ЄСПЛ виніс рішення у справі щодо вбивства Катерини Гандзюк

Європейський суд з прав людини визнав, що причетність держави до смертельного нападу на херсонську активістку Катерину Гандзюк з використанням кислоти — це порушення права на життя та свободи вираження поглядів. Позивачами виступили батьки активістки Віктор та Надія Гандзюк, а також чоловік Сергій Гандзюк.

Так, ЄСПЛ одноголосно постановив, що напад на Гандзюк порушує статтю 2 Європейської конвенції з прав людини як через її смерть, так і через подальшу відсутність ефективного розслідування.

Суд встановив, що напад на активістку, який стався 2018 року — це спланована та оплачувана операція, спрямована на те, щоб змусити замовкнути людину, яка виконувала функцію громадського контролера. 

«Наявні докази були достатньо вагомими, чіткими та узгодженими, щоб дійти висновку про існування тісного зв’язку між нападом і здійсненням або зловживанням державною владою, що тягне за собою відповідальність держави», — йдеться у рішенні суду.

ЄСПЛ також констатував порушення статті 10 Європейської конвенції з прав людини (свобода вираження поглядів). У суді заявили, що напад об’єктивно міг посіяти страх серед інших журналістів, активістів та представників громадянського суспільства. Він мав особливо серйозний «стримувальний ефект» щодо публічних дискусій стосовно корупції та зловживання владою.

Суд також постановив, що Україна має виплатити 40 тисяч євро батькам Катерини Гандзюк і 40 тисяч євро чоловіку активістки як відшкодування моральної шкоди. Крім того, Україна як держава має сплатити 4 000 євро судових витрат.

Обґрунтування 

Стаття 2

У ЄСПЛ зазначили, що перед ними вперше постало питання, чи може цілеспрямоване насильство, яке призвело до смерті та було вчинене приватними особами-злочинцями, тягнути за собою пряму відповідальність держави. Суд звернув увагу, що це за умови, що, як стверджується, насильство було організоване високопосадовцем з метою змусити замовкнути особу, яка здійснювала громадський контроль за діяльністю органів влади. У результаті ЄСПЛ встановив, що напад був спланованою та оплачуваною операцією, спрямованою проти відомої громадської активістки. 

У ЄСПЛ також зауважили, що публічна влада не була лише тлом, на якому відбувся злочин, що інакше вважався б приватною справою. Взаємозв’язок між здійсненням публічної влади та демократичним контролем за нею лежав в основі конфлікту й тієї мети, задля досягнення якої було вчинено напад.

«Суд дійшов висновку, що існують достатньо вагомі, чіткі та узгоджені висновки, які дозволяють стверджувати про наявність достатньо тісного зв’язку між нападом на пані Гандзюк та здійсненням (або зловживанням) публічною владою, що тягне за собою відповідальність держави в контексті матеріального аспекту статті 2. Дії організатора, пов’язані із замовленням нападу, не можна вважати настільки відірваними від його офіційного статусу, щоб їх можна було віднести до сфери суто приватної поведінки», — вважають у суді.

Навпаки, обставини нападу свідчили про те, що ймовірні дії полягали у зловживанні посадовим становищем і впливом, пов’язаними з державною посадою, яку обіймала особа, і були вчинені під прикриттям цих повноважень. Напад на Гандзюк був злочином надзвичайної тяжкості, що становив безпосередню загрозу її життю. Суд також дійшов висновку, що мало місце порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті.

ЄСПЛ врахував, що українські органи влади оперативно: 

• встановили та притягнули до відповідальності безпосередніх виконавців нападу;
• з’ясували, що злочин вчинили на замовлення;
• виявили осіб, які, ймовірно, організували його та замовили;
• забезпечили співпрацю з боку безпосередніх виконавців шляхом укладення угод про визнання винуватості;
• домоглися винесення обвинувальних вироків щодо безпосередніх учасників, а згодом — у суді першої інстанції — щодо організаторів. 

Також ЄСПЛ врахував, що під час розслідування також вдалося встановити мотив нападу: визнано, що його вчинили у відповідь на громадську та антикорупційну діяльність Гандзюк.

«Однак цих вагомих результатів було недостатньо для того, щоб стверджувати про дотримання процесуальних вимог статті 2. У випадках, коли органи влади стикаються із замовним вбивством або іншим замовним насильством, що призвело до смерті, розслідування має виявити не лише безпосередніх виконавців, а й тих, хто замовив, організував або іншим чином спланував цей злочин. На думку суду, головний недолік розслідування полягав у тому, що слідство не відпрацювало з належною ретельністю та сумлінністю версію про можливу причетність інших замовників. Цей недолік зберігався, попри постійну увагу громадськості та державних інституцій. Ситуацію також ускладнювали прогалини у взаємодії між різними відомствами та тривала відсутність відчутного прогресу у відповідному провадженні», — йдеться у рішенні.

Тож суд постановив, що попри досягнення значних результатів, розслідування, розглянуте в цілому, не відповідало вимогам щодо ретельності та розумної оперативності, які випливають зі статті 2 Конвенції. Отже, мало місце порушення процесуального аспекту статті 2.

Стаття 10 

Суд дійшов висновку, що жорстокий напад на Катерину Гандзюк використали як інструмент для придушення однієї з форм демократичного контролю за здійсненням публічної влади. Напад становив крайню форму втручання в свободу вираження поглядів Катерини Гандзюк.

«Застосування насильства, що призвело до смерті, з метою припинення критики корупції та впливу регіональних політичних сил завдало удару по самій суті права, захищеного статтею 10. Наслідки нападу вийшли за межі особистої ситуації пані Гандзюк. Ретельно спланований напад із застосуванням кислоти на відому антикорупційну активістку об’єктивно міг посіяти страх серед інших журналістів, активістів та представників громадянського суспільства, які займаються подібною контрольною діяльністю. Таким чином, це мало особливо серйозний «стримувальний ефект» щодо публічних дискусій стосовно корупції та зловживання владою», — йдеться у рішенні.

У суді наголосили, що напад на Гандзюк був безпосередньо спрямований проти цінностей, що охороняються статтею 10, і свідчив про втручання у свободу вираження поглядів. Враховуючи встановлену мету нападу, а також висновок про наявність необхідного функціонального зв’язку з органами публічної влади, суд дійшов висновку, що відповідальність за це втручання покладається на державу-відповідача. Отже, було встановлено порушення статті 10.

Катерина Гандзюк померла 4 листопада 2018 року від важких хімічних опіків – нападники вилили на неї літр сірчаної кислоти. Причиною нападу стала її активна боротьба з російсько-кримінальними елітами, які були неформально пов’язані з місцевою владою.

У червні 2023 року Дніпровський суд Києва визнав колишнього голову Херсонської облради Владислава Мангера та його помічника Олексія Левіна винними у тому, що вонизамовили та організували напад на громадську діячку Катерину Гандзюк. Адвокати обвинувачених подали в апеляційний суд заяву, щоб оскаржити цей вирок. Перше засідання в апеляції відбулося у листопаді 2023 року, а наступне лише у лютому 2024 року. А в червні 2024 року справу почали розглядати спочатку, оскільки один із суддів пішов у відставку. 

Батько вбитої Катерини Віктор Гандзюк вважає, що повільне слухання справи в апеляції може призвести до того, що її просто закриють, якщо закінчаться строки притягнення винних до відповідальності.

Побоювання Віктора Гандзюка недаремні, бо і справа про напад на його доньку, і ще велика кількість справ в апеляційних судах в Україні рухаються повільно через значний брак суддів. У деяких апеляційних судах на одного суддю на рік припадає до 3000 справ, а в окремих із них залишилося тільки чотири судді, які розглядають апеляційні скарги. Чому так сталося і що з цим робити в масштабах країни? Свої відповіді у статті «Справа Катерини Гандзюк. Як брак суддів в Україні допомагає уникати відповідальності» дає Тетяна Безрук.