"Або мінне поле, або голод": жителі Олешок відверто розповіли про терор РФ і шокували, як виживали в окупації

Жителі Олешок, які 31 жовтня повернулися на підконтрольну Українітериторію, зараз перебувають у столичних лікарнях. Усі евакуйовані проходять первинний медичний огляд, за потреби — додаткові обстеження та консультації профільних фахівців. Є і тяжкі пацієнти з хворобами та травмами.

Що розповідають ті, хто повернувся з окупованого міста, — дізнавалася кореспондентка ТСН Наталія Ткачук.

50 кілометрів замінованим шляхом із немовлям на руках

Едуарду Едуардовичу трошки більше року. Цей малюк — наймолодший евакуйований з Олешок.

Аби дістатися до місця евакуації, родина здолала понад 50 кілометрів. Вони йшли пішки з Нової Маячки — селища в Херсонській області, яке також поки перебуває в окупації.

Російських документів родина не брала. Кажуть, усі ці роки сподівалися, що лівобережжя Херсонщини от-от звільнять. Але виживати в окупації ставало дедалі важче.

Едуард Цонда, евакуйований з Олешок: «Усе б'ється, все трощиться, стріляють... Воду двічі на тиждень вмикали. Світла не було, інтернет тільки біля магазину — от там генератор вмикають і інтернет. Ми там і побачили, що 30-го буде евакуація».

На евакуацію, кажуть, наважилися заради сина та його майбутнього.

До Олешок пішки з маленькою дитиною на руках вони йшли замінованою дорогою. Наскільки це було небезпечно, дізналися вже у лікарні, де зупинилися на ночівлю. Пізніше туди привезли кількох поранених людей, які теж хотіли евакуюватися.

Батько Едуарда: «Мати там одразу померла, а батька і сина привезли. Теж ішли на евакуацію».

Зараз родина з малюком перебуває в одній зі столичних лікарень.

Виснаження, переохолодження та місяці у погребі: медичний огляд у Києві

Міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко запевняє, що пацієнти, евакуйовані з Олешок, отримують усю необхідну медичну допомогу.

Віктор Ляшко, міністр охорони здоров'я України: «Знаємо про проблеми, які в них існували, тому медичний огляд перед тим, як розпочати активне життя на підконтрольній Уряду України території, повинен відбутися».

Серед евакуйованих — маломобільні люди, особи похилого віку, люди з пораненнями та хронічними хворобами. Одна людина перебуває в реанімації з гострою пневмонією — це чоловік 1972 року народження. Пацієнт розповів медикам, що протягом трьох місяців мешкав у погребі. Решта мають ознаки виснаження, зокрема через неякісні умови перебування, переохолодження та брак їжі.

Надія із сином та чоловіком розповідають, чого їм у російській окупації бракувало найбільше.

Надія Нужних, евакуйована з Олешок: «Якщо спочатку не вистачало української мови, не вистачало тиші, то потім усе звелося до їжі».

Хліба, розповідає Надія, вони не їли з Великодня. Останній запас борошна використали, аби спекти паску.

Надія Нужних, евакуйована з Олешок: «Так, сала не вистачало, дуже не вистачало, але ми були раді хоча б пасці. У нас була і паска спечена, і були крашанки...»

Але так було лише на свято. В інші дні раціон родини був таким:

Надія Нужних, евакуйована з Олешок: «На сніданок — я собі одну ложку, а їм дві ложки вареної каші. На обід був суп зварений: водичка, зелень».

Син Надії Ярослав зараз мав би ходити до дев’ятого класу, але покинув школу ще в п’ятому.

У Надії та Ярослава — осколкові поранення. Вони дістали травм, коли допомагали гасити пожежу у сусідньому будинку після удару дрона. Тож у столичній лікарні вони нарешті отримали належну медичну допомогу.

«Або мінне поле, або голод»: ризики задля шматочка хліба

У сусідній палаті — родина Ільченків. Тетяна згадує, як тепло українці зустрічали автобуси з евакуйованими мешканцями Олешок.

Тетяна Ільченко, евакуйована з Олешок: «Ми чекали на Україну там, але не склалося — довелося нам їхати до України».

Останній рік, розповідає, був найважчим.

Тетяна Ільченко, евакуйована з Олешок: «Якісь запаси залишилися, щось ми на городі виростили, ну і наприкінці літа стали думати: де ж брати їжу?»

Аби прогодувати двох дітей, Тетяна змушена була їздити замінованою дорогою в Раденськ — селище за 20 кілометрів від Олешок.

Тетяна Ільченко, евакуйована з Олешок: «На велосипеді... А заміновано, кажуть? Так, через міни, акуратно, дивилися під ноги. Близько 15 чоловік їхало в колоні, і перший чоловік, який їхав попереду, підірвався... Його відправили в лікарню, а ми проїхали далі. Не стали повертатися. Але за нами потім йшло дві дівчини і жінка — і вони підірвалися. В цей же день, буквально через годину різниці... Отаке: або мінне поле, або з голоду...»

Увесь цей час діти навчалися в школі онлайн.

Тетяна Ільченко, евакуйована з Олешок: «Ми жили в такому місці, де до нас із Херсона діставав і інтернет, і зв'язок. Далі від нас він уже не ловив».

Старша донька Вікторія зараз в 11-му класі, молодший Іван — у 5-му. За роки життя в окупації, кажуть, навчилися розрізняти звуки зброї, з якої росіяни обстрілювали Олешки.

Іван, евакуйований із міста Олешки: «Чим обстрілювали? Мінометами, дронами...»

Тетяна Ільченко, евакуйована з Олешок: «Він каже: "Мамо, поший мені український прапор". Я кажу: "Для чого, синку?" Каже: "Я в городі буду наші дрони зустрічати"».

Зараз український прапор висить у їхній палаті. Іван розповідає: у майбутньому хоче стати військовим, а поки здійснив іншу свою мрію — нарешті вперше за кілька років поласував морозивом.

Іван, евакуйований із міста Олешки: «Яке морозиво любиш? Шоколадне з горішками».

Тетяна Ільченко, евакуйована з Олешок: «Он у морозилці лежить, ми вже ним об'їлися».

А тепер мешканці Олешок мріють, аби здійснилося їхнє найбільше бажання.

Іван, евакуйований із міста Олешки: «Щоб війна закінчилася».

Вікторія, евакуйована з міста Олешки: «Просто щоб був мир над головою і в усьому світі».

▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням: ПРАВДА ПРО ОЛЕШКИ: як вирвалися з блокади, що насправді в окупації та де тепер ці люди