Якою буде підводна війна?

Примітка редакції. Дрони вже воюють у повітрі й над водою. Але чого очікувати від бойових дій на морському дні? La Repubblica запитала про це підводника.

Колись контр-адмірал Седрік Шетай був командиром багатоцільового атомного підводного човна. Згодом він відповідав у Військово-морських силах Франції за розробку підводного компоненту стратегії ведення бойових дій.

Нещодавно в тандемі з Грегуаром Пенсоном він опублікував книжку «Безодня: прийдешня війна» (видавництво Allary Éditions). У ній військовий розповідає про дедалі гостріше суперництво між військовими державами під водою — аж до найбільших океанських глибин.

LR: Коли людство вперше почало цікавитися глибоководним морським дном?

Седрік Шетай: Океанські глибини оповиті численними міфами. Вони належать до світу невідомого, а в масовій культурі надто часто постають як осередок зла.

В епоху Просвітництва перші наукові дослідження підтвердили, що життя справді можливе на великих океанських глибинах. Згодом, у середині XIX століття, прокладання перших підводних телеграфних кабелів зробило абсолютно необхідним значно глибше розуміння батиметрії — рельєфу морського дна.

З військового погляду справжній розвиток цього напряму розпочався після Другої світової війни. Франція тоді була серед лідерів: у 1954 році французький батискаф установив світовий рекорд глибини занурення!

Сьогодні стратегія Військово-морських сил Франції щодо опанування морського дна ґрунтується на трьох основних принципах: розуміти, спостерігати й діяти. Франції завжди судилося бути морською державою. Завтра це покликання має поширитися й на великі підводні глибини.

— Наскільки добре ми насправді знаємо океанські глибини, якщо говорити про навігацію, якою ви займалися на борту багатоцільового атомного підводного човна?

— Правду кажучи, дуже мало. Підводні човни діють у діапазоні глибин лише кількасот метрів від поверхні. До того ж, навіть немає консенсусу щодо того, що саме слід вважати глибоководним морським дном. Водночас основні виклики загалом однакові незалежно від того, де ви перебуваєте — в Балтійському, Середземному морі чи Атлантичному океані.

Для підводника морське дно передусім є джерелом небезпеки: це ризик зіткнення з ґрунтом або загроза морських мін під час виконання бойових завдань. Сьогодні мілітаризація, зумовлена розміщенням датчиків на морському дні або їх закріпленням у товщі води, створює новий ризик, який уже зафіксовано в кількох конкретних районах світу.

У найближчому майбутньому нам, імовірно, доведеться зіткнутися з розміщенням безпосередньо підводних засобів ураження — тобто з кінетичними загрозами, наприклад торпедами в герметичних пускових контейнерах.

Це цілком реальні програми, хоча вони ще потребують додаткових випробувань і створюють серйозні труднощі з управлінням усім ланцюгом ураження цілі. Під водою неможливо підтримувати постійний зв’язок із командним центром. Тому такі системи спиратимуться на штучний інтелект для автономного ухвалення рішень.

— На початку книжки ви описуєте сценарій конфлікту, який спалахує на морському дні. Чому вирішили розглянути саме таку гіпотезу?

— Підводне середовище полегшує створення загроз завдяки природній непрозорості океану. Так звані гібридні методи дій дозволяють учасникам повністю приховувати свою причетність. Безумовно, технологічний поріг входження тут високий. Але наслідки можуть бути незрівнянно масштабнішими.

Якщо порівняти з космосом, знищення супутника коштує значно дорожче й дає набагато менший ефект! Під водою можна досягати стратегічних результатів, залишаючись цілковито безкарним, — наприклад, шляхом диверсій проти критичної інфраструктури, зокрема телекомунікаційних кабелів.

Звісно, мережі мають певну стійкість. Але після перевищення критичного порогу кількості ударів ми просто не знаємо, як вони функціонуватимуть і які дані взагалі зможуть передаватися. У книжці я наводжу приклад повної зупинки банківських транзакцій.

Сценарій також передбачає швидку ескалацію в Тихому океані, де Китай особливо зацікавлений у збереженні свободи маневру своїх підводних човнів. Це реальні побоювання, про які відкрито говорять офіцери китайського флоту.

— У Балтійському морі Росію пов’язували з гібридними операціями, які здійснювалися за допомогою цивільних суден. Чи розробило НАТО ефективні заходи протидії пошкодженню підводних кабелів?

— Тут потрібно бути обережними. Ці операції офіційно не були приписані Росії. Відповідні заяви лунали, наприклад, у Німеччині, але формального встановлення відповідальності не відбулося. Саме в цьому й полягає складність.

Навіть коли всі непрямі докази вказують в одному напрямку, жодне судове провадження не завершилося офіційним обвинувальним вироком щодо когось із причетних моряків або судновласників.

Усі стверджують, що це була невдача або необережність. Але треба бути надзвичайно незграбним, щоб таке сталося! Водночас довести причетність держави практично неможливо. Балтійське море стало випробувальним полігоном гібридної війни.

Погляньте на газопровід «Північний потік»: сторона, яку спочатку називали винуватцем диверсії, насправді могла взагалі не мати до неї стосунку. Проте ці інциденти змогли згуртувати союзників.

У складі Морського командування НАТО створено спеціальний підрозділ. Операція Baltic Sentry дозволила випробувати автономні системи — як надводні, так і підводні безпілотники — і навіть акустичне обладнання спостереження, здатне виявляти звук якоря, який волочиться морським дном.

Захист морської інфраструктури від нападів вимагає прогнозування загроз, постійного спостереження й відстеження суден, коли це необхідно. У квітні 2026 року американці, діючи спільно з британцями і норвежцями, перехопили російський підводний човен, імовірно «Бєлгород», під час навчань.

На цих навчаннях росіяни відпрацьовували диверсію проти телекомунікаційного кабелю між Шпіцбергеном і Норвегією. Ці дані оприлюднили лише нещодавно. На жаль, вони не привернули тієї уваги, на яку заслуговували.

— Що нам відомо про «Янтарь» — російське судно, яке неодноразово помічали поблизу критичної інфраструктури в Балтійському морі та яке викликало стільки запитань?

— «Янтар» — цікаве судно. У західних військово-морських флотах просто немає його аналогів. Це також розвідувальне судно, оснащене засобами перехоплення електромагнітних сигналів. Його часто помічають поблизу наших берегів у Балтійському морі, Атлантиці, Ірландському і Середземному морях.

Офіційно це океанографічне дослідницьке судно, але воно має спроможності подвійного призначення, які може застосовувати дуже приховано. Складно встановити, чим воно займається. Але його головне завдання — картографувати підводну інфраструктуру, виявляти наші вразливі місця й визначати, як їх можна використати.

— У своїй книжці ви розглядаєте системи спостереження за морським дном, зокрема американську Integrated Undersea Surveillance System (IUSS), російську «Гармонію» та китайську «Невидиму мережу». Як підводні човни можуть уникати виявлення цими системами?

— Наші підводні човни мають винятково низьку помітність, і за багатьох типів загроз ми здатні маневрувати непоміченими. «Гармонія» і «Невидима мережа» поки залишаються проектами. Прототипи проходять випробування, фінансування виділено, але системи ще не введено в експлуатацію — принаймні в запланованих масштабах.

Натомість IUSS — це не концептуальний проект. Це давно діюча система, яку підтримують Сполучені Штати та їхні союзники з розвідувального об’єднання «П’ять очей». Вона стала наступницею мережі SOSUS (Sound Surveillance System — система акустичного спостереження).

Під час Холодної війни американці опинилися фактично притиснутими до власного узбережжя через стрімке зростання радянського підводного флоту. Розгорнувши мережу датчиків у вузьких морських проходах, через які радянські підводні човни мусили проходити, американці змогли відсунути свій морський оборонний периметр далеко у відкритий океан.

Північна Атлантика стала районом, контрольованим союзниками. Це не означало, що радянські підводні човни можна було легко нейтралізувати. Але принаймні ми знали, що вони там перебувають. Для Росії й Китаю географічні умови зовсім інші.

Їхні системи дозволять відновити оперативну свободу маневру підводних човнів із балістичними ракетами. Десь посередині між цими двома підходами перебувають британці, які розвивають проєкт Atlantic Bastion. Його мета — поєднати доступніші технології виявлення й автоматизовані системи спостереження з важчими засобами, такими як фрегати й літаки морської патрульної авіації, щоб зберігати перевагу над російською загрозою.

— Окрім гібридних операцій і систем спостереження, ви також звертаєте увагу на нові спроможності, як-от перспективні китайські «підводні авіаносці», українські підводні дрони та «Посейдон» — російську торпеду з ядерною енергетичною установкою. Чи відбуватиметься наступна війна переважно під водою?

— Досі західні військово-морські сили домінували в підводному просторі. Усі інші були там чужинцями. Зараз відбувається фундаментальна зміна, зумовлена появою нових спроможностей, найяскравішим прикладом яких є «Посейдон». У безмежному океанському просторі загроза може з’явитися будь-де.

Інша зміна — ризик масового застосування сил під водою. Із таким ми ще ніколи не стикалися. Ми добре знаємо, що таке ескадрильї бомбардувальників і битви за участю тисяч танків. Але зіткнення, у яких братимуть участь сотні підводних апаратів, стануть для нас абсолютно незвіданою територією.

І це невідомість як на тактичному, так і на стратегічному рівні.