Духовна влада і французька сила: тисяча років історії Рима, про яку ви не знали

Останні тисячу років перед тим, як стати столицею сучасної Італії, Рим був столицею держави, якою керував папа. Вона була утворена та трималася майже увесь час свого існування на французьких штиках. Тож не дивно, що саме існування сучасної Італії у відомому нам вигляді стало можливим лише після воєнної поразки Франції. За цей час папа двічі робив бунтаря з території колишньої римської Галлії імператором, а сам отримував військову підтримку у боротьбі проти внутрішніх ворогів. Фокус розбирався, як Рим пройшов шлях від першої у світі республіки до абсолютної теократичної монархії.

Антична класика

Вважається, що Рим був заснований приблизно 753 року до нашої ери. Спочатку він управлявся місцевими царями й нічим особливо не виділявся у тогочасному світі. Але приблизно 500 року до н. е. жителі Рима вигнали звідти царя і стали управляти ним самостійно. Турбота про існування та розвиток рідного міста стала для римлян «спільною справою» — Республікою. Міста-держави із громадським самоврядуванням вже існували у Східному Середземномор’ї — це було породженням грецької цивілізації. Деякі з них сотні років успішно функціонували й на території сучасної України. Проте саме римляни змогли знайти необхідний баланс між воєнною дисципліною та особистими свободами громадян, аби не просто вижити у жорстоких реаліях стародавнього світу, а й розширити владу Риму із невеличкого регіону в центрі Апеннінського півострова до значної частини території Європи, африканського узбережжя Середземного моря та Близького сходу.

Важливо Салат, полководець і просто хороша людина: ким насправді був Юлій Цезар

Спочатку римляни підкорили довколишні міста-держави та племена, що населяли Апенніни. Потім здолали регіонального гегемона — Карфаген, а вже після того просто поступово підкоряли племена і держави, які траплялися їм на шляху.

Спочатку республіка розширювалася в інтересах більшості своїх громадян. Воїни отримували землю на завойованих територіях та рабів. Соціально незахищені верстви отримували соціальне забезпечення. Воєнна здобич розділялася нерівномірно і з часом родини воєначальників суттєво розбагатіли. Багатство та військова влада очікувано спонукали їх до узурпації. Так у першому столітті до н.е. Римська республіка пережила низку диктатур, поки врешті не перетворилася на імперію.

У Римі титул царя (рекс) вважався чимось ганебним з часу вже згаданого вигнання останнього монарха. А повернення до царського управління — чимось разюче неприпустимим. Ідея, що жила пів тисячоліття, глибоко вкорінюється у свідомості людей. Тож намагання проголосити себе царем коштувало життя навіть самому Юлієві Цезарю, про що Фокус писавокремо.

Парадокс, що надалі його прізвище саме й стало титулом для багатьох майбутніх поколінь монархів: кайзер, цар, кесар, цісар — це все видозміни цього знаменитого прізвища різними мовами. Мовами народів, які вважали політичний устрій Рима зразком для наслідування. У самому ж Римі воєначальник імператор зазвичай обіймав усі ключові посади, але ставати повноцінним рексом не наважувався. Сакралізувати свою владу наважилися лише пізні правителі Рима й остаточно це було зроблено з упровадженням Християнства, але це вже історія про Східну частину імперії.

Що ми отримали від давнього Риму

Окрім політичного ладу, Рим запам’ятався своїми досягненнями у науці, технологіях, літературі та культурі. Римляни уміли виготовляти надзвичайно якісний для свого часу бетон. Це дало змогу їм розбудувати неймовірну на той час систему доріг (десятки тисяч кілометрів); створити систему водопостачання величезного міста, населення якого у період розквіту, можливо, сягало мільйона осіб; здивувати світ своєю архітектурою. Деякі дороги та віадуки використовуються й досі.

Римський світ — це неймовірне місце, відгороджене від дикого, варварського світу стінами, деколи у прямому сенсі. У Римі була високорозвинена правова система, функціонувала преса (спеціальні дошки оголошень зі щоденними новинами стали прообразом сучасних ЗМІ) та жили і творили визначні митці та науковці того часу.

Водночас у тому ж місті практикували неймовірно розбещені оргії, а також криваві та жорстокі гладіаторські бої. Зараз вчені вважають, що вони виникли із культу вшанування померлих — своєрідна заміна людських жертвоприношень. А в перші роки імперії цей звичай переріс у щось схоже на шоубізнес. Гладіатори рідко проживали довше двадцяти п’яти років, але за життя були справжніми зірками та кумирами для знедолених верств населення.

Парадокс, але саме таке місто з часом перетворилося у центр релігії, що проповідувала ідею підставити другу щоку, коли тебе вдарили у першу. Християнство у Римі пройшло не менш дивовижний шлях, ніж саме «вічне місто». Від переслідувань та порятунку в міських катакомбах до офіційної та єдиної релігії імперії. Зараз саме римський варіант Християнства є найпоширенішим у світі.

Буремне Середньовіччя

Проте всьому настає кінець. Західна частина Римської імперії впала у кінці V століття. Проте Рим задовго до того перестав бути столицею держави і двічі за століття був розграбований варварами. Наступні віки були справжніми політичними гойдалками: варварські завоювання змінювали періоди відновлення імперського правління (йдеться про Східну Римську імперію — Візантію зі столицею у Константинополі).

У самому місті розгорілася боротьба між впливовими та багатими родинами (патриціями) та папою. Боротьба за світську владу у місті. З часом до цих двох суб’єктів протистояння додався ще й римський міський середній клас.

У VIII столітті папі римському вдалося добитися незалежності від Візантії. Піпін Короткий — узурпатор, який проголосив себе правителем франків, потребував легітимізації своєї влади. Папа римський потребував силової підтримки у боротьбі проти Візантії та римської знаті. Так вони обоє й порозумілися. З часом у 800 році папа Лев III зробив сина Піпіна Карала імператором римлян. Було проголошено нову імперію, правителів якої коронував Папа. Рим остаточно було відділено від Візантії. Але з часом впливати на папу стали намагатися вже західні імператори. Водночас боротьбу не за Церкву, а за владу у вічному місті з папою вели місцеві аристократи.

Важливо Змінитися або загинути: чому з карти світу зникла Візантія

Ситуація в Римі упродовж IX–XII століть спрощено виглядала так: аристократи билися не на життя, а на смерть, аби самим стати папою, або принаймні просунути на престол своїх родичів чи лояльних людей. Зайнявши омріяний трон, вони уже протистояли волі могутніх імператорів Священної Римської імперії.

Цікаво, що боротьбу з імператорами папи таки виграли і домоглися остаточного визнання незалежності Риму та територій залежних від нього (Папська держава) у 1197 році.

Натомість у самому Римі ситуація загострилася настільки, що ворожі родини поділили його на кілька частин. Самі ж аристократи так боялися один одного, що більшість часу перебували у неприступних фортецях, які вони звели на руїнах давнього Риму. Укріплення, споруджені у час пізньої імперії все ще стояли, а всередині серед них більшість простору становили пустирі, адже невелике середньовічне населення Риму розташувалося поблизу Тибру. Водночас на руїнах давніх пам’яток зводилися замки. Таким став, наприклад, Колізей. Деякі барони робили замки навіть з усипальниць римських вельмож та імператорів.

У Римі двічі проголошували республіку в середині XII та XIV століть. Вдруге це зробив Кола ді Рієнцо під час «Авіньйонського полону» пап — періоду серії інтриг, коли папи перебували за межами Рима у французькому Авіньйоні.

Важливо Країна як яблучко: легенди, міфи та трохи правди про заснування Швейцарії

Дослідники Риму зауважують невелику кількість культурних пам’яток, які Рим успадкував з цього періоду. Цей час важко назвати розквітом і культура, як завжди, яскраво це демонструє. Це був час побудови внутрішніх міських укріплень у міжусобній боротьбі всіх проти всіх. Укріплення часто будувалися на фундаменті пам’яток античності. Або навіть із матеріалів, які здобули після руйнування цих пам’яток. 

Відродження Риму

А от XV–XVII століття стали справжнім культурним Відродженням. У Римі спорудили найбільший Християнський храм — Собор Святого Петра. Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті, Донато Браманте. Сикстинська капела, численні новітні замки та церкви у стилі бароко — усе це принесла Риму нова епоха.

Попри розорення Риму німецькими військами імператора Карла Габсбурга та Реформаційні рухи, які похитнули владу папи у Європі, Рим залишався центром Католицизму. Тисячі паломників регулярно відвідували місто, привозячи із собою величезну кількість золота. Рим, який знаходився далеко від класичних торгових шляхів, став чи не першим європейським туристичним центром.

Новий час — нові виклики

Але вічне місто не встояло перед викликами Нового часу. З кінця XVIII століття Європа жила ідеями свободи та рівності. Консервативна теократична монархія не могла повністю задовольнити потреби римлян, навіть коли справді старалася. Папи ХІХ століття намагалися розвивати добробут міста, але це, по-перше, не дуже їм вдавалося, а по-друге, що б не робили папи, міщани все одно хотіли республіки.

У 1849 році трапився політичний парадокс, який, втім, був цілком передбачуваний: коли в Римі оголосили республіку, папа звернувся за силовою підтримкою до Франції, де при владі саме був Наполеон III, родич того самого Наполеона Бонапарта. Пройшло тисячу років, а ситуація та ж – папа просить Францію про силову підтримку. Врешті Париж прислав вояків, які розігнали республіку в Римі. Парадокс в тому, що сама Франція тоді була республікою, а римські республіканці орієнтувалися саме на революційну Францію. Хоча саме поняття республіки таки виникло в Римі.

Жителі Апеннін хотіли об’єднатися в одну державу. Вперше з часів античності. Джузеппе Гарібальді, Камілло Кавур та король Віктор Емануїл змогли об’єднати майже усі строкаті держави півострова під владою Савойської династії. Осторонь залишився лише… Рим. Папа не бажав приєднуватися до нового королівства. Він хотів очолити Італію сам. Але проти такого виступили навіть підвладні йому провінції, що століттями перебували у складі Папської держави. Вони приєдналися до проголошеного у 1861 році Італійського королівства.

Рим же залишився окремою територією під захистом французьких військ. Італійське королівство проголосило його столицею, а уряд підкреслено тимчасово розташувався спочатку в Турині, а згодом перебрався до Флоренції. Рим пробували штурмувати, зокрема і під керівництвом легендарного Джузеппе Гарібальді, але французький гарнізон дав належну відсіч.

Важливо Араби, іспанці та відкриття Америки: чого ми не знаємо про Середньовіччя

Об’єднання Італії не було легкою та передбачуваною справою. Цьому протистояли могутні сили у Європі й формування кордонів Італії у тому вигляді, в якому вони існують зараз – це багато в чому воля щасливого випадку, а не історична неминучість. Так, аби приєднати Венецію довелося почекати на поразку монархії Габсбургів від Пруссії у 1866 році. Через чотири роки поразка Франції від тієї ж Пруссії дала змогу Італії нарешті приєднати власну столицю. Восени 1870 року до Риму увійшли італійські військові, а наступного 1871 року Рим став повноцінною столицею королівства.

Кордони Італії зазнавали ще певних корекцій у XX столітті. Найсуттєвіша з них — унікальне у своєму роді проголошення на території Рима держави Ватикан. Так Рим став єдиним у світі містом, в межах якого існує окрема суверенна держава. Це сталося з волі фашистського диктатора Італії Беніто Муссоліні у 1929 році. До того з 1870 року п’ять пап римських оголошували себе полоненими папського палацу. Так вони протестували проти позбавлення їх світської влади над Римом. Створення найменшої у світі держави зменшило напруження у відносинах між світським урядом Італії та Католицькою Церквою.

Зараз «вічне місто» є столицею однієї із найвпливовіших та найбагатших країн світу. Італія є членом «Великої сімки» та є однією із найрозвинутіших економік Єврозони. Рим же став відомим туристичним центром. Мільйони людей щороку його відвідують. Різні туристи переслідують різні цілі. Хтось здійснює паломництво до Ватикану, хтось цікавиться мистецькими пам’ятками епохи Ренесансу, а когось приваблює вайб давньої столиці могутньої імперії античності. Але далеко не всі вони знають яку різноманітну, інколи яскраву, а інколи відверту трагічну історію пережило це «вічне місто». 

Важливо Нью-Йорк — Велике Яблуко і Новий Вавілон — 10 цікавих епiзодiв з історії славетного міста