Проміняла тихий Гданьськ на воюючу Україну: історія польки, яка чекає чоловіка з фронту

Поки багато українців у паніці ​​2022 року збирали речі, а то й без них залишали рідні будинки, полька Михайлина акуратно пакувала дитячий одяг та купувала квиток в Україну. Її чоловік-українець Андрій Нестеренко вирушив на фронт у перші дні вторгнення. Через деякий час жінка вирішила їхати за ним. Коротко про - про історію кохання і переїзд безстрашної молодої мами до воюючої країни зі спокійної Польщі.

Познайомила травма

Михайлина – мешканка невеликого туристичного містечка із давньою історією Мальборк на півночі Польщі за годину їзди від Гданьська. Сюди поїхала на роботу. Працювала журналістом, організатором культурних заходів, конкурсів для дітей… А згодом перейшла до будівельно-промислової фірми, де й познайомилася з Андрієм з України. Він займався будівництвом та ремонтними роботами.

– У нас було багато українців, але більшість із Одеси, Миколаєва, ближніх до моря областей, – розповідає Коротко про Михайлина. – Андрій приїхав із Івано-Франківська.

Зі співробітниками-чоловіками рудоволоса Михайлина зазвичай тримала дистанцію. Але з Андрієм не вийшло. Незважаючи на те, що він майже не говорив польською, а Михайлина взагалі не знала української, спрацювала хімія. А початок роману поклала робоча травма Андрія – у око потрапила скалка. Це був 2014 рік, рік анексії Криму і початку АТО.

- З ним не було кому поїхати до лікарні, щоб пояснити лікарям проблему, і поїхала я, - згадує початок знайомства Михайлина Нестеренко. – Знати польську у нас на фірмі для іноземців необов'язково – з ними працювала співробітниця-українка, а самі вони займалися технічними роботами. У лікарні нас сприйняли як друзів, а після прийому у лікаря ми сіли та проговорили за чашкою кави практично до ранку. У нас виявилося дуже багато спільних тем, хоча насилу вдавалося розуміти одне одного.

"Ми не мали зустрітися"

Закрутився роман – їм було разом цікаво і легко. Пара досі сміється: вони взагалі не мали зустрітися. Як Андрію з Прикарпатського регіону вдалося потрапити у судоремонтну галузь – теж чистої води збіг.

Пара дуже швидко почала жити разом. За рік після знайомства зіграли весілля. Влаштувалися спочатку у Польщі. Родився син, потім і другий.

– Я дуже хотіла жити в Україні. Хоча нікого з родичів навіть поблизу українського кордону я не маю – всі на півночі Польщі та в центральній частині. І в Україні я ніколи не була, – зазначає Михайлина. – У мене була лише одна знайома українка – от і весь мій зв'язок із цією країною.

На той час АТО вже була у розпалі. Михайлина каже, що у Польщі уважно стежили за подіями та були шоковані невиразною реакцією інших країн Європи. Більшість звичайних мешканців та політиків у Польщі підтримують Україну.

- Всі ніби відвертали очі від того, що відбувається, - згадує вона. - Ніхто по-людськи не відреагував. У нас інша історія: у нас є спільний кордон. І дронам, і ракетам нічого не завадить полетіти й далі.

Польська родина Михайлини до зятя-українця поставилася з любов'ю. Особливо тепло до нього ставився вітчим, у якого дід був із прикордонної зони.

– Він завжди жартував, що в ньому є літр української крові, – усміхається жінка.

Гордість та злість

Виїжджати з дітьми до країни, що воює, в сім'ї не забороняли. Але й явно таке рішення не схвалювали, боялися. Але Михайлина була непохитна. Вирішила і зробила. Жила з матір'ю Андрія у селі під Івано-Франківськом, потім родина влаштувалася у місті.

- Спочатку мені було складно в селі, я ніколи не жила в таких місцях, у мене навіть бабуся і прабабуся - міські, - зазначає жінка. - Але потім звикла, і мені навіть почав подобатися тутешній спокій, без шуму трамваїв. Правду кажучи, міська метушня вже мене трохи замучила. Я творча людина, багато пишу.

У тихому Прикарпатському регіоні також краще старшому синові подружжя. У хлопчика розлад аутичного спектру, і міський хаос йому ні до чого.

– Йому дев'ять, він інтелектуально розвинений, знає чотири мови, але зайві звуки діють йому на нерви, не дають зосередитись на уроках, – пояснює Михайлина Нестеренко. – Два роки він ходив до приватної школи, потім ми вирішили, що краще його перевести у звичайну.

В Україні Михайлина понад чотири роки. Каже: тільки купили будинок, розпочали ремонт, пролунала повномасштабна війна. Прокинулися від вибухів, уже горів аеропорт. Андрій пішов на фронт.

- Ми ще жили в Польщі, коли розпочалася АТО, і вже тоді Андрій поривався на фронт, – згадує наша співрозмовниця. – Ми з мамою не хотіли цього. А потім народилася друга дитина… Довелося більше працювати. А вже під час повномасштабної, коли ми переїхали в Україну, він перші кілька тижнів був у місцевій теробороні, потім поїхав 8 березня у справах до міста… Телефонує: "Збери мені шкарпетки, білизну, я був на ВЛК, йду до армії. Зараз приїду за речами".

Коли приїхав, заявив шокованій дружині: "Я маю це зробити. У мене немає вибору". Михайлина проводжала його у сльозах.

– Сказав, що зобов'язаний це зробити для нас, для майбутнього, для наших дітей, – зазначає жінка. - Що він молодий чоловік, і саме йому треба йти воювати. Це було, звичайно, патріотично, я, з одного боку дуже пишалася ним, а з іншого – ух, як я була зла на нього. Ці дві емоції жили у мені одночасно.

Дружину Андрій наполегливо просив виїхати до Польщі. Як і її мати. Виїхала на початку березня, але витримала лише місяць. Приїхала назад до України.

- Я дуже вірила і вірю, що це незабаром закінчиться, - зазначає Михайлина. – В Україні моє життя, і будувати його нове в Польщі я не маю планів.

Тут Михайлина пише книжки та займається рукоділлям – це дає їй заробіток. А також вчить українську граматику, коли робить з дітьми уроки, і чекає чоловіка з війни.