«Інформаційна стійкість, критичне мислення — дуже впливають на те, як ми вийдемо з цієї війни», — Наталія Лигачова

У подкасті «Медіуми» Наталія Лигачова, шеф-редакторка порталу «Детектор медіа», голова ГО «Детектор медіа», розповідає про 25-річну історію проєкту: про перший матеріал після терактів 11 вересня 2001 року, боротьбу з темниками, журналістські протести, досвід роботи в приватному медіахолдингу.

А також — про історію медійного таблоїда «Дуся», вплив медіамоніторингів на журналістську спільноту, пошук підтримки українського бізнесу та роль медіаграмотності й те, як влада реагує на критику «Детектора медіа»

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «Я з 1997 року вела колонку «Телетиждень із Наталією Лигачовою» в газеті «День»»;

05:40 Про перший гострий відгук на матеріал «Телекритики»;

07:45 Про появу російських політтехнологів і темників на українському телебаченні;

12:11 «Це був не таблоїд папараці, який пише про те, що у зірки в сумочці»;

15:00 Як перемога Помаранчевої революції спричинила кризу «Телекритики»;

17:35 Про рішення вийти з медіахолдингу Коломойського;

22:40 «Ми практично одразу змушені були скоротити команду. Зараз тримаємо її на рівні 30 людей»;

24:40 «Наша справа — системність, це дуже важливо»;

30:00 «Відкритих пресконференцій Зеленський уже давно не проводить»;

32:00 «Я вважаю, що потрібно налагоджувати стосунки з більшою кількістю українських бізнесів».

«Я з 1997 року вела колонку «Телетиждень із Наталією Лигачовою» в газеті «День»»

Наталка Соколенко: «Детектору медіа» виповнюється 25 років. Як усе починалося?

Наталія Лигачова: Починалося все дуже банально, з одного боку. З іншого — я просто з 1997 року вела колонку «Телетиждень із Наталією Лигачовою» в газеті «День». Головною редакторкою тоді була Лариса Івшина, яка, власне, і зараз нею залишається. Це моя університетська подруга. До цього я багато років працювала на телебаченні, а в газеті займалася культурою. І вона мене весь час підштовхувала: «Ти ж знаєш телебачення. Я хочу, щоб у нас була колонка про телебачення».

Кілька матеріалів я зробила нашвидкуруч, їй не сподобалося. А потім я вже трохи замислилася, я ж журналістка! Сіла, прицільно подивилася політичні програми, усе написала і принесла їй. Навіть свого прізвища не поставила. Вона почитала: «Оце те, що нам потрібно. Хто автор?». Я кажу: «Автор — я». Так усе почалося, а потім розвивалося, і вже захотілося мати власний проєкт. Мене завдяки колонкам уже знали в різних посольствах. Я звернулася до німецького посольства. Там у мене була знайома, пресаташе Сабіна Штьор. Вона сказала: «Я підтримую, але в нас немає коштів. Я тебе познайомлю з першим радником посольства США». Я його теж знала.

Ми зустрілися, і він мені каже: «Я зараз можу вам просто виписати чек на 25 тисяч доларів — і починайте проєкт». Але я розуміла, що абсолютно нічого не тямлю в адмініструванні й навряд чи зможу це зробити. Тому ми довго шукали, з ким я могла б стати партнерами. Зрештою знайшли «Інтерньюз-Україна». І разом із ними запустили цей проєкт у 2001 році.

Наталка Соколенко: Скільки людей було в команді на старті?

Наталія Лигачова: Четверо: я, Ганна Шерман, Сергій Черненко і Тетяна Акімова.

Наталка Соколенко: Які тоді завдання ставили перед собою люди вашої команди й передусім ви як співзасновниця такого онлайн-видання? Але ж була і друкована версія.

Наталія Лигачова: Друкована з’явилася потім, у 2003 році.

Наталка Соколенко: Я пам’ятаю, з яким завмиранням серця ми чекали на цю друковану версію в ньюзрумі «Вікна-новини» СТБ. Скажу вам, що це було дуже тривожно, але інколи й радісно, коли читали про себе.

Наталія Лигачова: Вона була класна. Мені нещодавно Отар Довженко, який багато років був моїм заступником, передав знайдені в себе на дачі примірники «Телекритики». Я зараз теж їх переглядаю і думаю: «Вау, який цікавий часопис!».

Наталка Соколенко: Дуже цікавий. Я б сказала, що він був дуже інформативний та інтелектуальний. Він піднімав певну планку — і щодо лексики, фразеології, і щодо глибини думки.

Наталія Лигачова: Так, туди краще йшли такі матеріали, бо друкована версія виходила раз на місяць. А сайт я, звичайно, спочатку орієнтувала на широку аудиторію, бо звикла, що в «Дні» звертаюся до широкої аудиторії.

Я кілька років була другою за популярністю після політичної оглядачки Тетяни Коробової. Вона була супер. «День» раз на рік проводив опитування читачів щодо авторів. Для мене було несподіванкою, коли раптом виявилося, що я на другому чи третьому місці, а потім уже стабільно на другому після Тетяни Коробової. Я розуміла, що мене вже читають у посольствах. І ось я вийшла в інтернет, а потім усвідомила, що інтернет тоді — це буквально кілька видань, широкої аудиторії ще не було. Ми почали обережно працювати над запуском проекту. А 11 вересня стався теракт у США, у Нью-Йорку.

Наталка Соколенко: І вийшов перший матеріал на сайті.

Наталія Лигачова: Так, перший матеріал на сайті. Ми вийшли раніше, ніж планували. Мали запуститися в жовтні, готувати сайт команда почала в серпні. Але сталася ця трагедія, і я вже не могла мовчати. Не могла не написати про те, як телеканали її висвітлювали. А куди ставити матеріал? Із «Дня» я вже пішла. Сайт був у пілотному варіанті, тож ми так і вийшли — у пілотному варіанті. Звичайно, писали (на сайті — «ДМ») передусім про те, як маніпулюють, як не дотримуються стандартів, чи можна довіряти телеканалам. Передусім такою була мета.

Про перший гострий відгук на матеріал «Телекритики»

Наталка Соколенко: Як швидко отримали зворотний зв’язок — із вдячністю, критикою чи, як то кажуть, хейтом? Мовляв, як ви посміли таке написати про наш канал чи наше радіо?

Наталія Лигачова: Зворотний зв’язок отримала дуже швидко, бо саме на цю статтю дуже образився Ігор Куляс (тоді — керівник новинного мовлення на Новому каналі — «ДМ»), який потім став нашим постійним автором і залишається ним із 2003 року. Це вже 23 роки.

Він дуже образився. Я розумію, що вони зробили все, що могли. Але тоді я порівнювала, як висвітлювало події російське телебачення і наше, бо американські канали ще були не дуже доступні, а російське телебачення було. І, безумовно, наше програвало, бо в росіян було більше досвіду й ресурсів. Я доволі критично все оцінила.

Ігор дав мені критичний відгук, я йому відповіла. Він був вражений, але доволі швидко ми порозумілися. І, як я вже казала, стільки років співпрацюємо. Він зробив дуже великий внесок. У 2003 році сам запропонував нам робити моніторинги теленовин, інформаційних програм і продовжує це робити. Це справді дуже суттєвий наш продукт.

Наталка Соколенко: Я його, наприклад, дуже ціную і не розумію своїх колег, які ображаються. Це якось дивно: тобі безплатно вказують на проблеми у твоїй роботі, а ти замість вдячності починаєш ображатися і щось писати. У мене були і зауваження до моєї роботи, і похвала чи компліменти. І це безцінно. Я вважаю, що ця місія «Телекритики», а потім «Детектора медіа» дуже важлива. Але що стосується реакції влади — коли команда «Детектора медіа» її побачила? Що це було?

Про появу російських політтехнологів і темників на українському телебаченні

Наталія Лигачова: Це був період, коли починалися темники й усе інше. У 2001 році в Києві з’явився Марат Гельман, його команда, Ігор Шувалов. Вони спочатку навіть намагалися зі мною контактувати, розмовляли, запропонували написати аналіз телеканалу «Інтер».. . Я тоді взагалі не розуміла, навіщо вони приїхали.

Наталка Соколенко: Я тут лише скажу для нашої молодої аудиторії, для тих, хто нас слухає, але не жив за часів Кучми й, можливо, не знає, хто такі Гельман і Шувалов. Це російські політтехнологи, які тут роками паслися на нашому електоральному й медійному полі.

Наталія Лигачова: Це вони принесли темники. Темники — це інструкції, як висвітлювати ті чи ті події. І приблизно у 2002 році вся прогресивна медійна спільнота опинилася у відкритому скандалі, у вирі дискусій, коли ці темники почали активно просувати на телебачення, і почалися журналістські протести. Пам’ятаю, була дискусія в тодішньому Інституті журналістики. Туди прийшов Сергій Васильєв, представник влади. Зібралася дуже велика аудиторія — студенти, журналісти.

Наталка Соколенко: Це представник адміністрації президента Кучми.

Наталія Лигачова: Так. Він, звичайно, казав, що нічого немає, що все нормально. Але ми на нього дуже насідали. Це була перша така відкрита дискусія з ними. Після цього вони навіть вийшли в телевізійний ефір. Якого каналу — вже забула. Пам’ятаю, що Юлю Жмакіну ми всією великою командою готували до дебатів із Сергієм Васильєвим. І тоді, пам’ятаю, ми були не зовсім задоволені. Були досвідчені люди, які могли протистояти, аргументувати, але все одно це було пам’ятно. Для мене було дуже важливим і те, що тоді Микола Княжицький разом із Дмитром Кисельовим — тим самим, у якого потім були «розіп’ятий хлопчик» і «радіоактивний попіл», але ж він багато років працював в Україні на ICTV, — були топменеджерами каналу ICTV. Вони доволі скептично ставилися до того, що ми робимо. Але потім Княжицький якось сказав, що почав серйозно до нас ставитися, коли зайшов у великий ньюзрум і побачив, що на кожному комп’ютері наша сторінка стоїть головною. І зрозумів, що з нами принаймні треба рахуватися. До речі, Дмитро Кисельов теж приходив до нас у «Телекритику» на чатконференцію, які ми тоді проводили. Вони не уникали контактів і доволі довго ще дискутували.

Той же Мустафін (працював тоді на телеканалі «Інтер», який входив в орбіту СДПУ(о) — «ДМ») дискутував, писав. Коли Роман Скрипін у 2004 році написав свою дуже відому статтю «Так жити не можна?» на «Українській правді», де описав ситуацію з цензурою, «Телекритика» активно висвітлювала ці події, розповідала, що відбувається на телеканалах. Тоді Мустафін написав для «Телекритики» текст-відповідь: «Так жить низзя», тобто була така скептична реакція. Але вони доволі довго давали зворотний зв’язок.

Був дуже цікавий відгук від Валентини Руденко. Вона тоді була PR-менеджеркою каналу «1+1», який теж уже працював у системі темників. У нас із Ганною Шерман був такий розподіл: я писала про політичні програми, а вона — про кіно, серіали, художнє й розважальне мовлення.

«1+1» випустив якийсь непоганий документальний фільм. Ганна написала про нього, похвалила й дещо покритикувала. Валя Руденко відповіла статтею, російською мовою «Бедная “Телекритика” пылает революционным пламенем» . Теж із певним скепсисом. А мені телефоном сказала: «Ми не будемо давати вам жодної інформації. Ви нас так пригвоздили, що всю інформацію будемо роздавати іншим медіа, а вам — нічого». Було багато таких моментів, коли ми безпосередньо стикалися з негативом на нашу адресу. Але це дає адреналін.

«Це був не таблоїд папараці, який пише про те, що у зірки в сумочці»

Наталка Соколенко: До речі, про адреналін. Коли з’явилося рішення створити таблоїдну версію — «Дусю»? Тоді була «Дуся», тепер є всіма нами улюблена «Антоніна». Але, мені здається, про це теж треба розповісти, тому що «Дусю» дуже чекали, але й дуже боялися: про що ж вона напише?

Наталія Лигачова: У 2009 році народилася «Дуся». Це був медійний таблоїд. Його першою редакторкою була Олеся Савенко. І, в принципі, це її концепція. Задум був нашої команди, але як його реалізувати, придумала Олеся Савенко, яку привів у команду відомий журналіст і культурний куратор Костянтин Дорошенко. Вона була його доброю знайомою. Олеся дуже багато зробила, щоб підняти «Дусю» на такий рівень.

Це був не таблоїд папараці, який пише про те, що у зірки в сумочці. Пам’ятаю, коли ми вже входили до групи «1+1», Світлана Павелецька (голова служби піару каналу — «ДМ») в якийсь момент казала: «Про що ви пишете? Ви маєте писати, що у зірки в сумочці!. Я таке читаю, наприклад, в «Комсомольской правде в Украине». Я так сміялася: «Ми будемо писати, що у зірки в сумочці?».

Ми писали сатирично, іронічно. Узагалі «Дуся» народилася з рубрики «Дуся Катасонова», яку нам допомагала вести дуже відома журналістка й піарниця, яка знала багато кулуарних подробиць телевізійного життя. Не можу сказати, хто це, бо треба питати в неї дозволу. У нас була рубрика «Курилка Дусі Катасонової», де ми викладали те, що не могли подавати як факти, — такі плітки з курилки. Але, безумовно, усе було вивірено, так воно й відбувалося, просто про це не було саме інформаційної інфомації. Після цього ми довго думали, як назвати таблоїд. А потім вирішили: у нас же «Дуся» вже є, давайте так і назвемо. І справді, вона була популярною.

Я зараз розповідала своїй новій команді, і вони були здивовані. Кажу: «На першу вечірку ми просто оголосили запрошення — і прийшло сто людей». Пам’ятаю, ми робили її в ресторані, вручали першу премію «Від Дусі Катасонової» — таку іронічну. І це були саме телевізійники, медійники. «Дуся» була дуже популярною, її дуже любили. Я вдячна й Олесі, й іншим численним очільникам цього ресурсу, які потім змінювалися. Для команди це був улюблений проєкт.

Наталка Соколенко: Я поділяю це ставлення, ці теплі спогади про «Дусю».

Як перемога Помаранчевої революції спричинила кризу «Телекритики»

Наталка Соколенко: Наталіє Львівно, як і чому відбувся ребрендинг «Телекритики» на «Детектор медіа»?

Наталія Лигачова: Це доволі важка для нас історія. У 2005 році перемогла Помаранчева революція, у яку ми дуже сильно вклалися. Ми були серед засновників і Комісії журналістської етики, і Київської медіапрофспілки, які протестували проти темників, і багато робили для журналістської революції, що передувала Помаранчевій. І ось 2005 рік. Західні донори, на кошти яких ми весь час існували й зараз існуємо, вирішили, що демократія перемогла й більше не треба вкладатися.

Журналісти, які працювали в нас, були дуже вільнолюбними. За часів Кучми їх ніхто не брав до себе. У нас були більш-менш нормальні гонорари, і вони працювали в нас. А потім сталася революція, всюди свобода слова, можна все, і їм почали пропонувати набагато більші зарплати, ніж ми могли дати. У травні 2005 року я опинилася повністю з новою командою. Уся стара команда пішла. І в мене немає жодної образи, бо люди тоді обирали можливості. Ми зберегли теплі стосунки, але мені довелося починати працювати з новими людьми,часто зі студентами. Так, до речі, з’явився Отар Довженко, за що я теж дуже вдячна долі.

Фінансування майже не було, нам довелося шукати кошти. І зрештою ми мусили увійти у приватний холдинг, яким тоді володів Олександр Третьяков. Це був бізнесмен із помаранчевої команди Ющенка. Нас влаштовувало, що він принаймні помаранчевий. І, слава Богу, не було втручання в редакційну політику. На таких умовах він погодився. Це було ТОВ «Телекритика». Ми не входили безпосередньо в його холдинг, у нас з Отаром Довженком була частина акцій, мажоритарна частина — у холдинга «Главред». Ми зберегли водночас нашу громадську організацію. Це було дуже важливо, бо продовжували отримувати гранти. А оскільки для Третьякова була важлива репутація, то, коли щось починалося, наприклад, якось прийшов від нього представник і хотів нам запхнути джинсу, ми казали: «Ви що? У нас же грантодавці! Ми боремося проти джинси!». І нас не чіпали.

Про рішення вийти з медіахолдингу Коломойського

Наталія Лигачова: Потім Третьяков у 2010 році продає цей холдинг Коломойському. І ми опиняємося в Коломойського. Але там, слава Богу, теж через певні обставини, в принципі, були якісь конфлікти, але не пов’язані з політикою. Це були комерційні речі або хтось намагався розповідати, як «Дусі» працювати. Ми відстоювали свою незалежність. І це, до речі, для мене приклад того, що коли ти відстоюєш, то можеш. Інколи мусиш піти на якийсь компроміс, не треба впиратися рогом. Але якщо думати, як провести свою лінію, це все одно можливо. Навіть із такими, як Коломойський. У 2015 році в нашої громадської організації вже був великий донор, проводився аудит. І західні аудитори раптом мене запитали — вони ж не знали наших реалій: «Ми не про вас, але в Росії в нас були випадки, коли через громадські організації фінансували ТОВ». А в нас було ТОВ. Це було смішно: ми фінансуємо Коломойського! Звісно, цього не було. Але мене це дуже образило. Я вважала, що виправдовуватися для мене неприйнятно. І сказала своїм: «Усе, ми підемо». Йшлося про продовження великого гранту, який мала громадська організація. Треба було довести нашу (громадської організації — «ДМ») повну фінансову незалежність від ТОВ. Можна було надавати документи, щось доводити, а можна було просто піти з холдингу та ТОВ.

Ми розуміли, що матимемо надалі нормальне донорське фінансування. І ми пішли. Донори нас справді підтримали — і цей донор, й інші долучилися. Я так рада, бо, з одного боку, у 2015 році, до такого от поштовху ми не збиралися йти. А з іншого — потім, ретроспективно, я зрозуміла, що ми скористалися дуже невеликою хвірткою можливостей, коли донори ще погоджувалися вкладатися. Ми б і раніше пішли, але не було таких донорських коштів. А тут вони погодилися вкластися в нас, щоб не втратити команду. Уявляєте, якби ми не пішли? Що було далі, ви знаєте. Ми б усе одно пішли, але вже без такого донорського фінансування. Ми скористалися цією можливістю. Але в договорі про заснування ТОВ було написано, що бренд може відійти одній зі сторін за погодженням іншої. Із 2010 року, щойно прийшов Коломойський, я вже думала про ймовірність, що в якийсь момент ми підемо. Ми навіть тоді, коли були кошти, заснували сайт MediaSapiens. Спеціально створили його, щоб був запасний майданчик. Із 2010 року його розвивали, а у 2015-му він нам знадобився. Бренд нам не віддали. Я думала, що вони залишать собі «Дусю». Ба більше, «Дуся» не була зареєстрована як торгова марка. І вже у 2015 році, коли був аудит, я групі «плюсів» підказала: «А чому ви “Дусю” не зареєструєте?». «Дуся» повністю виходила за їхні кошти. Кажу: «Зареєструйте на себе». Вони зареєстрували. Я пропонувала це, бо думала, що «Дусю» вони залишать собі, а «Телекритику» віддадуть, в разі чого. Навіщо їм «Телекритика», яка пише про свободу слова, стандарти? Але ні.

Наталка Соколенко: А чому? До речі, у мене завжди було це питання. Зі шкідливості чи як?

Наталія Лигачова: Думаю, що там було і зі шкідливості. Мені тоді Ткаченко, який очолював «1+1», пояснив, чому нас практично не чіпали, не втручалися в редакційну політику.

Він був дуже незадоволений, коли я прийшла і сказала, що ми підемо. Каже: «Ти ж розумієш, чому ми вас узагалі залишили в спокої? Ви собі робите, що хочете». Я кажу: «Не розумію». І справді не розуміла. А він каже: «Ну як чому? Ви були як запасний бронепоїзд». У Коломойського були не дуже хороші стосунки з Януковичем. І Саша мені сказав, що на випадок, якщо Янукович почне на нього тиснути, «Телекритика» захищатиме свободу слова. Навряд чи ми захищали б свободу слова Коломойського, але в них був такий розрахунок. А нам це, навіть без нашого відома, звичайно, дуже допомогло. Бо вони нас справді не чіпали, не диктували редакційну політику, ми були вільними.

Ми пішли в жовтні 2015 року, а 8 лютого вже відкрили «Детектор медіа». До цього працювали на MediaSapiens — запасний аеродром знадобився. Мусили придумати нову назву, бо «Телекритику» вони залишили собі. Але потім не змогли її розвивати й закрили. А «Детектор медіа» вже залишився.

«Ми практично одразу змушені були скоротити команду. Зараз тримаємо її на рівні 30 людей»

Наталка Соколенко: Яка команда «Детектора медіа» зараз? Ви починали нашу розмову з того, що на старті було четверо людей. А що таке «Детектор медіа» сьогодні?

Наталія Лигачова: Колектив уже був дуже великим. У січні 2025 року було приблизно 60 людей, бо в нас багато сайтів, є Центр досліджень дезінформації, де вже працювало понад десять людей. Але 24 січня 2025 року припинилося все американське фінансування USAID. У нас був дуже великий грант від них. Звичайно, це сильно вдарило по всіх громадських організаціях і медіа в Україні, по нас теж. Ми практично одразу змушені були скоротити команду. Зараз тримаємо її на рівні приблизно 28—30 людей. У принципі, всі продукти нам поки що вдається зберігати. Але це дається більшими зусиллями, і не завжди ми розвиваємося так, як хотілося б, бо бракує коштів.

Наталка Соколенко: Які це продукти?

Наталія Лигачова: У нас кілька сайтів. Передусім це сайт «Детектор медіа». Це «Антоніна», яка стала таблоїдом. У мене була давня мрія відновити таблоїд, і зрештою нам вдалося. Його веде головна редакторка Лєна Чиченіна. Є ютуб-проєкт «Антоніни».

Є сайт, присвячений суспільному мовленню, — «Суспільне. Детектор медіа». Сайт MediaSapiens присвячений медіаграмотності й критичному мисленню.

Є сайт «Вибори і ЗМІ», який активізується, коли відбуваються вибори. Ми пишемо там про законодавчі питання, про можливі маніпуляції медіа. Але зараз уже почали його оновлювати, бо дедалі більше розмов про те, що можуть бути вибори.

І сайт «ЗМІ для змін». Він розповідає про те, як медіа можуть допомагати громадянському суспільству, громадським організаціям достукуватися до своєї аудиторії, до тих, хто може донатити. Розповідає про суспільні ініціативи, досліджує дезінформацію.

«Наша справа — системність, це дуже важливо»

Наталка Соколенко: Який, за вашими відчуттями чи оцінками, зараз «Детектор медіа» має вплив на медіасферу? Почнімо з журналістів, але я хотіла б запитати й про те, чи реагує, наприклад, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, які у вас взаємини? Чи є реакція на критику з боку народних депутатів, особливо з профільного комітету? Тобто минуло 25 років від старту проєкту. Який вплив зараз має ваша команда?

Наталія Лигачова: Перші роки були насичені акціями, створювалися інституції. У 2010 році виник рух «Стоп цензурі!», серед засновників якого ми теж були. Тоді все було яскравіше, було більше подій.

Наталка Соколенко: Так, в офісі «Телекритики», якщо можна про це розповідати, якраз і збирався рух «Стоп цензурі!».

Наталія Лигачова: Зараз таких яскравих акцій немає, але є Медіарух, створення якого ми разом з ІМІ теж ініціювали. Тобто, з одного боку, ми продовжуємо діяти як громадські активісти у сфері медіа, безумовно, захищаючи права журналістів.

Наприклад, коли нападають на «Бабель» або виникає історія з ДБР, яке заборонило публікацію розслідування, ми долучаємося як члени Медіаруху, ініціюємо заяви, разом з іншими медіа пишемо тексти, збираємо підписи.

З іншого боку, наш вплив зараз, безумовно, суттєвий саме завдяки Центру досліджень дезінформації ДМ, який займається інформаційною стійкістю суспільства, когнітивною війною.

Галина Петренко, директорка нашої ГО й керівниця цього центру, більшу частину свого часу проводить за кордоном, бо розповідає там, як Україна бореться з російською пропагандою. Її вже знають як експертку з цієї теми. Ми багато працюємо з закордонною експертною аудиторією. Вона й в офісі НАТО виступає.

Безумовно, ми приділяємо багато уваги моніторингу. Ігор Куляс продовжує моніторити телемарафон і Суспільне. Розвивається наша «Антоніна», яка критикує передусім розважальні продукти. І зворотний зв’язок є, насамперед, через соцмережі.

Я за конструктивний діалог. Мені навіть інколи закидають, що ми начебто лояльні до Мінкульту. Ми не лояльні до Мінкульту. Але мені зараз комфортно працювати з командою Тетяни Бережної, бо вона вислуховує всю критику. Може її сприймати, може не сприймати, може не все розповідати. Попереднє керівництво Мінкульту існувало в такій своєрідній атмосфері, вони абсолютно не були готові слухати.

Пані Тетяна слухає. Але там, де вони можуть щось змінити на краще, вислухавши критику від активістів, суспільства, експертів, від нас — вони це роблять. Це важливо. Міністерство культури зараз займається медіасферою. У нас є Держтелерадіо, але функції між ними розподілені. Держтелерадіо більше займається суспільним мовником і друкованою продукцією, а Мінкульт — кіно, серіальним виробництвом і, власне, медіа.

Наприклад, якщо йдеться про конференції з відновлення України, які щороку відбуваються за кордоном, то цим керує саме Мінкульт, вони залучають експертів. Тому з Мінкультом не тільки в нас, а й в інших громадських організацій триває постійний діалог. Але ми ще дуже прицільно моніторимо «Тисячу годин українського контенту» — цю програму президента. Чотири мільярди гривень спрямовано цього року, на наступний планують 5,4 мільярда гривень. Ми дуже прискіпливо стежимо за цією ініціативою: як вона реалізується, наскільки прозоро, чи немає корупційних впливів. Із Держтелерадіо ми теж співпрацюємо, саме через те, що вони займаються суспільним мовником. Також співпрацюємо з профільними комітетами: з питань свободи слова, який очолює Ярослав Юрчишин, і з питань гуманітарної та інформаційної політики, який очолює Микита Потураєв.

«Відкритих пресконференцій Зеленський уже давно не проводить»

Наталка Соколенко: Власне, якраз про народних депутатів я й хотіла запитати.

Наталія Лигачова: Що стосується комітету з питань свободи слова та Юрчишина, ми, в принципі, рухаємося майже в одному напрямку.

Щодо комітету з питань гуманітарної політики, то тут інколи в нас різні погляди. Але я маю віддати належне Микиті Потураєву: він розуміє нашу необхідність. Він може дуже гаряче зі мною дискутувати. Інколи на якихось дискусіях ми навіть переходимо на підвищені тони.

Наталка Соколенко: Це нормально. Діалог на рівних між громадянським суспільством і владою — так і має бути.

Наталія Лигачова: Так і має бути. І я насправді дуже вдячна.

У мене дуже непоганий діалог із Дмитром Литвином з Офісу президента. Але все ж таки Офіс — доволі закрита структура серед владних. З одного боку, можна все висловити, можна отримати реакцію від Дмитра. Але президент усе ж таки доволі закритий. Є чат, де журналісти ставлять йому запитання, але зрозуміло, що він відповідає тільки на ті, на які хоче відповідати. І відповідає так, як хоче, — на цьому діалог припиняється. Відкритих пресконференцій він уже давно не проводить.

Хоча ми, можливо, у трохи кращій ситуації, ніж інші. Ми не вважаємо себе опозицією, але часто критикуємо. Діалог є (з деякими представниками ОПУ — «ДМ»). Наприклад, в «Української правди», здається, взагалі немає діалогу, а в нас є. І він нормальний.

Але я думаю, що все ж таки це проблема для Офісу президента і самого президента — що він вкрай рідко виходить на відкритий діалог із громадянським суспільством і медіа.

«Я вважаю, що потрібно налагоджувати стосунки з більшою кількістю українських бізнесів»

Наталка Соколенко: На завершення хотіла б поставити запитання про візію майбутнього. Чи є амбіція ще щонайменше 25 років знаходити завдання для «Детектора медіа»?

І ще одне запитання: чи немає думки вийти на ширшу аудиторію? Ми якраз говорили в подкасті «Медіуми» про те, як готуватися до наступних виборів, які будуть складними. І, напевно, ключове питання для всіх учасників — і для виборців, і для медіа, і для тих, хто балотуватиметься, — це медіаграмотність.

Як не припуститися серйозних помилок через штучний інтелект, російські чи китайські втручання тощо? Мені здається, дуже важливо, щоб загальний рівень медіаграмотності українського суспільства зростав. А ви ж на цьому спеціалізуєтеся — на підвищенні медіаграмотності.

Наталія Лигачова: Ми активно цим займалися. Сайт MediaSapiens останніми роками був розрахований саме на широку аудиторію. Але зараз проблема з фінансуванням дуже суттєво впливає на плани. Щодо 25 років — мені вже досить багато років, тому я не думаю стосовно себе. Але в нас є сильна команда, є кому передати керівництво й проєкти. Я дуже хотіла б, звісно, щоб усе це тривало якомога довше.

Але треба розуміти: або західні донори мають продовжити фінансування, або український бізнес повинен більше зацікавитися фінансуванням таких проєктів. Вони не дають прямої віддачі, не принесуть бізнесу доходу, але це репутація. У нас зараз є проєкт з одним із банків. Не буду його називати, щоб це не вважалося рекламою. Він нас підтримує, ми робимо з ним спецпроєкт, і це доволі суттєва підтримка. Але поки що вдалося домовитися тільки з одним. Я вважаю, що потрібно налагоджувати стосунки з більшою кількістю українських бізнесів щодо підтримки нас.

Водночас ми розуміємо, що під час війни це дуже важко. Ось я слухаю новини про приліт у фармзавод «Дарниця». Це дуже сумно. Ми намагаємося налагоджувати контакти, але я розумію відмови. Бо інколи комусь важливіше побудувати одну чи дві школи, ніж дати гроші на медіа. Хоча треба розуміти, що це теж внесок у нашу перемогу. Зараз багато говорять про те, що на фронті в нас ситуація краща, ніж була рік тому, а тил може посипатися. І він може посипатися не лише тому, що ми виявилися недостатньо підготовленими економічно, а й психологічно. Бо ворог зараз б’є передусім...

Наталка Соколенко: Когнітивна війна.

Наталія Лигачова: Так, він веде когнітивну війну. Причому вже не тільки віртуальними засобами, а й фізичними. Усі ці прильоти, які відбуваються зараз, — інколи ж він б’є не лише по інфраструктурі, а просто, наприклад, по автобусній зупинці. Це для того, щоб залякати населення. І працювати зі свідомістю людей зараз теж дуже важливо. Але це поки що треба доводити й бізнесу.

в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Дмитром Тіщенком про те, чи може штучний інтелект докорінно змінити управління редакцією, Ольгою Айвазовською про те, як захистити виборчий процес від російського втручання, Галиною Петренко про те, Чому українські медіа дедалі рідше розповідають про життя на ТОТ, Сергієм Савелієм про те, чи готові українські медіа до перших повоєнних виборів, Юрієм Самусенком про те, чому українська кінокритика залишається розмовою всередині індустрії, а не з глядачем, Лєною Чиченіною про те, як пройшла «Тисячовесна» та через що сперечалася кіноіндустрія, Веронікою Поляковою про медіа, що руйнує міф про Одесу як проросійське місто, Оленою Брайченко про те, чому в Україні досі майже немає гастрономічної журналістики, Ольгою Тищук про те, що українськомовні серіали вперше випередили російськомовні, Дмитром Хрипуном про те, як стримінгові платформи змінюють українське телебачення, Юлією Смирновою із Holywater Tech про вертикальні серіали, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли.

Фото: Валя Поліщук, «Жінки в медіа»; Колаж: «Детектор медіа»