Голова комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин: «За судовий тиск доведеться платити»

Розповісти про сумнівну закупівлю, виступити проти забудови чи оприлюднити відомості про статки посадовця — і отримати позов із вимогою мільйонної компенсації. Для людини, яка не має команди адвокатів, навіть перспектива такого процесу може стати приводом відмовитися від публічної критики. А якщо справа вже потрапила до суду, перемога через кілька років не поверне часу й ресурсів, витрачених на захист.

Саме на виснаження опонента розраховані SLAPP — стратегічні позови проти громадської участі. Їхня небезпека полягає в тому, що інструментом тиску стає сам судовий процес. Наслідки відчуває не лише відповідач: інші журналісти й жителі громад, спостерігаючи за його справою, можуть вирішити не порушувати подібних тем. Суспільство втрачає інформацію, потрібну для контролю за владою та використанням публічних коштів.

30 вересня 2026 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №16117 «Про захист осіб, які здійснюють громадську участь, від явно необґрунтованих позовів або зловживань судовим процесом». Документ, який наразі опрацьовують у комітеті, має дати судам спеціальні механізми протидії такому тиску. Його підготовка пов’язана і з наближенням України до європейських стандартів: 2024 року ЄС ухвалив анти-SLAPP-директиву 2024/1069.

Водночас навколо запропонованих змін виникла дискусія. Чи не отримають журналісти й активісти фактичного імунітету від відповідальності? Як відрізнити спробу змусити людину замовкнути від добросовісного захисту репутації?

Про те, кого захищатиме законопроєкт, за якими ознаками судді зможуть розпізнавати тиск і чому лише ухвалення закону буде недостатньо, говорили з головою парламентського комітету з питань свободи слова, одним з авторів документа Ярославом Юрчишиним.

— Пане Ярославе, що стало поштовхом до підготовки анти-SLAPP-законопроєкту саме зараз? Яку проблему він має розв’язати?

— Зловживання судовими позовами проти громадських активістів і журналістів-розслідувачів — проблема, на яку вже реагують у Європейському Союзі та країнах Ради Європи. 2024 року ЄС ухвалив директиву, яка передбачає механізми раннього відхилення явно необґрунтованих позовів проти громадської участі.

Україна, яка пережила важкі дев’яності, втратила Георгія Гонгадзе й сьогодні захищає демократію зі зброєю в руках, мала би бути серед країн, що активно захищають права журналістів.

Одна з історій, яка показала потребу в такому захисті, — доля мальтійської журналістки Дафне Каруани Галіції. Вона розслідувала корупцію, зокрема працювала з «панамськими документами», й зазнавала численних судових переслідувань. Після її вбивства 2017 року родині ще доводилося брати участь у судових процесах.

Ми пропонуємо дати судам інструмент, який дасть змогу розпізнавати зловживання раніше. Щоб журналісти й активісти не витрачали років на доведення того, що вони виконують свою роботу й повідомляють суспільно важливу інформацію. І щоб суди не були завалені такими справами.

— Наскільки масштабна ця проблема в Україні? Ви вже можете назвати кількість таких позовів?

— Поки що можемо говорити лише про оцінки. У нас немає законодавчого визначення SLAPP, а отже, немає й усталеного механізму підрахунку. Запровадження такого визначення — одна з базових речей, які має зробити законопроєкт. Воно потрібне і суддям, і моніторинговим організаціям.

На цей момент можна говорити про десятки справ. Коли почнемо системніше їх аналізувати, кількість може зрости. Уже саме привернення уваги до проблеми спонукає журналістів і громадських активістів оцінювати позови проти себе: чи мають вони ознаки SLAPP?

Йдеться, зокрема, про судові спори навколо розслідувань ZN.UA, Bihus.Info, «Слідства.Інфо», матеріалів Михайла Ткача, регіональних медіа. Однак точну загальну кількість я зараз назвати не готовий.

— Чому такий позов може бути особливо небезпечним для регіонального медіа?

— Великі редакції можуть мати власних юристів або можливість звернутися по допомогу до профільних організацій. Якщо ж ідеться про невелике видання в регіоні, воно може просто перестати писати на певну тему, щоб не наражатися на судовий позов.

Тоді місцеві жителі не отримають важливої інформації. Тобто наслідки виходять за межі конкретної редакції чи конкретного журналіста.

— Критики говорять, що законопроєкт створить імунітет для журналістів та активістів. Кого насправді мають охоплювати його гарантії?

— Законопроєкт не передбачає, що ним можуть користуватися лише журналісти чи громадські активісти. Будь-яка суспільно значуща діяльність, що спричинила зловживання правом на позов, може підпадати під його дію.

Жодних пріоритетів чи імунітетів для когось немає. Право звертатися до суду для захисту честі, гідності й ділової репутації зберігається. Зберігається і відповідальність за поширення недостовірної інформації.

Питання, яке вирішує наш законопроєкт, — протидія зловживанню позовами. Щоб ті, хто має владу чи ресурси, не використовували суду як механізм тиску на інших громадян. Наприклад, коли після оприлюднення інформації людина спочатку отримує погрозу «я тебе по судах затягаю», а потім — позов на величезну суму.

— Де проходить межа між суспільно важливою проблемою й особистим конфліктом, який просто винесли в публічний простір?

— Для оцінки суспільного інтересу ми можемо спиратися, зокрема, на законодавство про доступ до публічної інформації. Важливо, чи стосується інформація суспільства, чи впливає вона на інших людей.

Та остаточно визначатиме суд: чи справді йдеться про суспільно значущу інформацію, чи хтось намагається прикрити анти-SLAPP-механізмом особистий конфлікт. Так само суд вирішуватиме, чи є конкретний позов зловживанням.

Закон має дати судді критерії, з якими він зможе звіряти обставини справи. Серед них — попередні погрози судовим переслідуванням, абсурдно великі суми вимог, подання численних позовів.

— Однак як анти-SLAPP-механізм працюватиме, якщо позивач спирається на чинний закон і практику Верховного суду? Частина четверта статті 296 Цивільного кодексу обмежує можливість оприлюднювати імена підозрюваних до обвинувального вироку. Водночас українські медіа щодня називають імена фігурантів кримінальних проваджень, зокрема топкорупційних. Проте позови за це отримують, серед інших, редакції, які системно розслідують корупцію. Наприклад, підозрюваний у справі так званих адвокатів-хакерів Дмитро Борзих позивається до ZN.UA та журналістки Інни Ведернікової. Чи не створює така ситуація можливостей для вибіркового тиску на медіа?

— Так, стаття 296 Цивільного кодексу України за певних обставин може використовуватися як правова підстава для SLAPP-позовів. Але було б неправильно стверджувати, що будь-який позов, заснований на цій статті, автоматично є SLAPP. Проблема стосується необхідності забезпечити справедливий баланс між правом людини на приватність і правом суспільства отримувати інформацію, що становить суспільний інтерес.

Стаття 29 Закону України «Про інформацію» передбачає можливість поширювати інформацію з обмеженим доступом, якщо вона є суспільно необхідною, а право громадськості знати переважає потенційну шкоду від її поширення. Такий підхід відображений і в практиці Європейського суду з прав людини.

Якщо ви маєте на увазі постанову Верховного суду від 10 вересня 2025 року у справі №757/19417/23, то, на жаль, хоча суд і послався на статтю 29 Закону «Про інформацію», він не здійснив належного аналізу її співвідношення з частиною четвертою статті 296 ЦК України. Зокрема, суд не розглянув достатньо докладно, чи може поширення суспільно необхідної інформації становити виняток з обмеження щодо оприлюднення імені підозрюваного.

На мою думку, вибірковим було й посилання на практику ЄСПЛ. Верховний суд використав рішення у справі Fatullayev v. Azerbaijan, наголосивши на презумпції невинуватості, але недостатньо врахував практику щодо балансу між приватністю та свободою вираження поглядів.

Зокрема, у справі Axel Springer AG v. Germany, яка стосувалася оприлюднення імені актора, затриманого за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, ЄСПЛ встановив порушення свободи вираження поглядів унаслідок обмеження публікації. Практика ЄСПЛ не передбачає автоматичної заборони на оприлюднення імен підозрюваних, а вимагає оцінки конкретних обставин справи та суспільного інтересу.

— Тобто самого анти-SLAPP-закону недостатньо? Потрібно окремо змінювати статтю 296 Цивільного кодексу?

— Так. На мою думку, частину четверту статті 296 ЦК України доцільно змінити, прямо передбачивши можливість оприлюднювати ім’я підозрюваної чи обвинуваченої особи, якщо право громадськості знати переважає потенційну шкоду від поширення такої інформації. Це варто зробити окремим законом, не змішуючи відповідних змін з анти-SLAPP-ініціативою.

Водночас анти-SLAPP-механізм може застосовуватися, якщо посилання на статтю 296 ЦКУ супроводжується іншими ознаками зловживання судовим процесом: явно непропорційними вимогами про компенсацію, численними позовами, використанням ресурсної переваги позивача або іншими діями, спрямованими на залякування чи виснаження відповідача.

— Ви згадували про «віялові» подання. Як анти-SLAPP-механізм може реагувати на ситуацію, коли проти журналіста подають одразу кілька схожих позовів?

— Ніхто нікому не заборонить подавати позови. Це гарантоване законом право. І після ухвалення закону позови проти громадської участі, найімовірніше, залишаться.

Однак суддя зможе враховувати, що позови аналогічного змісту й щодо аналогічного питання подано в різні юрисдикції, можливо, навіть за кордоном. Ця інформація може допомогти оцінити, чи має справа ознаки SLAPP, і застосувати механізм раннього припинення провадження.

Частина позивачів, можливо, замислиться, чи варто починати такий процес, якщо суд матиме можливість швидко відреагувати на зловживання.

— Та навіть якщо суд швидко закриє провадження, видання або журналіст уже витратить гроші на адвокатів. Хто компенсуватиме ці витрати? І чи зможе відповідач вимагати відшкодування завданої шкоди?

— Суд зможе застосувати механізм забезпечення майбутніх судових витрат відповідача, зокрема витрат на правничу допомогу. Якщо суд встановить зловживання судовим процесом, він матиме право покласти на позивача судові витрати в повному обсязі незалежно від результату вирішення спору.

Законопроєкт також передбачає право потерпілої особи вимагати повного відшкодування завданих збитків, матеріальної та моральної шкоди. Звичайно, наявність шкоди, її розмір і підстави відповідальності необхідно буде довести.

— А що завадить впливовому позивачеві просто відкликати позов, коли він уже досяг своєї мети — виснажив редакцію? Чи передбачено покарання за такі зловживання?

— Окремо передбачено штраф за зловживання судовим процесом проти громадської участі — від 10 до 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Ці кошти стягуватимуться до державного бюджету, а не на користь відповідача. Штраф не замінює компенсації витрат або завданої шкоди.

Ще одна важлива гарантія: навіть якщо позивач вирішить відмовитися від позову, змінити його предмет чи підстави або зменшити вимоги, це не позбавить відповідача права вимагати застосування заходів захисту, зокрема компенсації судових витрат і шкоди. Тобто позивач не має мати можливості спочатку використати суд для виснаження журналіста чи активіста, а потім просто відкликати позов, щоб уникнути наслідків.

Однак жодна гарантія не застосовуватиметься автоматично лише тому, що позов подано проти журналіста чи активіста. Суд має встановити відповідні ознаки зловживання.

— А якщо суд помилково визнає позов зловживанням? Чи зможе позивач оскаржити це рішення?

— Так, можливість оскаржити рішення суду першої інстанції зберігається. Твердження, що тепер проти журналістів узагалі не можна буде позиватися, не відповідає дійсності.

Позиватися можна. Але потрібно обґрунтовувати вимоги: що справді була недостовірна інформація, яка потребує спростування чи виправлення. Ми створюємо механізм реагування на зловживання, а право позивача на судовий захист залишається.

— Якщо рішення однаково ухвалюватиме суддя, наскільки ефективним може бути закон в українській судовій системі?

— Дуже багато залежатиме від готовності суддів застосовувати цей інструмент, їхньої доброчесності та судової практики, яка сформується.

Можна провести аналогію із захистом викривачів. Потрібен був час, щоб сформувалася практика: кого визнавати викривачем, хто може отримати відповідний статус і гарантії. І досі не можна сказати, що цей механізм працює ідеально, — триває дискусія про його вдосконалення.

Тому ми вже починаємо роботу з партнерами, зокрема з «Платформою прав людини» та ACREC. Плануємо зустрічі із суддями, журналістами, депутатами та їхніми помічниками, щоб пояснювати механізм і розвіювати міфи про нібито додаткові привілеї для журналістів.

До робочої групи долучалися і представники Верховного суду. Важливо, щоб формувалася практика, на яку могли б орієнтуватися суди першої та апеляційної інстанцій.

— Український проєкт часто порівнюють із європейською директивою. Що ви запозичили, а що адаптували до наших умов?

— Європейські підходи створюють рамку, зокрема щодо раннього відхилення позовів. Водночас важливо враховувати національний контекст.

У нас уже розроблене досить прогресивне законодавство про доступ до публічної інформації — є від чого відштовхуватися. Ми використовували досвід юристів, які системно захищають журналістів і громадських активістів, зокрема Інституту розвитку регіональної преси.

Ще до реєстрації ми надіслали проєкт експертам Ради Європи та ОБСЄ і отримали позитивні відгуки щодо втілення базових підходів.

Важливо було врахувати й те, що позови можуть подаватися не лише в Україні. Українські журналісти працюють у міжнародних розслідувальних командах, тому суд повинен мати можливість оцінювати ситуацію з урахуванням аналогічних позовів в інших юрисдикціях.

Також опрацьовано механізм, за якого відповідач наводить аргументи, чому вбачає ознаки SLAPP, а позивач має обґрунтувати відсутність таких ознак.

— Якими аргументами переконуватимете колег у парламенті підтримати законопроєкт?

— Передусім це наш рух до Європейського Союзу. Якщо хочемо бути його членами, відповідні механізми рано чи пізно доведеться впроваджувати.

Другий аргумент: цей захист може бути потрібен і самим депутатам. У минулому скликанні були позови проти Мустафи Наєма, Сергія Лещенка та інших депутатів, у яких я вбачаю ознаки тиску на громадську участь.

Ще один важливий аргумент — розвантаження судової системи. Ми постійно чуємо про нестачу суддів і перевантаженість справами. То варто дати судам можливість раніше реагувати на зловживання, щоб люди не витрачали років лише на доведення того, що інформація про діяльність посадовця має суспільне значення.