Битва за Польщу. Хто риє прірву і чому за хаос заплатять усі?

«Нехай зійде Дух Твій і оновить обличчя землі. Цієї землі!»
Іван Павло ІІ, Варшава, 2 червня 1979 року

1 листопада Польща запалювала свічки. На варшавських Повонзках, на краківському Раковицькому цвинтарі, на сільських кладовищах Підкарпаття і на львівському Личакові горять мільйони znicze – за тими, хто виборював польську свободу: від повстанців 1863 року до людей «Солідарності». Це день тиші, пам’яті та єднання. Та цього року поруч із цими вогниками горять зовсім інші вогні. Під стінами Конституційного трибуналу у Варшаві ще не охололи сліди від зрізаних решіток, а в соцмережах безперервно палає вогонь взаємних звинувачень у «зраді».

Я пишу це не як суддя в польській суперечці. Українці не мають права вказувати полякам, хто з їхніх політиків має рацію щодо складу Трибуналу. Але ми маємо право, а можливо, і обов’язок сказати те, що знаємо з власного гіркого досвіду: коли внутрішня політична боротьба виходить на вулицю, до неї неодмінно приєднується третій. І цей третій ніколи не бажає добра ні Польщі, ні Україні.

Що сталося під стінами Трибуналу…

30 жовтня суддя Анна Корвін-Пйотровська оголосила про відсторонення на місяць голови Конституційного трибуналу Богдана Свенчковського та його заступника Бартломея Соханського і скликала збори суддів на 3 листопада. Уряд Дональда Туска спирається на висновок Венеційської комісії від 13 жовтня та на тимчасові заходи Європейського суду з прав людини: суддів обирає Сейм, і їм не можна заважати стати до роботи. Табір президента Кароля Навроцького та «Право і справедливість» називають те, що сталося, силовим захопленням конституційного органу, а на вулицях лунає «Zamach stanu» – «Державний переворот!».

Далі події розвивалися як у кіно, тільки відбувалися вони насправді. Нічний мітинг під Трибуналом, Ярослав Качинський і Матеуш Моравецький серед протестувальників, зламані ворота, троє затриманих після спроби проникнути на територію установи. Президент, який розвертає літак на шляху до Сенегалу, повертається до Варшави, проходить у заблоковану будівлю і говорить про «загрозу внутрішній безпеці держави». Моравецький оголошує про намір ініціювати вотум недовіри уряду. Окремі посли демонстративно виходять з-під урядової вертикалі. Єврокомісія закликає Варшаву забезпечити належне функціонування Трибуналу відповідно до Конституції та рішень Суду ЄС.

1 листопада Туск чітко дав зрозуміти, що на компроміс не піде: «Шлях до миру не може пролягати через поступки беззаконню та насильству». Водночас прем’єр сказав про головне – про те, що виходить за межі юридичної суперечки: його опоненти, за його словами, «користуються підтримкою армії російських ботів в інтернеті» та «навіть дочекалися публічних компліментів від головного ідеолога Кремля». Радослав Сікорський висловився ще коротше: коли проросійські медіа та пропагандисти Путіна хвалять польських політиків, тим варто двічі подумати.

Хто має рацію в юридичній суперечці, вирішувати полякам, їхнім правникам і зрештою виборцям 2027 року. Але одне видно вже зараз: коли в Москві аплодують польській кризі, це сигнал тривоги для обох таборів, а не лише для одного з них. Як слушно зауважив на шпальтах «Главкома» Антон Найчук, поруч із Гжегожем Брауном під Трибуналом стояв Януш Корвін-Мікке, який нещодавно хвалився поверненням з Москви. Попереду ще 3 листопада, коли Трибунал має засісти в новому складі, та 11 листопада, коли Марш Незалежності традиційно збирає десятки тисяч людей. Це два іспити, які Польща має скласти на «відмінно».

Когнітивна війна: коли стріляють не по танках, а по довірі…

Росія успадкувала від Радянського Союзу не лише гімн, а й доктрину так званого рефлексивного управління. Її суть проста і цинічна: противника треба підвести до рішення, вигідного Москві, але так, щоб він вважав це рішення своїм власним. Не потрібно висаджувати десант. Достатньо, щоб суспільство саме розірвало себе навпіл, а державні інституції самі втратили довіру громадян.

Когнітивні операції не створюють проблем з нічого. Вони беруть те, що вже болить, – суперечку про Трибунал, ціни, біженців, зерно, Волинь, і роблять із цього вибухівку. Знімають контекст, підкреслюють емоцію, призначають ворога. Опонент перестає бути співвітчизником з іншою думкою і стає «зрадником». Сусід-українець перестає бути людиною, яка втекла від війни, і стає «загрозою». Згадувана в аналітичних колах доповідь PISM від 24 серпня 2026 року прямо описує ці механізми, а розслідування VSquare показало, як окремі праворадикальні мережі в польському інтернеті транслюють російські наративи, символіку та мову ненависті.

Польща вже бачила гібридну війну у фізичному вимірі: пожежу у варшавському торговельному центрі Marywilska, яку, за словами Туска, замовили російські служби, диверсію на залізниці в листопаді 2025 року на маршруті, яким іде допомога Україні, і російські дрони в польському небі. Варто звернути увагу на важливу деталь: для таких диверсій Москва вербує, зокрема, громадян України. Це подвійний удар – спершу вибух, потім заголовок «українець підірвав польську колію». Саме так і виглядає когнітивна операція в чистому вигляді: злочин скоює Кремль, а провину суспільство покладає на сусіда.

Drodzy Polacy, дорогі поляки! Найстрашніше в таких операціях – їхня незворотність. Зламаний паркан можна полагодити за день. Відсторонення судді можна оскаржити за місяць. А довіру між людьми, між громадянином і державою, між двома народами, якщо її спалити, не відновить жоден виборчий цикл. Тож коли вам кажуть, що ваш опонент – не поляк, а ворог. Коли кожна новина про українця подається як загроза. Коли акаунти, яких учора не існувало, сьогодні першими кличуть «на барикади» – зупиніться і запитайте себе: кому це вигідно? Відповідь майже завжди знаходиться на схід від Бугу.

Стара прірва, нова лопата: радянські наративи між двома братніми народами…

Поляки й українці – не просто сусіди. Це народи, які століттями жили в одній державі, говорили мовами, що переплітаються, і так змішали свою кров, що в Перемишлі, Холмі, Львові чи Луцьку нерідко неможливо провести межу всередині однієї родини. Сьогодні в Польщі живуть понад мільйон українців, а польсько-українські шлюби вже ні в кого не викликають подиву. І в нас був спільний кат: Катинь і Голодомор творила одна й та сама рука.

Саме тому радянська система так старанно рила між нами прірву. Вона виселяла поляків з українських земель і українців з польських, а 1947 року руками комуністичної влади провела операцію «Вісла». Вона ж зробила слово «бандерівець» пропагандистським пугалом, яким десятиліттями лякали обидва народи. Принцип «розділяй і володарюй» у Москві не забули й досі – лише замість партійних газет тепер діють Telegram-канали та бот-ферми.

Волинська трагедія – не вигадка пропаганди. Це справжній біль, і поляки мають повне право на правду, пам’ять та гідне поховання загиблих. Ексгумації, які розпочалися 2025 року, – це правильний і необхідний крок, і Україна мусить іти цим шляхом далі, не чекаючи, поки її до цього підштовхнуть. Але використовувати пам’ять про загиблих, щоб зруйнувати живе партнерство – це вже кремлівська гра, а не польська справедливість.

Різниця між нашими народами сьогодні полягає в одному. Польща змогла вирватися з радянського минулого: «Солідарність», 1989 рік, НАТО 1999-го, Євросоюз 2004-го. Україна досі платить кров’ю за право зробити те саме, а східний ворог не хоче її відпускати. У Москві чудово розуміють, що шлях України до Європи пролягає через Польщу. Ще Єжи Ґедройць попереджав: немає вільної Польщі без вільної України. Тож якщо Україну не вдається взяти силою, її намагаються ізолювати від найближчого сусіда, а саму Польщу послабити зсередини.

Поляк за паспортом чи поляк за покликанням?

Переважна більшість людей, які виходили під Трибунал – це поляки, які щиро переживають за свою державу. Так само щиро переживають і ті, хто підтримує уряд. Патріотизм не є монополією жодного табору. Але відповідальність за те, у що перетвориться протест, лежить на тих, хто бореться за владу.

Ті, хто сьогодні змагається за керівництво Польщею, мають бути поляками не лише за паспортом, а й за покликанням. Як Пілсудський, як Валенса, як Войтила, для яких Польща завжди була важливіша за власну партію. Політик може не мати жодних зв’язків із Кремлем, але якщо він доводить боротьбу до межі, за якою держава перестає працювати, він об’єктивно виконує російське завдання. Тому кожен лідер – урядовий чи опозиційний, перед кожним наступним кроком мусить запитати себе: це служить Польщі чи Москві?

Ми віримо, що польські спецслужби – Агенція внутрішньої безпеки, Служба військової контррозвідки, поліція, які за останні роки викрили десятки агентів і диверсантів, працюють і зараз. Віримо, що вони не дозволять російській агентурі та провокаторам перетворити протест на безлади, безлади – на кров, а кров – на руйнацію європейського та євроатлантичного курсу держави. Право на мирний протест – святе. Але право на погром не має ніхто.

Український урок: за нестабільність у політиці платять усі…

Ми, українці, знаємо ціну політичних гойдалок краще, ніж хотілося б. Кожна хвиля політичної кризи в нашій історії негайно відбивалася на курсі гривні, на відтоку капіталу, на рішеннях інвесторів, на вартості запозичень. А 2014 року ворог використав нашу внутрішню слабкість, щоб окупувати Крим і розпалити війну на Донбасі. Я не порівнюю Польщу з Україною 2014 року: Польща – член НАТО та ЄС, має сильні інституції та потужну економіку. Але механізм однаковий…

Стабілізація завжди коштує ресурсів: поліції, бюджету, уваги уряду, політичного капіталу. І ці ресурси забирають в економіки, оборони, дипломатії. Ще важливіше інше: внутрішня дестабілізація впливає на зовнішні зв’язки країни в геометричній прогресії. Партнери починають сумніватися, інвестори закладають політичний ризик у ціну, першими реагують валюта та облігації, рішення щодо спільних проєктів відкладають «до з’ясування ситуації». І вся ця зовнішня невизначеність повертається назад у країну як зворотний зв’язок – новою нестабільністю, новим невдоволенням, новими протестами. Утворюється замкнене коло, розірвати яке набагато важче, ніж його запустити.

Польща сьогодні – одна з найдинамічніших економік Євросоюзу і країна, що витрачає на оборону майже 5% ВВП. Це величезне досягнення поколінь, яке можна підірвати за кілька місяців хаосу. За нестабільність у політиці розплачуються не політики. Розплачуються лікар, фермер, підприємець, пенсіонер, студент – усі інші сфери і всі інші люди.

Червоні лінії: чого Польща не має допустити?

Щоб утримати ситуацію, Польща мусить не допустити кількох наслідків, кожен з яких здатен перетворити політичну кризу на державну.

Перше – переходу від протесту до насильства. Перша кров на вулицях стане точкою неповернення. Перша жертва – найдорожчий подарунок, на який чекає Кремль.

Друге – двовладдя в державних інституціях. Два голови Трибуналу, дві «законності», дві правди. Коли ніхто не знає, чиє рішення є обов’язковим, держава втрачає здатність діяти в кризовій ситуації, а поруч триває війна.

Третє – розколу силових структур і дипломатії. Армія, поліція, спецслужби та дипломатичний корпус мають служити державі, а не табору. Демонстративні кроки окремих послів – це тривожний дзвіночок, який не можна ігнорувати.

Четверте – перетворення України на розмінну монету внутрішньої боротьби. Логістичний хаб у Жешуві, транзит допомоги, статус біженців не мають ставати предметом передвиборчого торгу.

П’яте – ізоляції Польщі в Європі. Новий тривалий конфлікт із Брюсселем щодо верховенства права, заморожені кошти, втрата голосу лідера саме тоді, коли Європа найбільше потребує сильної Польщі.

Шосте – легітимізації радикалів. Якщо проросійські й антиукраїнські сили стануть «королетворцями» на виборах 2027 року, Польща ризикує прокинутися зовсім іншою країною.

Сьоме – втрати довіри між поляками та українцями на рівні звичайних людей. Політичні заяви можна відкликати, а образу в серці – ні. Цю рану відновлювати найважче.

Глобальні висновки

Для Польщі. Варто очікувати тривалої поляризації аж до виборів 2027 року, спроб вотуму недовіри, напруженого 3 листопада та особливо чутливого 11 листопада, а також посиленої російської інформаційної активності. Головне завдання – не перемогти опонента, а зберегти державу цілою. Сила Польщі завжди була не в партіях, а в інституціях і громадянах, які вміють зупинитися на краю.

Для Європи. Польща – хребет східного флангу НАТО. Дестабілізована Польща означає слабший фланг, повільніші рішення ЄС щодо санкцій, фінансування та вступу України, а також небезпечний прецедент для інших держав регіону. Європі варто підтримувати Варшаву, а не повчати її, і разом протидіяти російському втручанню, а не лише фіксувати його.

Для України. Слід бути готовими до посилення антиукраїнської риторики в передвиборчій кампанії, тиску на біженців і ускладнень із транзитом допомоги та переговорами про вступ до ЄС. Відповідати образами – означає грати за російським сценарієм. Україна має чітко відрізняти польське суспільство від радикалів, працювати з усіма політичними таборами і самостійно та чесно закривати болючі історичні питання, позбавляючи Москву її улюбленого аргументу.

1 листопада на польських цвинтарях горіли мільйони свічок. Нехай вони нагадають, що свобода Польщі коштувала надто дорого, щоб віддати її в руки бот-ферм і провокаторів. Одного разу Польща вже вирвалася з обіймів імперії, і не поодинці, а завдяки «Солідарності». Солідарність – це не лише назва профспілки. Це рецепт: для поляків між собою і для поляків з українцями. Хто сьогодні риє прірву між нами, той риє могилу нашій спільній свободі…