діє в смугах згаданих армій своїми основними силами.

Сили та засоби підсилення

76-та десантно-штурмова дивізія (дшд), ймовірно, діє на лівому фланзі російської 35-ї ЗВА частиною своїх сил. Ймовірно, мова їде про її 104-й або\та 234-й десантно-штурмові полки (дшп).
40-та окрема бригада морської піхоти (обрмп) – діє, скоріш за все, повним складом (включаючи 1-й батальйон морської піхоти, 1-й десантно-штурмовий батальйон, розвідувальний батальйон, окремий самохідний артилерійський дивізіон).
50-та окрема бригада безпілотних систем (обр БПС) резерву ВГК «Варяг» з високою ймовірністю також присутня на цьому напрямку низкою своїх підрозділів.

Фактично, основні сили всього УВ «Восток», включаючи його найпотужнішу армію – 5-ту ЗВА, діють саме на Гуляйпільському напрямку. Відповідно, саме там зосереджені основні зусилля командування цього угрупування. Протягом звітного періоду бойовий та чисельний склад (БЧС) російських військ, що діють у цьому напрямку, суттєво не змінився.

• 2 •

Поточна ситуація на Гуляйпільському напрямку характеризується поєднанням достатньо глибоких інфільтраційних дій противника із його атакуючими/штурмовими діями зразу на кількох ділянках. Очевидно, що командування російських армій, що діють у цьому напрямку, намагаються різко збільшити темпи просування своїх передових частин і підрозділів. Зокрема:

По напрямку Прилуки (село) – Добропілля (село) противник намагається прорватися на північ по обидва боки дороги Гуляйполе – Покровське, діючи вздовж річки Гайчур. Однак без особливого успіху для себе. Йому вдалося інфільтрувати кілька своїх малих піхотних груп на схід від Добропілля на глибину 1 км і на північний захід від села на глибину до 1,5 км, вздовж західного берега річки Гайчур. Однак українські підрозділи, очевидно, продовжують утримувати саме Добропілля і змогли «зачистити» низку груп російських «інфільтраторів» у районі сіл Тернувате, Нове Запоріжжя та Радісне.
У напрямку Оленокостянтинівка – Воздвижівська, ймовірно, противник зміг пересікти залізницю, яка прямує від Залізничне до Тернувате, зі сходу на захід та дістатися південних околиць Воздвижівської і закріпитися там, просунувшись загалом на 4 км. У самій Воздвижівській (північно-східна частина села та район відділення «Укрпошти») очевидно, одночасно фіксується кілька ворожих піхотних груп, хоча решта (центральна) частина села утримується ЗСУ.
Противник також активно атакує по напрямках Цвіткове – Верхня Терса та Святопетрівка – Верхня Терса. Внаслідок цього йому вдалося просунутися на 1,5–2 км на північ і північний схід від Верхньої Терси, одночасно інфільтрувати кілька своїх штурмових груп у саме село і навіть завести кілька з них у район на захід від села.

У напрямку Староукраїнка – Гірке противник зміг просунутися лише на 700-800 метрів, не діставшись села Гірке. Однак йому вдалося досягти просування кількох своїх штурмових груп на захід і південний захід від села, обійшовши його з півдня і дійшовши до річки Верхня Терса. Ймовірно, діючи з боку села Залізничне. Однак варто зазначити, що ЗСУ водночас продовжують утримувати низку позицій між Залізничне і Староукраїнка.

Противник, діючи в цьому напрямку, явно намагається обійти українські піхотні групи, що обороняються в районі села Гірке та на південний схід від нього, ведучи активні охоплюючи дії на південь і північ від села Гірке, включно з районом на південь від села Верхня Терса та районом на захід від села Залічничне.

У напрямку Залізничне – Гуляйпільське, діючи на північ від дороги Гуляйполе – Оріхів, кілька російських штурмових груп змогли просунутися на 2-2,5 км, досягнувши «рештків» кількох зруйнованих ферм, де, очевидно, вони незабаром спробують вижити і закріпитися.

Противник, поки що, так й не зміг увійти до села Гуляйпільське основними силами своїх передових підрозділів. Ні з півдня, діючи з боку села Мирне, ні зі сходу, з боку Залізничне. Очевидно, що в селі (у його центральній частині) ще залишилося близько 2-3 «загублених» російських піхотинців, які залишилися після недавньої «зачистки» села, але наполегливі штурмові дії противника на сході і півдні від нього в цьому сенсі досі залишаються неефективними. Йому не вдається здійснити масоване проникнення своєї штурмової піхоти в Гуляйпільське.

Але південніше цієї ділянки, очевидно, противник досяг більш успішного тактичного результату. Основні сили його передових підрозділів змогли просунутися на північний захід від села Лугівське і на північ від села Білогір’є в середньому на 2,5-2,6 км, і найголовніше – дуже «рясно» інфільтрувати своєю штурмовою піхотою достатньо значний, з тактичної точки зору, район.

Численні російські малі піхотні групи фіксуються у бойових порядках українських передових підрозділів вже в районі села Чарівне (воно майже вже захоплене ними), на південний схід від села Червона Криниця і навіть у районі села Омельник (для кращого розуміння, це майже 19 км від «основної» лінії передових російських підрозділів на північ від Білогір’я).

Район Червона Криниця – Чарівне – Лугівське – Білогір'я (це на північний схід від Малої Токмачки) просто «нашпигований» російськими малими піхотними (штурмовими) групами, які продовжують здійснювати досить протяжні, але водночас досить успішні для себе «забіги» у загальному напрямку на Омельник.

Очевидно, якщо цей процес не зупинити або принаймні мінімізувати найближчим часом, вихід основних сил передових частин та з’єднань російських 5-ї та 35-ї ЗВА до одного з ключових районів, щодо подальшої оборони Оріхова (Омельник – Широке – Єгорівка – Червона Криниця) стане досить «витвирезуючою» реальністю для деяких вітчизняних військових експертів.

• 3 •

Тепер про майбутні перспективи.

Щодо всього Гуляйпільського напрямку, наразі вони не виглядають надто оптимістично для ЗСУ. Російські війська продовжують з високою інтенсивністю «таранити» штурмовою піхотою передові українські позиції, фактично майже по всій ширині наступальних смуг своїх 5-ї та 35-ї ЗВА.

Водночас російське командування, очевидно, змогло знайти слабку ланку в обороні ЗСУ (між Малою Токмачкою та Гуляйполем) і зосередити саме там свої основні зусилля. Що, власне, призвело до проникнення значної кількості російської штурмової піхоти в систему оборони ЗСУ на північний схід від Малої Токмачки (про ситуацію навколо неї – у наступному огляді), причому на дуже значні тактичні відстані.

Крім того, у противника є численні інфільтровані групи (хоч і не на таких великих відстанях), які змогли закріпитися на низці інших ділянок цього напрямку (між Воздвижівською та Гуляйпільським).

Отже, можна стверджувати, що зусилля командування російського УВ «Восток» і, зокрема, його 5-ї та 35-ї ЗВА, щодо збільшення темпів просування їхніх передових частин і підрозділів у тактичній зоні, не стали цілком марними.

Так, наразі вони ще не досягли на Гуляйпільському напрямку «бажаного» російським командуванням «стандарту», який би дав йому надію сподіватися на швидке (принаймні, протягом кількох наступних тижнів) виконання своєї найближчої оперативної задачі. Але тенденція до їхнього зростання – очевидна.

Щодо оперативних перспектив, я хотів би виділити два моменти, які наразі мають актуальний характер:

Я вже писав, що для успішного проведення стабілізаційних дій ЗСУ у всій Південній стратегічній операційній зоні (хоч і тимчасового характеру) необхідно ОДНОЧАСНО поєднати ДВА фактори – не лише успішні наступальні дії в смугах російських 29-ї та 36-ї ЗВА (тобто в центрі та на правому фланзі УВ «Восток»), а й забезпечити достатній рівень стійкості системи оборони ЗСУ на Гуляйпільському та Оріхово-Запорізькому напрямках. Лише тоді можна було розраховувати на певний оперативно-стратегічний ефект.

Було наївно вірити, що відносно успішний наступ ЗСУ в районі між річками Мокрі Яли та Гайчур сам по собі змусить російське командування «сповільнитися» в районі Оріхова та на захід від Гуляйполя.
Іншими словами, три українські бригади ДШВ, посилені кількома штурмовими полками, в оперативному сенсі «не створять погоди» (простіше кажучи, вони не зможуть змусити зразу кілька російських армій одразу припинити наступальні дії у бік Запоріжжя лише власними обмеженими контр-наступальними діями). Оскільки, навіть ще перед їх початком, вони мали у цьому сенсі досить «скромні» можливості.

Вони могли і, ймовірно, продовжують мати можливість обмежити і сповільнити його, але явно не можуть зупинити його повністю. Саме це ми й спостерігаємо зараз, коли українські контр-наступальні дії в смугах російських 36-ї та 29-ї ЗВА почали «затухати», можна сказати, у «природній» спосіб, а противник, у свою чергу, знову стає активнішим на Гуляйпільському та Оріхово-Запорізькому напрямках. Більше того, втрати в цих контрнаступальних діях ЗСУ (іноді дуже чутливі) ніс і продовжує нести не лише їхній противник ...

Другий момент, очевидно, стосується вибору найоптимальнішого варіанту подальших дій ЗСУ на оперативно-стратегічному рівні, щодо їх ефективної оборони у всій Південній стратегічній операційній зоні. Особливо в контексті триваючої Слов'янсько-Краматорської наступальної операції російських військ у Східній стратегічній операційній зоні. Адже, як на мене, насправді, у цьому сенсі, їх існує лише два варіанти.

Перший – продовжувати намагатися постійно та регулярно «штрикати» противника контрнаступальними діями в цій зоні обмеженими силами і засобами (і, відповідно, із обмеженим масштабом та цілями), сподіваючись, що в кінцевому підсумку, вдасться ними «заштрикати» противника настільки, що він зупиниться сам. Другий – накопичити та підготувати необхідні оперативні (й дуже бажано – стратегічні) резерви, розгорнути їх на найбільш загрозливих ділянках і напрямках у відповідній глибині бойових порядків своїх військ, у готовності блокувати найменший (тактичний) прорив противника.

При цьому, одночасно зміцнюючи систему оборони своїх передових частин і з’єднань, змушуючи противника, таким чином, продовжувати виснажувати себе неефективними наступальними діями, якщо в нього присутнє настільки непереборне бажання прорватися до Дніпрогесу.

Що стосується мене, то наразі другий варіант здається мені кращим. З однієї простої причини. Російські війська, що діють у Південній стратегічній операційній зоні (ГВ «Восток» і «Днепр»), покладаються щодо своєї оперативної маневреності силами і засобами та їхньої логістики (матеріально-технічному забезпеченні\МТЗ) на сухопутний «коридор» між Донбасом і Кримом (подовжений до дельти Дніпра) із середньою шириною у понад 105 км.

А це означає, що ЗСУ своїми обмеженими наступальними діями наразі не мали і не мають таких можливостей, аби ускладнити противнику здійснення маневру його силами та засобами (особливо в оперативному сенсі), а також доставку предметів МТЗ, настільки, щоб змусити російське командування припинити або принаймні різко зменшити у масштабі свої наступальні дії щодо Запоріжжя на оперативному рівні.

Так, у цьому плані, ЗСУ можуть створити певні труднощі для противника, особливо у поєднанні власних наступальних дій на низці вдало обраних ділянок і напрямків із підвищенням інтенсивності далекобійних дій по всій ширині цього «коридору». Але ці труднощі явно будуть тимчасовими і недостатніми для повної стабілізації оперативно-стратегічної ситуації (у сенсі зупинки російського наступу).

Оскільки противник все ще зберігає здатність ефективно маневрувати силами та засобами в цій зоні, навіть, на тактичному рівні, не кажучи вже про оперативний рівень, а також має можливість змінювати оперативну побудову своїх армій, що діють у Південній стратегічній оперативній зоні, потрібним для себе чином і в потрібний час, а також здійснювати досить ефективну логістику ( в тому числі саме на оперативному рівні). І найголовніше, він очевидно має у цій зоні над ЗСУ значну перевагу в силах і засобах.

За таких умов продовжувати намагатися зупинити противника надзвичайно «активною» обороною, час від часу, «кидаючись» проти нього у відчайдушні й досить дорогі контр-наступальні дії – це дуже сумнівна, з точки зору оперативної доцільності, справа. Щодо мене, то побудувати у переносному сенсі своєрідну «стіну» (тобто підготовлену та ешелоновану у всіх сенсах систему оборони), б’ючись у яку ворог банально «розб'є собі лоб», мені здається кращим вибором.

Головне тут – не пропустити момент, коли «ворожий лоб» справді «трісне», а не просто почне кровоточити, і мати під рукою для цього необхідний інструмент (я маю на увазі стратегічні та оперативні резерви), аби перетворити цю «тріщину» на повноцінний «пролом черепа» ворога.