Горор знову хоче бути страшним: як жанр втомився від власної респектабельності

Гелловіндля всіх шанувальників кіно давно асоціюється з жанром горору. Медіа готують рейтинги найкращих фільмів, мережі кінотеатрів влаштовують традиційні покази «Ночі жахів». Проте проблема жанру в тому, що сучасні горори дедалі рідше лякають. За останнє десятиліття «піднесений горор» (elevated horror) навчився говорити про травму, переживання горя, гендер і соціальні проблеми, але водночас став надто респектабельним і почав соромитися власної жанрової природи — поганого смаку, тілесності, чорного гумору та ґіньйольного божевілля. Чи не тому найкращі фільми жахів останніх років знову повертають нам не лише сенс, а й задоволення від страху?

Чому горори перестали нас лякати

Горор перестав лякати не тому, що ми звикли до жахів — просто сам жанр почав боятися виглядати горором. Сучасний фільм жахів сам по собі може бути дуже добре зробленим: режисерськи точним, акторськи переконливим, візуально сильним, тематично амбітним, іноді справді розумним. Він може вражати нас композицією кадру, метафорами, психологією, соціальною проблематикою, але водночас не справлятися зі своїм головним завданням — як слід налякати глядача. Стівен Кінг якось зауважив, що найвищим професійним тріумфом для нього як письменника-горормейкера було б довести читача до серцевого нападу.

Крім бажання струснутися від добрячої порції адреналіну, ми дивимося горори заради відрази, нервового сміху, фізичного дискомфорту, а головне — відчуття, що фільм ось-ось переступить якусь неприпустиму межу. Однак жанр перестав бути безсоромним.

Після прориву артгорорів на зламі 1960–1970-х, коли такі фільми, як «Дитина Розмарі» (1968), «Екзорцист» (1973) та «А тепер не дивись» (1973) стали великими культурними подіями й касовими хітами, фільми жахів лише за останні десять років знову здобули повагу критиків і фестивальний статус, залучили великих акторів та заслужили серйозні рецензії. Проте жанр неминуче розплатився за цю респектабельність частковою втратою своєї ярмаркової, балаганної природи.

Як горор перетворився на сеанс психоаналізу

Головний ворог цього жанру сьогодні — не кліше, а респектабельність. Великі горори ніколи не боялися виглядати дурнувато: Шкіряне обличчя витанцьовував на дорозі з бензопилою, ліжко Ріган гротескно тряслося, Брюс Кемпбелл бився з власною рукою, мерці у Ромеро водночас були страшні й безглузді. Жах виникає, зокрема, з відчуття, що й сам фільм утратив контроль над собою. Проте сучасний «піднесений горор» надто часто зберігає бездоганну серйозність — режисер більше боїться виглядати смішним, ніж налякати глядача.

Здобувши респектабельність, жанр перетворився з мистецтва переживання на мистецтво дешифрування. Раніше первинна реакція була тілесною: здригнутися від несподіванки, заплющити очі, відвернутися або засміятися, щоб зняти напругу. Тепер глядач уже розуміє правила гри й береться інтерпретувати побачене на екрані. Надприродна істота, наприклад, може матеріалізувати переживання втрати, старіння і деменцію, почуття провини, страх дорослішання, расизм і соціальне підпорядкування тощо. Просто невичерпний матеріал для дисертацій.

Так замість жертви фільму — а хороший горор має проїхатися по своєму глядачеві катком — глядач перетворюється на його інтерпретатора. Фільм жахів має бути страшним саме тому, що його творці не все нам пояснюють. Щойно жанрове кіно починає щось доводити глядачеві, жанр перетворюється з переживання на аргумент, а метафора — на інструкцію з експлуатації фільму.

Пояснення — природний ворог страху: ще Гічкок казав, що здогадуватися куди цікавіше, ніж знати наперед. Однак сучасна франчайзингова культура патологічно не терпить білих плям: походження демона, дитинство вбивці, правила прокляття, таємна урядова організація тощо — усе має бути ретельно розжоване до консистенції дитячого пюре. Проте зрозуміти монстра — це перший крок до того, щоб перестати його боятися.

Крім того, горор забув, що тіло не зобов’язане бути метафорою. У жанрі завжди було непристойне задоволення від самої матеріальності тіла: шкіра рветься, кістки ламаються, кров тече, людина перетворюється на шматок м’яса. Девід Кроненберг умів вкласти в таке кіно філософію, але спочатку він показував нам скалічене тіло. Власне кажучи, саме тому «Субстанція» (2024) Коралі Фаржа стала такою потужною культурною подією.

І соромно, і смішно

Коли горор услід за рештою голлівудського кіно перейшов на драматургію травми, з рівняння цілком природно зник гумор: є речі, з яких непристойно сміятися навіть найвідбитішим авторам. Однак відмовившись від чорного гумору, горор продовжував втрачати себе по частинах, наче якийсь приблудний зомбі.

У класичних фільмах жахів гумор розряджав напругу — зазвичай просто перед тим, як на екрані ставалося щось справді жахливе. Це один із базових прийомів саспенсу: дати глядачеві розслабитися, щоб наступний удар по психіці виявився сильнішим.

Однак чорний гумор у горорі може працювати і як додаткове джерело емоційної дезорієнтації глядача, поєднуючи реакції, які зазвичай не збігаються. Це коли глядачеві водночас смішно, страшно й не по собі, через що він утрачає звичну емоційну опору. Саме так влаштована фінальна вечеря в класичній «Техаській різанині бензопилою» (1974), і саме цей фарс робить усе, що відбувається, ще моторошнішим. Друга частина «Зловісних мерців» (1987), по суті, — суцільний кривавий слепстик, причому першу третину фільму Брюс Кемпбелл майже самотужки розігрує як німу комедію.

Серед режисерів «піднесеного горору» добре розуміє цей принцип Арі Астер. До болю ніякова, абсурдна й водночас моторошна сцена ритуального сексу Крістіана в «Сонцестоянні» (2019) уже увійшла до підручників.

А найрадикальніший приклад горору, побудованого на чорному гуморі, зняв на батьківщині «іспанського сорому» режисер Кайє Касас. Його «Журнальний столик» (2022) перетворює звичайні побутові сцени на нестерпну комедію незручності. Глядач сміється — і майже відразу йому стає соромно за власний сміх, наче він раптом усвідомлює себе співучасником того, що відбувається. Схоже, кринж нарешті повертається як повноцінний жанровий інструмент.

Справа поганого смаку

Поганий смак — не естетичний недолік горору, а один із його найважливіших інструментів. Добрий смак передбачає межі: глядач приблизно розуміє, що саме пристойне кіно собі не дозволяє, а жанр народжується там, де ця впевненість зникає. Коли фільм демонстративно порушує правила пристойності, виникає відчуття, що колишніх домовленостей між ним і глядачем більше немає — а отже, важко передбачити, наскільки далеко готовий зайти сам фільм.

Сучасний горор аж надто квапиться стати соціально значущим та інтелектуально респектабельним — ще до того, як устигне як слід налякати. Великою мірою це стало наслідком успіху «Пастки» (2017) Джордана Піла, що нагадала, наскільки потужним соціальним висловлюванням може бути фільм жахів — і водночас зробила цю амбіцію майже новим стандартом «піднесеного горору». Відтоді політична, соціальна й психоаналітична змістовність стала для нього мало не обов’язковою. Однак «Пастка» так потужно впливала на глядачів саме тому, що передусім була чудово зробленим жанровим фільмом, який, крім усього іншого, містив політичне висловлювання.

Звідси й майже обов’язкове сьогодні бажання пояснити глядачеві, що справжній монстр ховається зовсім не в підвалі й не за дверима спальні — а насправді це расизм, патріархат, непрожите горе, капіталістична експлуатація, страх материнства або сімейна травма. Так услід за дисертацією горор із нічного кошмару перетворився на колонку думок.

Респектабельність змінила навіть соціальний ритуал перегляду фільму жахів: історично це був колективний акт поганої поведінки. Зазвичай горор дивилися на опівнічних сеансах у ґрайндхаусах, дешевих залах для показу експлуатаційного кіно, та в автокінотеатрах, де публіка могла досхочу насолоджуватися надмірностями видовища: кричати, сміятися, коментувати фільм. Це було кіно, яке не вимагало шанобливої тиші й гарних манер — навпаки, воно провокувало зал на фізичну реакцію і перетворювало сам перегляд на частину атракціону. (До речі, з появою домашнього відео нові фільми жахів так само часто дивилися невеликою компанією.)

А перегляд «піднесеного горору» вимагає від глядача майже музейної дисципліни: сидіти тихо, стежити за композицією кадру, монтажем і тим, як режисер вибудовує мізансцени, до того ж правильно зчитувати всі алюзії, а після сеансу обговорювати травми персонажів.

Іноді вони повертаються

Утім, тішить, що маятник сучасного горору справді хитнувся назад. Глядачеві знову хочеться відчути фільм жахів майже фізично — щоб він приголомшував і лякав. 2025 року продюсерка Саманта Дженнінґс, яка разом із Крістіною Сейтон стояла за такими жанровими хітами, як «Говори до мене» (2022) та «Поверни її мені» (2025), зізналася в інтерв’ю Variety, що глядач починає втомлюватися від «піднесеного» жанру.

І касові збори лише підтверджують цей зсув. «Жахаючий 3» (2024) — навмисно примітивний у своїй жорстокості, майже демонстративно позбавлений психологічних виправдань кривавий слешер — за бюджету близько 2 млн дол. заробив майже 100 млн. «Пункт призначення: Родове прокляття» (2025) став найкасовішим фільмом усієї франшизи, хоча його головний атракціон усе той самий, що й двадцять років тому: смерть, винахідливо поставлена як складний цирковий номер, і болісне очікування, коли і яким не менш химерним шляхом наступний персонаж вирушить на той світ.

Навіть Осґуд Перкінс після повільного, атмосферного «Довгонога» (2024) зняв зухвалу «Мавпу» (2025), сповнену крові та чорного гумору.

Це не означає смерті «піднесеного горору». Радше публіка втомилася від фільмів жахів, які дедалі частіше підміняють жанрову силу потребою довести власну інтелектуальну й соціальну значущість. А хочеться просто віддатися непристойному, зухвалому й смішному атракціону, від якого трохи ніяково за власне задоволення, — знову здригнутися від несподіванки, видихнути з полегшенням і від душі посміятися разом із сотнею інших глядачів у темній залі.