Чи можна посміхатися ворогу? Післямова до гуманітарної місії в Олешках

«Дипломатія – це мистецтво сказати «гарна собачка», доки не знайдеш каменя»
Вілл Роджерс

30 жовтня 2026 року з окупованих Олешок на Херсонщині виїхали люди, які місяцями жили без нормальної їжі, води та ліків. За даними першої леді США, на виїзд погодилися понад 750 мешканців; для цього залучили 25 автобусів, 50 медиків і машини швидкої допомоги. За повідомленнями з місця подій, 17 автобусів заповнили люди, які вирушають на підконтрольну Україні територію, чотири – ті, хто вирушає у бік Росії.

За цими цифрами стоять живі люди. І стоїть робота, яку частина суспільства сприйняла з обуренням: переговори з Росією, спільне відео з російською омбудсменкою, подяки, посередництво Меланії Трамп. Тож час чесно поставити запитання: що таке дипломатія під час війни і чого вона варта для України?

Дипломатія – не поступка, а зброя держави…

У суспільстві, яке понад п’ять років живе під ракетами, слово «переговори» часто звучить як «здача». Це зрозуміло: ненависть до ворога – природна реакція на зруйновані міста й загиблих близьких. Але ненависть не може бути державною політикою, і вона не повинна нівелювати те, що дає система дипломатії.

Дипломатія – це не дружба з ворогом і не вибачення його злочинів. Це інструмент, яким держава досягає своїх цілей там, куди не дістає зброя. Кожен обмін полоненими, кожна повернута дитина, кожен гуманітарний коридор за ці роки був результатом саме переговорів – важких, неприємних і часто принизливих з вигляду.

Отто фон Бісмарк називав політику «мистецтвом можливого». На війні можливе завжди менше за бажане. Дипломат не вибирає співрозмовника: він сідає за стіл з тим, від кого залежить доля його людей. І саме це відрізняє державника від коментатора: перший відповідає за результат, другий – лише за емоції.

Скільки коштує життя українця?

Олешки стоять на лівому березі Дніпра, просто на лінії фронту. Ще на початку березня 2026 року Дмитро Лубінець звернувся до Міжнародного комітету Червоного Хреста та російської сторони: місто перебувало в блокаді, з катастрофічною нестачею питної води та їжі. Водії, які намагалися довезти продукти, гинули на дорогах. «Місто Олешки не живе, а виживає», – казав тоді омбудсман, додаючи, що «ціна затримки вимірюється людськими життями».

У травні сторони погодили технічні деталі евакуації близько 6 000 цивільних із Олешок, Старої й Нової Збур’ївки та Голої Пристані, серед них орієнтовно 200 дітей. Але Росія місяцями затягувала з датою припинення вогню. Скільки людей за цей час загинуло від голоду, хвороб і обстрілів, сьогодні не може перевірити ніхто.

У таких умовах питання «чи можна домовлятися з ворогом?» звучить інакше: «чи можна залишити людей помирати, аби не домовлятися?». Ми не за смерть – ми за життя. Кожен врятований українець – це не статистика, а чиїсь батьки, діти, сусіди. І це громадяни, які повертаються в український простір, а не розчиняються в російських таборах тимчасового розміщення. Саме тому співвідношення 17 до 4 важить більше за будь-яке гасло: переважна більшість людей, отримавши вибір, обрала Україну.

Він там, а критики тут…

Після перших кадрів з Олешок соцмережі вибухнули. Лубінця звинувачували в тому, що він знімався разом із російською омбудсменкою Яною Лантратовою, дякував за дотримання домовленостей, а частина людей поїхала до Росії. Дехто вважає приниженням України вже сам факт, що посередницею виступила перша леді США Меланія Трамп.

Ці почуття мають право на існування, і критики мають свої аргументи. Російська пропаганда вміє перетворювати спільні кадри на доказ «нормалізації», а технічне перемир’я – на паузу для перегрупування. Шлях частини евакуйованих у бік Анапи викликає законне питання, чи це справді вільний вибір людей. А залежність від доброї волі Вашингтона нагадує, наскільки обмежені власні важелі України. Ці ризики треба бачити і називати.

Але варто подивитися і на другу шальку терезів. На ній – сотні людей, які могли померти голодною смертю. Посередництво Меланії Трамп можна вважати незручним, але воно стало шансом, який Україна не мала права втратити. У дипломатії не важливо, чиїми руками відчинили двері, – важливо, скільки людей крізь них пройшло.

Легко сидіти за комп’ютером і писати, що Лубінець «зрадник» і «забагато дякував росіянам». Але він – там, на окупованій території, в колоні з людьми, поруч із замінованими дорогами. А критики – тут. Ввічливе слово на камеру в такій ситуації – не лояльність до ворога, а ціна, яку платять за безпеку розмінованого маршруту та наступну евакуацію. Дипломат завжди думає на крок вперед: сьогоднішній тон визначає, чи відчиняться двері завтра.

Перш ніж критикувати людину за «поступки», які врятували українців від голодної смерті, варто триста разів зважити кожне слово. І хоча б на хвилину поставити себе на місце тих, хто їде до непередбачуваного ворога, аби повернути своїх.

Херсон, який ожив…

Найкращий аргумент на користь дипломатії – не теорія, а Херсон. Режим тиші, узгоджений для місії, почався 27 жовтня о 03:00 і має тривати до вечора 1 листопада. За словами Лубінця, станом на 30 жовтня він тримався 87 годин поспіль без жодного порушення.

Місто, яке роками жило під щоденними обстрілами з лівого берега, буквально ожило. На вулицях з’явилися люди, комунальники вийшли прибирати площі, біля кіосків вишикувалися черги. Херсонці вільно пересувалися містом і не могли нарадуватися тиші. А найчастіше побажання, яке омбудсман чув від мешканців Олешок, було одне – мир.

Це лише локальне й тимчасове перемир’я, і ніхто не має ілюзій щодо намірів Кремля. Але воно показало головне: домовленості можливі, їх можна контролювати, і вони дають відчутний результат для живих людей. На жаль, найближчим часом ми не будемо святкувати перемогу на всіх окупованих територіях. Тож саме дипломатія сьогодні є реальним шляхом дати Україні спокій у найближчій перспективі – і фундаментом майбутнього миру.

Держава – це люди…

Ми боремося, ми воюємо. Але рятувати своїх людей усіма доступними засобами – теж героїзм, і не кожен на нього здатний. Солдат захищає землю, дипломат повертає людей; одне без іншого не працює. Не випадково Лубінець після місії першим подякував Силам оборони, які ще до перемир’я доставляли в Олешки продукти дронами.

Якщо ми берегтимемо кожного українця – навіть того, хто ще вагається у своїх поглядах, – у цьому і буде основа нашої державності. Бо держава – це не кордони і не кабінети. Держава – це люди. Держава – це кожен із вас.

У цій історії є і невирішені питання: як гарантувати безпеку тих, хто поїхав до Росії, і чи вдасться повторити такий коридор для інших сіл лівобережжя. Відповіді на них теж дасть не запальний коментар, а наступний раунд переговорів.

Сварити легко. Зробити – важко. І коли стоїть вибір між гучним гнівом і тихою, невдячною роботою, яка повертає додому живих людей, держава повинна обирати друге. Бо життя українця не має ціни – але за нього варто боротися всіма способами, включно з найважчим із них – дипломатією.