"Зачет" с низшим баллом. Как Еврокомиссия показала серьезную проблему на пути Украины в ЕС

Оприлюднений Єврокомісією традиційний щорічний звіт про прогрес країн-кандидаток у їхньому наближенні до ЄС – це завжди привід для оцінки того, що ми встигли (або ні) зробити протягом року.

Європейська комісія розглядає поступ у 33 розділах, що відповідають різним сферам політики – від соціальної до кліматичної – і згруповані у шість кластерів. До уваги береться, наскільки українська законодавча база стала ближчою до права ЄС за рік.

Важливо, що оцінюють не тільки загальний стан наближення, а також і прогрес. Адже буває таке, що з урахуванням масштабу завдань, які стоять перед кандидатами, стан наближення не змінюється – разом з тим, прогрес у реформах країна демонструє дуже суттєвий. Відповідно, Єврокомісія визначає дві оцінки для кожного з 33 розділів, які можна перевести в бали від одного до пʼяти для наближеності і від нуля до чотирьох для прогресу.

"ЄвроПравда" вже опублікувала цей рейтинг за 2026 рік.

Зазвичай Україна пишається тим, що входить у трійку лідерів серед девʼяти країн-кандидаток – Албанії, Боснії і Герцеговини, Грузії, Молдови, Північної Македонії, Сербії, Туреччини та Чорногорії.

Небезпідставно ми також наголошуємо на тому, що багато з цих країн інтегруються роками, ба більше – десятиліттями. А ми отримали статус кандидата лише у 2022 році, і впроваджуємо реформи під час повномасштабну оборонної війни проти однієї з найсильніших армій світу.

І це все дійсно фактори, які пояснюють і більший прогрес деяких країн Західних Балкан, і співвідношення нашого прогресу до поступу Молдови.

Втім, передусім порівнювати варто себе з собою. То що ж ми тут маємо?

Де є просідання темпів реформ

Для України минулий рік міг бути кращим стосовно темпів євроінтеграції. Навіть якщо абстрагуватися від абсолютних чисел – наскільки близько ми у кожній сфері до вступу – і дивитися лише на власний прогрес за рік та порівняти це з 2025 роком, побачимо значне просідання швидкості реформ у багатьох сферах.

У найболючіших для Києва сферах верховенства права, антикорупції та реформи правоохоронних органів прогрес оцінили на 2 з 4. Це як торік. Не провал, але і не прорив.

Суттєво знизили оцінку за прогрес у розділах, що стосуються кластера 2 "Вільний ринок", який Україна відкрила у жовтні. У шести з девʼяти його розділів прогрес оцінили в 1 бал (минулого року було у чотирьох).

Одиницю ми також отримали за інший важливий розділ переговорного процесу – "Регіональна політика і структурні інструменти". Він стосується посилення громад і здатності освоювати кошти Європейського Союзу.

Наш прогрес просів і у розділах, що стосуються фінансових і бюджетних положень, політики у сфері довкілля і клімату, фінансового контролю, а також захисту споживачів та здоровʼя.

Загалом у девʼяти розділах ми маємо "обмежений прогрес", тобто найнижчу можливу оцінку щодо темпу реформ – що на чотири розділи більше, ніж торік. А уповільнення темпів реформ зафіксували щонайменше у восьми сферах.

Де Україна має успіх за рік

Але є й гарні новини.

Хоча за вісьмома главами маємо підтверджене Брюсселем сповільнення реформ, є шість глав, за якими там констатували більший прогрес. Це сфери публічних закупівель, вільної торгівлі товарами (не в останню чергу завдяки двом законам, прийнятим Верховною Радою для наближення так званого промислового безвізу), а також у сферах фінансових послуг, медіа, енергетики та безпекової політики.

Якщо дивитись по стану наближення, то поступ, безумовно, є.

Так, на пів бала зросла наша готовність у розділах, що стосуються верховенства права, боротьби з корупцією та правоохоронних органів, вільної торгівлі товарами, публічних закупівель, фінансових послуг, оподаткування, медіа, освіти та агрополітики та у сфері реформи публічного адміністрування. У сфері верховенства права важливою є ремарка звіту про те, що винагороджують не так формальне ухвалення законів, як практичні приклади боротьби з корупцією і посилення інституцій: прямо згадують гучні відставки через звинувачення з боку НАБУ і САП та антикорупційні провадження останніх місяців.

Загалом оцінка стану готовності покращилась у девʼяти розділах. Загальна оцінка готовності до вступу за всіма розділами наразі складає 2,5 порівняно з 2,36 у 2025 році та 2,27 у 2023. Тобто прогрес є. І заяви посадовців зараз концентруються саме на цьому: що ми продовжуємо рух вперед, що регресу немає.

Але це – не те, чого достатньо, щоби пишатися.

Бо для повної відсутності прогресу довелося б розвернути реформи. По суті, ми ніби вантажимо програму на компʼютер. Стан завантаження, в ідеалі, не може піти у зворотний бік – від року до року може ставати лише більшим або зависати.

Тож для нас питання виключно у темпі. І навряд чи хтось візьметься називати його достатнім. Зараз ми додатково збавили темпи змін – і відстали від інших держав-кандидаток.

Молдова обігнала Україну та йде у відрив

Ще торік Україна випала з трійки лідерів серед країн-кандидатів. Ми наразі четверті з девʼяти після Чорногорії, Албанії та Молдови за темпами. А за станом готовності – шості: після вже загаданої трійки, а також Північної Македонії та Сербії. Позаду лише Боснія і Герцеговина, Грузія та Туреччина, у двох з яких перемовини взагалі заморожені та відбувається відкат реформ, а також Косово, що є лише потенційним кандидатом.

І якщо балканські держави вже тривалий час перебувають у "кошику розширення", проходять оцінювання з боку ЄК, мають перед собою ці завдання, то молдовани розпочали рух разом із нами і 2023-24 роках мали нижчий за Україну рівень готовності – але вже у 2025 році обігнали Україну, а за 2026 рік зробили величезний ривок.

Особливо важливо, що Україна суттєво відстає від Молдови і за рівнем готовності до вступу, і за прогресом, тобто темпами просування.

Невеличке випередження України Молдовою, яке виникло у 2025 році, зараз абсолютно очікувано трансформується у розрив.

Звіт Єврокомісії також констатує, що Молдова максимально близько підійшла до того, щоб закрити свої проміжні бенчмарки (критерії), тобто отримати позитивну оцінку IBAR – а Україні до цього ще дуже далеко. Після цього Кишинів зможе почати закривати переговорні глави, а Київ цього робити не зможе без виконання проміжних бенчмарків у питаннях верховенства права, антикорупції, прав людини тощо.

Все це збільшує імовірність розʼєднання траєкторій України і Молдови. І як би не було боляче для Києва це визнавати, значна частка відповідальності тут лежить на нас самих.

Хто винен і що робити?

Якщо шукати винних, то можна виокремити декілька важливих причин.

Перша і найголовніша – загальна патова ситуація в парламенті.

Верховна Рада місяцями не може ухвалити потрібні закони.

Навіть ті, до яких привʼязані великі пакети міжнародної допомоги в межах програм МВФ, Світового банку чи Ukraine Facility. Що вже казати про умовно "безоплатні" проєкти євроінтеграційних законів.

Друга – євроінтеграційні реформи або болючі, або доволі "нудні".

Вони часто зачіпають багато груп інтересів, та не завжди дають миттєві результати, якими політики можуть похвалитися – хоч і є технічно важливими і необхідними для розвитку. Відтак їхня пріоритетність на політичному порядку денному знижується.

Третя – безумовно, війна і величезна кількість викликів, які стоять перед усім державним апаратом. І політичні лідери часто фокусуються на першочергових потребах, наприклад, енергетиці або пошуках зовнішньополітичної підтримки, а не на рутинних євроінтеграційних завданнях.

Загалом пошук винних не надто допоможе.

Але якщо Україна серйозно ставиться до своєї євроінтеграції, то має суттєво переглянути підходи до впровадження реформ.

З хороших новин: у Києві, здається, усвідомили, що декаплінг, тобто розділення з Молдовою, може стати реальністю, якщо не прискоритись. У Брюсселі готові давати Україні інструменти, щоб цього уникнути. Єврокомісія створила Task Force (робочу групу) для виконання проміжних бенчмарків, що саме по собі є дуже позитивним сигналом.

Водночас задекларована Києвом мета – завершення процесу адаптації права ЄС в українському законодавстві у 2027 році – виглядає абсолютно недосяжною. І встановлення нереалістичних строків зовсім не допомагає ні якості реформ, ні суспільній підтримці – адже наслідком встановлення нереалістичних строків неминуче стане зростання зневіри українського суспільства у євроінтеграційному шляху.

Тож що конкретно треба робити для отримання кращих результатів наступної осені, у звіті Єврокомісії з розширення-2027?

Перше – пріоритезувати виконання проміжних критеріїв з розділів 23 і 24 у сфері верховенства права, боротьби з корупцією та реформи правоохоронних органів. Наразі це найголовніший стоп-фактор нашого подальшого поступу.

Друге – знайти способи уможливити голосування за ключові євроінтеграційні закони у Верховній Раді. Імовірно, це вимагатиме широких консультацій і винайдення нового формату спільної роботи саме над євроінтеграційними проєктами.

Третє – пріоритезувати напрацювання урядом євроінтеграційних законопроєктів. Враховуючи, що наше домашнє завдання – це ухвалення понад 450 законопроєктів, питання не лише у підтримці їх у Верховній Раді, а й у напрацюванні якісних текстів профільними розробниками політик.

Четверте – почати чесно (та реалістично) говорити з суспільством щодо термінів вступу.

Щоб розповіді про зовнішні штучно створені перепони на шляху до Євросоюзу не стали прикриттям цілком реальної перепони, яку демонструє звіт ЄС: справді повільного прогресу у виконанні нами внутрішніх завдань.