Не робота, а мрія. Як працює медевак "Залізних соколів" у свій "вихідний" після прильотів КАБів по центру селища

Вечір п'ятниці. Ми сиділи, вечеряли, курили і гомоніли про те, що вже четвертий день Васильківку розбирають КАБами. Один із яких я в четвер "зловив" особисто, попиваючи каву біля магазину "Берізка" з друзями Трініті та Скіфом з підрозділу "Морок" 5-ої ОВМБр.

Нас врятувало тільки те, що ми вчасно зорієнтувались, впали на землю і нас майже не посікло уламками. Воронка була метрів за 30–50. Трініті лише трохи обпекло ногу. Легкі контузії, нічого надзвичайного.

До цього в селищі було відносно спокійно. До "Шахедів" на Дніпропетровщині вже всі давно звикли, але зараз (події розгортались у червні 2026-го) ворог взявся за Васильківку всерйоз, переслідуючи мету вибити звідси військових і цивільних, щоб обтяжити нам логістику. Росіяни "докрутили" КАБи, і тепер вони летять не стандартні 80–90 кілометрів, а 90–100 кілометрів. Зазор якраз для нас.

Треба переселятись, поки Васильківка не повторила долю селища Покровське, що розташоване на 30 кілометрів південніше і яке росіяни вже кілька місяців поспіль знищують КАБами та ФПВ-ішками. Але ми ще в пошуках нової локації, тому з персональщиками (працівниками відділу персоналу – УП) Мазепою і Дато та медиками Фраєм і Батьою ще лишаємось тут в надії на наш підвал та смажимо шашлик.

На "Графіті" (українській системі ситуаційної обізнаності для військових) до вечора було чисто. Але десь після 21-ої це змінилось.

Дві порції по три КАБи впали десь на околицях Васильківки. Слухаємо "The Doors" і сидимо далі. Смакуємо крафтову полтавську свіжину від кума Фрая. Аж тут ще три прильоти. Мінімаркет та мийка під назвою "Ранчо" якраз сьогодні переїхали, спалах в тому районі.

Кажу: "Давайте катнемось, глянемо про всяк випадок". На що Фрай, який тільки зранку вийшов з позицій, відповідає, що якщо і сьогодні ввечері в нас буде робота, то мені гайки.

Ми докурюємо, я беру фотік, вантажимось у машину і їдемо, як ми думаємо, на "Ранчо" просто перевірити обстановку. Із сабвуферів лунають "The Strokes".

Все почалось на під'їзді до центру. Чоловік весь у крові побіля головної дороги. Посічений вибуховою хвилею і бог знає ще чим. Ми підбираємо його. Він каже: "Я весь у крові, давайте не буду сідати в машину". Батя, водій екіпажу медеваку, відповідає: "Пох, потім відмиємо".

Допомагаємо йому залізти на заднє сидіння і сісти біля мене. Вже починається "двіж". В нього дзвонить телефон, певно, хтось із близьких. Він каже, що з ним все гаразд, що він цілий, щоб хтось на тому боці не переживав. Але з ним далеко не все гаразд. З нього юшиться кров. Весь тулуб у плазмі.

За хвилину ми доставляємо його в центральну васильківську лікарню. Заводимо всередину – добре, що я знав дорогу. Віддаємо лікарям і прямуємо далі.

Проїздимо кількасот метрів і зліва бачимо монументальну картину. Чотириповерховий будинок у самому центрі селища понівечений КАБами. Передаю Фраю медсумку, беру з неї собі турнікет, бо чкурнув на цей евак у в'єтнамках і пляжних шортах. Погана ідея. З собою лише основна камера і додатковий мініфотоапарат на шиї. Фрай дістає з сумки медичні рукавички, дає мені. Не встигаю вдягнути. Десантуємось і потрапляємо в саме серце пітьми.

Біжимо з Фраєм до багатоповерхівки. Більша половина її зруйнована вщент. Всюди крики, ґвалт, хаос. Ліворуч горить машина, дорога всіяна уламками. Поруч із нами обвислі дроти та іскрить трансформатор. В будинку з чотирьох поверхів один точно відсутній. Але нам пофігу.

Рухаємось у перший від нас під'їзд. Ми – перший евак, який прибув на місце влучання ворожих КАБів. Як ми зрозуміли трохи згодом, у цей будинок прилетіла відразу пара бомб.

Залітаємо в будівлю. Кричучи, питаємо чи є "200-ті" та 300-ті". Бачимо кількох людей з кров'ю, але вони легкі. Кажемо їм виходити на дорогу і рухаємось далі. Помічаємо, що всюди газ; кричимо, щоб не курили, нічого не підпалювали, бо все вибухне до бісової матері.

Йдемо поверхами. На першому чисто. Прочісуємо другий поверх. Там буйний хлопець, він шукає свого побратима та дуже агресивно реагує на нас. Ми пояснюємо, що намагаємось допомогти і що йдемо на пошуки з ним. Як виявилось, взаємодія з такими шоковими людьми – це чи не найважча частина роботи медиків.

Зачищаємо з ним другий поверх, йдемо на третій. "Є хтось живий?". Я дивлюсь і комунікую: "Ванна – чисто. Спальня – чисто". Бачу з кімнати вулицю. Пробираємося через втиснуті двері, драбини, дроти. Рухаємось з Фраєм "двійочкою": він перший, я – відразу за ним. Четвертий поверх – чисто.

Спускаємось. Нас відразу перестріває якийсь чоловік, який каже, що в хатині навпроти є його знайомий. Біжимо туди.

Продираємось через зруйнований вхід, меблі й уламки. Знову ловлю себе на думці: надягти капці було хріновою ідеєю, але хто ж знав. Зате червона підсвітка камери окреслює нам шлях у темряві. Кімната за кімнатою проходимо хату – там чисто. Це тішить.

Повертаємось до багатоповерхівки. Люди кричать, що можливі повторні пуски. Але ми з Фраєм наче не піддаємось паніці. За секунду він перевіряє "Графіт" – все ок. Треба далі робити роботу.

"Не робота, а мрія", – як ми жартома кажемо між собою, згадуючи цитату Бреда Пітта з фільму "Fury" ("Лють") (в оригіналі – "Best job i've ever had").

Заходимо в інший під'їзд. Тут ми з Фраєм розділяємось. Я йду в підвал, а він вирушає на поверхи.

Під землею мама просить оглянути сина із закривавленою спиною. Трохи підіймаю його футболку. Думаю: "А рукавички можна було б і надягати". Матір, старша жінка, в паніці каже: "Накладіть сину плівку на спину". Відповідаю, що оклюзійна не потрібна, в нього не серйозна рана, він не тяжкий – "Виходьте на вулицю". Виводжу людей, виходжу з ними.

На виході впритул шлях перекриває згорівша машина. Допомагаю людям вийти з підвалу, скеровую до дороги.

З цивільними важко, але й не дивно, вони в шоковому стані. Кілька хвилин тому вони втратили практично все. Все своє матеріальне життя, а хтось і не тільки. Як і мої батьки 4 роки тому. Однак більшість знаходять у собі сили через крики вийти та пройти в сторону від епіцентру, щоб не заважати. Не заважати Фраю, Баті і подібним до них медикам та не тільки, які першими прийшли на допомогу.

Кричу Фраю – він вже не чує. Тепер при мені тільки турнікет, камера і бажання допомагати.

З вулиці рушаю на інший бік будинку. Бачу, як троє хлопців виносять чоловіка, вся голова якого залита кров'ю. Кажуть, треба поміч. Беру четвертим за ліву руку. Проносимо кількадесят метрів. Намагаюсь дізнатись, що з ним, який стан. Вони кажуть: "Подивись на голову, там уламок". Кажу: "Міряйте пульс". Його немає.

Один із трьох хлопців питає: "В кого є мішок?". Хтось із них приносить чорний пакет. Ми вантажимо тіло в нього і несемо його в сторону, а потім до вантажної машини хлопців.

Питаю: "Далі ви самі справитесь?", і після ствердної відповіді повертаюсь до епіцентру. Цинізм чистої води, але такі реалії. Так, виходить, що я виносив тіло людини, що загинула внаслідок ворожого удару КАБом. Але хтось мав це робити.

По дорозі бачу, як на фоні зруйнованої багатоповерхівки сім'я з трьох людей стали в коло, притулились одне до одного головами та зійшлися в обіймах. Вони плачуть. Їм пощастило трохи більше – вони вижили.

Прихожу до нашої машини – там пусто. Неподалік бачу чоловіка, що кричить: "Тату, тримайся!". Виявляється, що старшому чоловіку придавило ногу на четвертому поверсі. Він просить, щоб допомогли. Намагаюсь заспокоїти сина і контролювати його комунікацію з батьком. Щоб той постійно був на зв'язку, щоб сказав про свій стан, щоб почув, що рятувальники вже скоро по нього прийдуть.

Постійно прибувають нові люди, шукаючи своїх рідних і сподіваючись, що їх не було в будинку в момент прильотів. Приїжджають і рятувальники, щоб завершити розпочату нами справу та допомогти дістати двох чоловіків з-під завалів. Одному затисло ноги на 3-му поверсі, інший – під завалами на 4-му. Паралельно чую голос Фрая десь із верхніх поверхів.

Розповідає Фрай, начальник медичної служби батальйону безпілотних систем "Залізні соколи" 67-ої ОМБр:

"Хтось сказав, що нагорі є поранені і їх не можуть витягнути. Побіг нагору. На другому та четвертому поверхах "обсипалась" фасадна стіна. Третій – найбільш зруйнований. Він пробитий наскрізь, в обох несучих стінах були провали. Мені якраз сюди. Тут мало місця, все сиплеться, суттєво пахне газом.

Плита перекриття впала, придавила людину і практично перегородила прохід усередину, залишивши тільки мінімальне "вікно". Туди вже якось залізла дівчина – комбат ББпС 141-ої ОМБр. Я туди пролізти не міг, тому передав їй пару турнікетів і знеболювальне, яке відразу вкололи чоловіку, бо все було кепсько.

Потім почув, що нагорі хтось кличе на допомогу. З горем пополам заліз на поверх вище – мене підсадив просто якийсь чоловік, який опинився поруч. Разом ми доповзли до дядька, що був присипаний уламками, і почали його відкопувати.

Він постійно хапався за свій кейс з документами (той дідусь, з сином якого внизу вже перебував я – автор). Вдалося. Ми спустили його на поверх нижче, знайшовши вільний прохід біля сходової. Я його перев'язав і відправив своїм ходом вниз.

У цей час стіни почали обсипатись більше і треба було думати, що роботи з тим придавленим хлопцем на 3-му поверсі. Там до комбата вже прорвався наш Батя – вдалося відігнути обрешітку армування плити і трохи звільнити прохід. Далі підтягнувся я і рятувальник ДСНС із пневматичним домкратом. Діло пішло веселіше.

Ми разом пробували підважити плиту і витягнути чоловіка. Не виходило. Потім підійшов ще один рятувальник із ще одним домкратом (обидва на фото – УП). У два домкрати плиту вже вдалось підважити та дістати постраждалого. Накинули йому турнікет, поклали на м'які ноші й почали спускати. Він вижив".

Після цього ми випадково зустрілись біля машини. Батя знову за кермо. У Фрая на обличчі та в очах видніється така іронічно-істерична посмішка, яка буває тільки в медика.

Їдемо "на базу", однак по дорозі бачимо, як палають магазини на центральному ринку. Туди також прилетіла порція КАБів. Зупиняємось перевірити, чи є поранені. Натомість зустрічаємо медиків 3-го МБ нашої 67-ої ОМБр – начмед Потап і медик Адвокат, які теж щойно працювали з нами у зруйнованому будинку. Дивимось, як вщент догорає продуктовий магазин "Візит", і їдемо, адже більше ми нічим допомогти не можемо.

Ми від'їжджаємо. Кажу Фраю, що пора закурити.

– Думаєш?

– Впевнений.

Сарказм і взаєморозуміння, як би парадоксально це не звучало. На звороті ми доповідаємо черговим батальйону про те, що щойно сталося, і їдемо "додому".

Батя кермує, як боженька, і ось за якусь хвилину ми вже знову в саморобній альтанці, обрушуємось на стільці та куримо по третій цигарці поспіль. Джинси і футболка Фрая "Мандруй, стріляй, кохай" повністю замащені кров'ю. Одна емоція "Як же воно задовбало". І тепер Фрай може поставити як мінімум ще одну зарубку, 28-му в цьому році, про це одне врятоване життя. Сумнівається. Кажу, звісно, це рахується. Ви ж витягнули людину з-під завалу.

– Не відвезли в лікарню.

– Пофіг. Ви його врятували.

Врятувати життя. В цьому вся суть. І ціль – якомога більше. А на своє – насрати.

Віталій "Журналіст" Очерет, журналіст і молодший сержант батальйону безпілотних систем "Залізні соколи" 67-ої ОМБр