Оборона Маріуполя, три роки полону та повернення на передову. Історія піхотинця "Хартії" "Вендетти"

"Скоро ми виїжджаємо. Вчора я займався чисткою зброї, припасуванням екіпіровки, щоб все нормально сиділо, нічого не давило. Сьогодні командир дав нам вихідний. Треба буде поїхати за продуктами, зібрати рюкзак. Обов'язково беру їжу, що не псується: в'ялене м'ясо, каші швидкого приготування, пюре. Воду, змінні речі, теплу білизну, павербанк і сухий душ. І всілякі утіліти: ліхтарик, ніж, рукавиці. Наче нічого не береш, а рюкзак повний – так завжди".

Старшому солдату з позивним "Вендета" 27 років. Хоча не перший погляд і не скажеш: він виглядає молодшим за свій вік. Проте пройшов вже так багато, що вистачить не на одне життя.

Нині боєць готується до бойового виходу – другого після повернення у стрій. Після 3-х років полону та року на "цивілці" він ухвалив рішення поновити службу та приєднався до "Хартії" як кулеметник.

"Українська правда" поговорила з Вендетою про його війну, оборону та спробу здійснити прорив із Маріуполя, тортури, дозвілля та "курси англійської" в російських в'язницях, реабілітацію та повернення до війська.

"З дитинства мріяв стати військовим"

"Я довго обирав позивний, – зізнається Вендета. – Спочатку хотів взяти "Скіф", але в армії кожен десятий Скіф. Потім думав про "Сталкера", але в армії кожен п'ятий – Сталкер. Врешті згадав чудовий фільм "V означає Вендета". Італійською вендета – це помста, а в мафії – кривава помста. Кров за кров. Тому і обрав такий позивний".

Майбутній військовослужбовець народився в селі на прикордонні Харківщини. До 2014 року кордон був немов решето, в селі навіть орудувала організація контрабандистів, розповідає він. Проте з початком російської агресії в 2014-му звичні рейди через кордон стали неможливими. Зараз село вщент зруйноване.

"Я з дитинства мріяв стати військовим. Але не офіцером, – розповідає Вендета. – У 2014-му мені було 14 років, я ніяк особливо не переживав події в країні. Проте вже розумів, що хочу служити в армії. Хотів вступати до академії НГУ в Харкові. Але батьки відмовили, й я пішов вчитися туди, куди хотіли вони".

Юнак вступив до Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на вчителя англійської та японської мов. Паралельно викладав дітям у своєму селі. Але за 3 роки навчання зрозумів, що вчителювання йому не цікаве. Тож наприкінці 2019-го вирішив йти до своєї мрії.

"Я пішов до районного військкомату. Там мене відмовляли, – згадує боєць. – Але я наполягав на своєму. Тоді мене направили в обласний військкомат. Я приїхав туди, там було двоє рекрутерів. Один – з ДШВ, а інший – з 17-ої окремої танкової бригади. І той, що був із 17-ої, переконав мене. Родичі дуже негативно сприйняли мій вибір. Але відмовляти було вже пізно: я підписав контракт із ЗСУ".

У військкоматі Вендета одразу сказав, що не має бажання служити в штабі, й попросився "кудись у "двіж". Так і сталося. У 2020-му, після курсу молодого бійця в Десні ("за місяць – 24 добових наряди і майже нуль підготовки"), приїхав у частину. Служив зв'язківцем в артилерійському підрозділі. І за 5 місяців навчань потрапив на Маріупольський напрямок.

"До того, як потрапити під Маріуполь, ми виїжджали на бойове злагодження, тож я звик до цієї роботи, – розповідає боєць. – Тому під час першого виїзду на бойові у мене не було такого, щоб я був шокований чи загубився. У секторі постійно їздив з хлопцями на бойові чергування – стріляли, прикривали, працювали.

Армія – не цивільне життя. Треба було переналаштувати себе фізично і психологічно. Мені пощастило з побратимами – хорошими хлопцями з Кривого Рогу. У нас була гарна атмосфера, не було дідівщини. Навіть сержанти не носили корон".

Тоді, в 2020–2021 роках, у Вендети з побратимами було відчуття пасивної війни: "Навіть ми – ті, хто брали участь у бойових діях – були трошки на розслабоні".

Проте невдовзі все круто зміниться.

"Розуміли, що нам повільно приходить гаплик"

24 лютого 2022-го артилеристи перебували під Маріуполем. Бойове чергування на позиціях тривало вже 3 дні. Напередодні бійці отримали команду бути в бойовій готовності. Але все ж сподівалися, що все обійдеться.

"Я сидів у башті МТ-ЛБ і заснув. Прокидаюся о 5-ій ранку. Багнюка, дощ. І мені кажуть: "Війна почалася", – згадує Вендета. – В соцмережах вже були новини, що Харків нібито захопили. Як харків'янину мені було дуже прикро це чути. І, мовляв, вже Київ оточили. Думаю: "Капець, навоювалися".

З перших днів повномасштабного вторгнення артилеристи – Вендета і 42 його побратими – мали прикривати підрозділи, які обороняли Кримський напрямок.

"У нас один батальйон морпіхів прикривав увесь напрямок. Їх швидко розбили, і нас почали охоплювати з Маріуполя у клешні, – розповідає боєць. – Всюди були росіяни. Тільки-но вийдемо на позицію, наведемося, нам кажуть: "Росіяни вже за кілометр за вашою спиною". Доводилося відкочуватися. За ці 2–3 дні ми жодного пострілу не зробили, бо цілі постійно змінювалися. У цьому хаосі минули перші дні".

Згодом артилеристів направили у сам Маріуполь, там вони прикривали 36-ту бригаду морської піхоти. Окупанти кількісно переважали українців приблизно в 4 рази. За тиждень місто опинилося в оточенні.

"Ми розстрілювали 1–2 снаряди на день – щоб налякати росіян і щоб вони не гатили по нас цілодобово. Запускаємо пару снарядів, вони тікають і змінюють позицію, – згадує Вендета. – Снаряди закінчилися за 2–3 тижні. Тож всю маріупольську оборону я провів у піхоті.

Зазвичай вони (росіяни – УП) не вели довгого бою. Запускають якусь групу – здебільшого це були добровольці з "ЛНР/ДНР". 20 чуваків у чорних робах, з калашами. І один у них був "заряджений" – у броніку, касці, мультикамі – як наглядач за ними, я так розумію, кадровий військовий. Роблять спроби пролізти на нашу позицію. Їх помічають. Вони не намагалися з нами воювати і одразу відкатувалися".

Спочатку захисники Маріуполя тримали оборону в середмісті, проте кільце навколо нього стискалося, українські військові втрачали район за районом. Врешті оборону зосередили в двох укріпрайонах – "Азовсталі", який зайняв "Азов", та заводі Ілліча, де розташувалася 36-та бригада морської піхоти та придані підрозділи, зокрема Вендета з артилеристами.

""Азовсталь" і Ілліча – це два цілих райони в місті: величезні ангари, купа бункерів, будівель, труб, укриттів, підземних ходів. У цьому плані ми мали хоч якусь перевагу, що не були просто неба, – розповідає боєць.

 – Тільки-но ми заїхали, зрозуміли, що їжі в нас нема. Їли через добу, розтягували харчі, як могли. З БК у нас була лише "стрілкотня", але снарядів на танки, артилерію взагалі не було".

У штабі оборонців встановили Starlink. Завдяки цьому артилеристам вдалося тримати контакт з родичами. Вже 24 лютого рідне село Вендети опинилося в окупації, але його батьки встигли виїхати – тож у цьому плані військовий був спокійний. Проте ситуація в Маріуполі погіршувалася.

"Звичайно, ми відчували наближення оточення, – констатує боєць. – Бо сьогодні ми в одному районі, завтра – в іншому, післязавтра – під самим Ілліча, а згодом вже б'ємося на самому заводі. Ми розуміли, що нам повільно приходить гаплик. Командири казали: "До нас йдуть, треба триматися". Але ми розуміли, що ніхто до нас не йде".

"Ухвалюємо рішення здатися в полон"

На 50-ий день захисники Маріуполя повністю вичерпали снаряди і вже не мали можливості продовжувати оборону. Їжа також закінчилася, воду брали з технічних очисних станцій. Тоді командування ухвалило рішення про прорив із міста.

Підрозділи, найбільшим із яких була 36-та бригада морпіхів, кинули позиції та зібралися в ударну групу. Прорив задумували здійснити за дві ночі, домовилися про точку старту і маршрут. До найближчої української позиції було 150 кілометрів.

"Третя чи четверта ранку, ми виїжджаємо на дорогу, а небо горить з усіх боків, – згадує Вендета. – Перша хвиля – ударна: танки, БТР і потихеньку за ними ми. Туди, куди їдемо, насипає артилерія – реактивна, ствольна. Там вже було 4 кільця оборони. Кажуть, нас хтось зрадив і злив, коли і де ми плануємо прорив.

Ми майже не виїхали з території заводу. Нас вщент розбили. Врешті думали йти пішки. Я зараз служу в піхоті і знаю, як важко пройти навіть 15 кілометрів. А тоді 150 через окупацію – це взагалі щось. Ми просто не розуміли, що відбувається".

70% втрат за весь Маріуполь оборонці зазнали за ці 2 дні – втратили майже всю піхоту і боєздатних бійців. Одні потрапили в полон, інші зникли. Втратили всю техніку – залишки танків, бронетранспортерів. Втратили всі позиції, які одразу ж захопили окупанти. З чотирьох або п'яти бункерів на Ілліча в артилеристів залишився лише один.

"Коли ми не змогли прорватися, відкотилися на завод. Нас залишилося близько тисячі: поранені, тиловики, кухарі, радіотелефоністи, – розповідає Вендета. – Командири подзвонили Зеленському і доповіли: "Пане верховний головнокомандувачу, ми не маємо можливостей продовжувати оборону". І він сказав: "Я прийму будь-яке ваше рішення". Хлопці відповіли: "Тоді ми ухвалюємо рішення здатися в полон".

11 квітня 2022-го захисників заводу "Ілліча" загрузили у вантажівки й повезли в невідомому напрямку.

"У полоні провів повний курс базової англійської"

Полонених привезли в Оленівку. Завели в двоповерхові бараки, в кожному з яких було по 400 людей. Ані їжі, ані води не давали. Люди в балаклавах з палками стали знущатися над ними і бити.

"Декілька людей померли на тій прийомці, – розповідає Вендета. – Тиждень ми там і терпіли. Потім нас загрузили в автобуси, розподілили по списках, і ми поїхали в Каменськ-Шахтинський у Ростовській області".

Приїхавши туди, в'язні зрозуміли, що потрапили в концтабір. На прийомці їх чекали вже звичні побиття і знущання. А далі – двоповерховий барак на 100–200 осіб.

"Ми там сиділи в тюрмі поряд із зеками, – згадує боєць. – Там вже почалися всі ці приколи – вчити гімн РФ, палки, побиття, "фізкультура" тощо. Перші загальні допити "для галочки". Запитували підрозділ, куди стріляли, що робили, імена командирів – залежно від твоєї посади, ролі, здобутків на полі бою".

Звідти артилеристів розкидали по різних тюрмах. За півтора місяця Вендету повезли до Волгоградської області – куди саме, він не знає й досі. Там допитували вже серйозніше.

"Пацанів тапіками крутили – струмом били. Долалися шокери – почали бити шокерами. Почалися перші звинувачення і засудження, – розповідає військовий. – Мені пощастило. На мене на допитах психічно тиснули, але фізично майже не зачіпали. Постійно казали, що ми вбиваємо цивільних. Запитували, що робили, кого вбивали, куди стріляли. Ми домовилися, що називаємо умовні райони російської оборони, куди вели вогонь, і все.

Навіть у концтаборі за тисячу кілометрів від українського кордону вони нас так боялися, що не називали своїх імен, один до одного зверталися "Колега".

Після 4-х місяців у цій тюрмі полонених етапували в Ряжськ у Рязанській області на "перепочинок" – 4 місяці не били, не катували, не допитували.

"Ми так зрозуміли, що згори у них був наказ нас не зачіпати, – каже Вендета. – Але майже не годували. І ми сильно втратили вагу за цей час, повсихали".

Після 4-х місяців у цій тюрмі Вендету та інших полонених етапували в республіку Мордовію, куди саме – знову невідомо. Там він провів майже 2 роки.

Камери були забиті під зав'язку. Та, в якій сидів Вендета, призначалася для чотирьох людей, проте заселили туди десятьох. Серед в'язнів було чимало цивільних, яких окупанти набрали для кількості. Тюремники постійно знущалися.

"Кожен наглядач використовував свої фізичні і психологічні прийоми, – згадує воїн. – Запам'ятався гімн. Потім стоїш з опущеною головою, наглядач у вічко чи камеру побачив, що ти рухаєшся або розмовляєш, висовуєш руки в кормушку – тебе по руках б'ють палками, шокерами.

Їм заборонили нас бити так, щоб було видно. Тож частіше використовували саме шокери: на прийомці зранку, звечора. За бажанням наглядача – як у нього настрій, чи нема настрою.

Нам забороняли спілкуватися, били за це, катували, але ми пошепки запитували одне одного: "Хто ти, з якого підрозділу?"".

У цій в'язниці, розповідає Вендета, були "хороші і погані поліцейські". Половина наглядачів була з місцевих, половина – приїжджих.

"Місцеві вже за пів року втомилися нас катувати, звикли до нас, знали нас по іменах. А приїжджих, бувало, зміна кончених, бувало – більш-менш нормальних, що можна було і поговорити, і посміятися між собою, – описує боєць.

– Один приїжджий сказав: "Я дав собі клятву, що нікого з вас не битиму, так що поки булки розслабте". І був ще один, ми його прозвали Добриня, з так званого спецназу – спеціального окремого загону, що відповідав за побиття. Але жодного разу за ці 2 роки ми не бачили, щоб він когось бив або ображав. З ним можна було на прогулянці поговорити, запитати, які новини у світі".

Аби заповнити час хоч якимось сенсом, в'язні розповідали одне одному сюжети фільмів і серіали, ігор і книг – Вендета, наприклад, повністю переповів співкамерникам "Володаря перснів". Аж раптом згадав про свій цивільний фах.

"Нам не дозволяли сидіти. Проте від напруги, побиттів і шокерів ноги почали гнити. І нам потроху стали давати сидіти. Спочатку по 15 хвилин, потім – по 20–30, потім – по годині. І коли я сідав на ліжко, брав крейду і на стіні зліва – бо камера не бачила – писав англійські слова. Я хлопцям провів повний курс базової англійської, – усміхається боєць. – Якось треба було себе підтримувати психічно".

В'язнів майже не годували. Проте влітку 2024-го раптом стали давати багато хліба. Тоді вони ще не розуміли, що в кінці тунеля з'явилося світло.

"Скільки часу піде, щоб всіх обміняти?"

Через те, що росіяни почали давати в'язням здобу, вони стали потрохи набирати вагу. Поступово полонені дійшли до висновку, що це не випадковість. До того ж, інші ознаки також вказували на те, що відбувається щось незвичне.

"Нас змушували накручувати радіо, там 16 годин на добу волала музика. Російські пісні, "Любе" – класичне їхнє лайно. Але на свій страх і ризик ми почали скручувати радіо. І так стали чути, що відбувається в продолі (тюремний коридор, уздовж якого розташовані камери – УП), – розповідає Вендета.

– Наприкінці 2024-го шістьох вивели з камери і завели в кабінет. Там вони пробули дві хвилини і їх повернули. А потім із моєї камери забрали мого командира відділення. Коли він повернувся, розповів: "Дали ящик, гуманітарну допомогу. І змусили записати відео, що до РФ заперечень не маю". Ми посміялися: "Класична російська пропаганда".

Проте за декілька днів цих шістьох ув'язнених вивели з камери і не повернули. Більше полонені їх не бачили. Тоді вони подумали, що їх перевели до іншої в'язниці. Але згодом в'язням почали видавати листи від родичів річної-дворічної давнини.

"Хлопцю з моєї камери прийшов свіжий лист від дружини, – розповідає Вендета. – І там були слова: "Ігор передає вітання". А єдиний Ігор, якого ми знали, – чувак з нашої камери, якого забрали. Тоді ми зрозуміли: відбувається обмін".

Кожні 40 діб полонених стали забирати малими групами по двоє – четверо, найбільше – дев'ятьох за раз. Така динаміка тривала пів року.

"Для нас психологічно це було добре, бо ми розуміли, що обміни йдуть, – каже боєць. – І водночас погано: нас 90 з чимось людей. Скільки часу піде, щоб всіх обміняти?".

Втім, 25 червня 2025-го Вендеті раптом пощастило – настала його черга.

"Нас вивели з камери, завели в кабінет, дали мені цей бокс з гуманітаркою, зняли на відео, що я заперечень до РФ не маю, – описує він. – Я роздягнувся до спідньої білизни, покрутився, щоб показати, що на мені немає побоїв – до цього нас декілька днів не чіпали. Але в декого від спини до п'ят були фіолетові плями. Проте росіянам було все одно".

Згодом переодягненого Вендету разом з іншими вивели з в'язниці і відправили машиною до аеропорту. Літак доставив їх до міста Гомель у Білорусі. Звідти на автобусах полонених повезли до точки обміну на українсько-білоруському кордоні.

"У нас була купа історій, що хлопці приїжджають на точку обміну і їх завертають назад. Мовляв, якісь списки не підходять. Тому ми не розслаблялися, – пояснює Вендета.

– Наглядачам тоді вже було пофіг на нас. Але серед них був один, який намагався нас підколоти. Приїжджаємо на точку обміну, а він каже: "Ми вас привезли три автобуси, а наших пацанів – тільки два. Ваш автобус на обмін не їде".

Втім, згодом виявилося, що наглядач блефує: обмін успішно відбувся.

Найперше Вендета зателефонував батькам – сказав, що вдома, що все добре. Протягом усього полону в'язні не мали зв'язку з родичами, перебували в інформаційному вакуумі й не знали, що відбувається за межами тюрми.

"Перед потраплянням у полон я написав рідним, що ми здаємося в полон. Але відтоді вважався безвісти зниклим. Мене не було у списках на обмін та серед полонених, ніхто не знав, що зі мною. Лише за рік підтвердилося, що я в полоні. Незадовго до обміну я отримав перший лист від батьків – дуже старий, 2023 року, – згадує Вендета. – За Харків я не переживав, був впевнений, що він наш. Але ми не знали, чи відбили Херсон".

Після обміну колишні в'язні сіли в автобус до Чернігова. Їх висадили біля місцевої лікарні, там вони прийняли душ, перекусили, отримали телефони і одяг. Після цього рушили до Києва. Туди до Вендети приїхала мати, друзі, колеги.

"З усіма поспілкувався, всі розповідали свої новини, – каже він. – Не сказав би, що це було прямо емоційно капець. Я більше практична людина, врівноважена. Звичайно, приємно, що про мене думають, не забули. Але шоку і істерики не було".

Із 43-х артилеристів, захисників заводу Ілліча, обміняли лише Вендету, його командира, двох поранених та, ймовірно, радіотелефоністку. Всі інші отримали пожиттєвий строк і досі перебувають у російських в'язницях.

"Бути воїном означає бути на полі бою"

Протягом місяця колишні полонені перебували на реабілітації в Києві. Здавали аналізи. Проходили медичні огляди. Працювали з психологами. Наприкінці місяця Венедета пройшов ВЛК.

"У мене були великі проблеми з ногами, – розповідає він. – Але я одразу сказав: "Напишіть, що я здоровий, бо не хочу ще пів року лікуватися на заході України. На місяць мене додому, будь ласка".

Тоді ветеранів перерозподілили: одних на місяць відправили у відпустку, інших – на подальше лікування. Вендета поїхав до рідних у Харків. Одразу ж написав заяву на звільнення зі свого підрозділу. Проте там його зобов'язали ще місяць ходити в наряди.

"Я швиденько оформив лікарняний і пробув у Харкові ще місяць чи два, – згадує воїн. – А потім просто поїхав у Кривий Ріг та забрав документи".

Повернувшись до Харкова, ветеран почав облаштовувати цивільне життя. Відновлював здоров'я, займався спортом, поставив собі за мету повністю забезпечити себе матеріально: придбав квартиру, зробив ремонт, накопичив кошти на автівку. І трохи менше, ніж за рік, вирішив: настав час повертатися до роботи – до війська.

"За матеріальні винагороди в цивільному житті, як на мене, зараз неможливо жити нормально. І це не те, чим я хочу займатися, – стверджує військовий. – А тут я буду і матеріально забезпечений, і задоволений від того, що роблю. Тож вибір для мене був очевидним".

Як і 6 років тому, коли він вперше пішов до військкомату, щоб підписати контракт, Вендета не хотів на штабну посаду – тільки в піхоту.

"Я вважаю, що бути воїном означає бути на полі бою, – пояснює він. – Можливо, колись я обійму, наприклад, посаду головного сержанта роти або бригади. Але щоб когось навчати, я маю це пройти сам. Тоді потім зможу і командиру підказувати".

"Хочу захистити свій дім"

Вендета не хотів продовжувати службу в колишньому підрозділі. Служити далеко від дому, каже боєць, для нього жахливо. Тому шукав підрозділ, що стоїть на захисті рідної для нього Харківщини. Й обрав "Хартію".

"Я хочу захистити свій дім, щоб Україна нарешті стала квітучою, спокійною, мирною країною. І щоб ніхто нам не вказував, як жити і що робити, – пояснює воїн. – А на те, що там в Росії, мені начхати. Життя занадто коротке, я не хочу витрачати його на ненависть і помсту. Краще витратити його на продуктивні, добрі, гарні речі. Не знищувати щось там, а побудувати тут".

За пришвидшеною програмою Вендета закінчив хартійський вишкіл і продовжив проходити злагодження безпосередньо в підрозділі.

"У "Хартії" у нас постійно вогнева підготовка, стрільба по дронах, тактика, медицина – порівняно з тим навчанням, що у мене було в попередній частині – небо і земля", – зізнається він.

Зараз Вендета кулеметник. Працює на бельгійському кулеметі "Мінімі", який військові лагідно кличуть "мінімішка". У перший бойовий вихід рушив 3 місяці тому, "бодрячком йшов на позицію".

"У мене було піднесення. Нарешті відчуваєш, що на своєму місці і робиш те, що подобається, – натхненно розповідає він.

На позицію ми заходили дуже довго. З огляду на безпеку, "броня" зараз не завозить нас далеко. До того ж, була дуже погана для нас погода: коли сонячно, немає дощів і туманів, активно літають FPVшки, "Мавіки", "Молнії", постійно над тобою щось жужжить. Тож ми йшли туди тижні 2–3.

Найважче – це останній ривок до позиції. Там вже дуже близько до ЛБЗ, є ділянки відкритої місцевості і без погоди вкрай складно проскочити. Якщо там чергує "Мавік" або FPV, шанси на виживання мінімальні".

На позиціях, каже Вендета, вони з побратимами переважно займалися інженерними роботами. Боєць відчував себе трохи не у своїй тарілці: на Харківському напрямку характер бойових дій зараз оборонний, а йому більше до вподоби наступальні.

"Проте розумію, що це може змінитися, тому не надто засмучуюся. Поки є можливість, треба насолоджуватися тим, що є", – усміхається воїн.

На позиції Вендета пробув "50 з чимось днів". На відміну від заходу, вийшли дуже швидко – за 3,5 години подолали 15 кілометрів.

"Коли вже майже дійшли до точки спішування, ворожий "Мавік" прилетів, але не по нашу душу, – каже боєць. – Тож нам довелося почекати пів годинки, доки він не полетить. А так, тьфу-тьфу, без надзвичайних ситуацій зайшли і вийшли".

У пункті постійної дислокації Вендета перебуває вже з місяць. І хоча за десятибальною шкалою оцінює свій морально-психологічний стан на 10, "на базі" почувається більш депресивно, ніж на позиції. Проте вже вночі має вирушити у свій другий вихід. І одразу після нашої розмови збиратиме речі.

"Зараз із логістикою складно, тож будемо запасатися по максимуму, – пояснює він. – У нас маршрут збільшився вдвічі. На нашому напрямку стоять здібні підрозділи БпЛА противника. Нам доведеться йти дуже довго і дуже обережно. Часто в осінньо-зимовий період ворог проводить активні накати. Тому очікуємо двіжуху".

***

Вендета живе сьогоднішнім днем і не будує далекосяжні плани. Але в одному впевнений: якщо нічого не завадить, після війни він продовжить службу.

"Сподіваюся, тоді армія буде контрактною, молодою, професійною, – каже боєць. – Можливо, стану інструктором чи головним сержантом роти. Мені було б дуже цікаво передавати досвід молодим хлопцям і дівчатам, які приходитимуть на службу. Англійська стане мені у пригоді у плані курсів і набуття досвіду в іноземних колег".

Батько Вендети працює на приватному підприємстві, що виготовляє РЕБи й антени, мати – в офтальмологічній клініці.

"Родина, слава богу, в порядку, – усміхається воїн. – Тепер тільки створити власну – дуже мрію про сім'ю і дітей. Але, на жаль, поки що ніяк. Сподіваюся, колись".

Дмитро Кузубов, фотографії – Владислав Клименко для "Хартії"